Легенди землі приречених

Казка про рекламу

Хранителі світу жили собі у доволі закритому колі. Берегли знання, тримали світ, не давали розгулятися темним, пильнуючи Особливі доби.

Не потребували слави. Не шукали трибун. Не робили гучних заяв.

Аж тут темні згадали про існування реклами. Саме слово означало “вигукувати”. Тож вирішили перекричати тих, чий голос був тихим, хто не змагалися на вулицях.

Спочатку викривили ті, що стосувалися торгівлі та політики. Тоді в тих текстах було просто розхвалювання. Товарів, послуг, якихось осіб. З появою фотографії тексти почали супроводжуватися зображенням, що підтверджували переваги товару.

Та темні підказали людям, що типу не обов’язково має картинка відповідати дійсності, а текст і поготів. Так повідомлення припинили відповідати дійсності. Але на тому темні не зупинилися.

Апетити зростали. Тож перед рекламою задачі ставили все амбітніші. Агітуй, домагайся, змушуй, вербуй, добивайся – ось, що почало означати поняття.

А потім з нав’язування товарів та послуг це стало програмуванням свідомості та підсвідомості. Вмонтовуванням в мізки найсуперечливіших й найпустіших з тверджень.

До чого тут Хранителі світу? А вони цього не потребували. В говореному ними була Сила Божа. Тож притягнення забезпечувалося не витівками маніпуляторів – харизматичністю Істини.

Та коли сталося відступлення, притягнення зникло. Вчення, позбавлене Суті, зведене до тарілок й завивань, втратило переконливість.

Але темні не дали Хранителям оговтатися – відрядили своїх прислужників. Тих, що все можливе вже запороли в політикумі, перетворивши його на болото із гидкими мешканцями. У яких були не посмішки – хижі оскали.

І вони заходилися ліпити “імідж” та “бренд”. Намагатися в духовній сфері навернути аналогічного із політичною. Торочили “ми те, що вам треба!” “без нас пропадете!”

Та промахнулися, бо духовна сфера діє за іншими принципами. На якийсь час їм допустилося, аби повернути людей до Правдивого. Набрудніші з ротів Господь здатен використати для реалізації дотепного Божого Задуму.

Але не забігаймо наперед. Доки впиваються ілюзією звитяги, всім подіям й обставинам належить виструнчитися й розгорнутися. Щоби казка була воістину казковою.

Казка про Особливих Людей

Жили-були особливі люди. Особливі тим, що не знали, що вони особливі. Так Господь мудро передбачив про них – щоб не запишалися раніше того, як виконають Його таємне завдання. Бо були вже подібні прецеденти – коли люди починали безпідставно вважати себе “обраними”. Тож жили Особливі Люди і не знали, що є Хранителями світу.

Любили вони свою землю. Були сильні цією любов’ю та ще вірою предків. Яку пильнували попри всі глузування. Ціла нація твердих горішків.

Аби мешканці цієї землі ставали щодень сильнішими та здатними сприймати Божі Таємниці, Господь дав їм придуркуватих сусідів. Які нападали на них щойно вони просідали духовно. Це був певний запобіжник від втрачання вірних орієнтирів. Але не лише це.

Ті сусіди постійно прагнули їх тероризувати, знищити, старалися поцупити й привласнити все життєво-важливе. І таким чином змушували тих особливих людей постійно зростати, відкривати все нові й нові аспекти Божої Світобудови, все більші й більші можливості.

Це робилося для того, аби на вирішальний момент, коли буде вирішуватися доля людства та світу, вони підійшли в стані високорозвиненої духовності. А такий момент з недавнього часу почав наближатися шаленими темпами.

Точніше його почали наближати. Хто, запитаєте? Одвічний ворог людства та світу. Той, хто вважає, що має засоби спонукати самознищитися Божий Шедевр. Він та його прислужники.

Сучасна епопея почалася 100 років тому, коли одвічному ворогові людства й світу вдалося знищити Світовий Центр Хранителів світу. Й поставити туди своїх прислужників на найвищий чин.

Чому Господь таке допустив, запитаєте? А як інакше пізнати, що у вченні Хранителів світу є Воістину Непереможна Божа Сила? Тільки через віддавання Центру одвічному ворогові на поталу, щоби показати потім усім, як перемагає Істина, яка є Фундаментом даного їм вчення.

Навіщо аж такі іспити, закортить дізнатися? А як без них? Люди схильні з часом втрачати розуміння й цінування Важливого. Тож таким чином повертають втрачене із оживленими сенсами.

Але ближче до справи. Не забігаймо наперед.

Після знищення Світового Центру Хранителів світу темні світ затрусили війнами, голодом, хворобами. Але Хранителі берегли Особливі Доби попри все. Тож бурі, збурені темними, неминучо вщухали.

А потім, як найвищий подарунок, прийшла Хранителям світу свобода для того краю, в якім мешкали. Вони назвали її “Незалежність” й заходилися мріяти, як прекрасно розбудують таку любу серцю землю.

Темні зметикували, що то їхній шанс вибити у Хранителів світу Правдиве Опертя. Їхні Знання про Особливі Доби та Любов до землі. Отож від початку Незалежності почали ставити до керма своїх прислужників. Які приймали такі “рішення”, що змушували людей жебрати на своїй землі, їхати у світи, щоб прогодуватися. Так виникала поступово ненависть до того, що любили, та комплекс меншовартості.

Найгірше почалося тоді, коли стосовно придуркуватих сусідів почав виникати синдром жертви та травматичне реагування на їхні дії. Це виявлялося в тому, що Хранителі світу почали нервово жбурляти в сусідів все те, що ті починали йменувати “своїм”. Типу “ваше”, то забирайте.

Такими хитрощами дійшло й до Особливих Діб. Такими хитрощами дійшло до того, що Хранителі світу опинилися на межі небуття. Набули статусу “мешканці землі приречених”.

Чим і наблизилися до виконання покладеного Завдання. Адже Божий Задум на те і Божий – що неймовірно Вишуканий і Досконалий. Тож саме з ситуації, яка виглядала абсолютно безнадійною, мали мешканці землі приречених здійснити камбек для себе самих, для людства та світу. Але вони ще про це не здогадувалися..

Пригадування забутого

Темні змусили людей та Хранителів світу відступити від Особливих діб, щоби загнати до ментальної та духовної пастки. Переконати в тому, що Бог не чує. Змусити гніватися на Бога й клясти Його.

Діяли директивно. Хотіли змусити крокувати строєм. Забути подвиги воістину славних предків.

На землі, що стала зватися “краєм приречених”, всюди лунав плач. Ненависницькі заяви та прокльони. Претензії – “ми, яким заманулося Тебе посунути, так співали Тобі, а Ти???”

Простір було зіткано з Суму. Впертість, засліпленість кого може порадувати, окрім сил темряви?

Після атак залягала Тиша. Така, яка колись підказала волхвам й пастухам. Така, яка вміє спокійно відповідати на дригання ногами.

Яка запитує – “А чого ви Мені співали, коли ще не час? Що за геллоуін влаштували цього року? Кого прославляли, керовані тим, чим керувалися, сіючи ненависть та викривлення історії? Ким вважаєте себе? Може, безсмертними чи всесильними? Може, великими начальниками? Тиснете? Спробуйте витиснути собі більше розуміння”.

“Чи ви вперше чуєте, що час – одна зі Складових Світобудови? Чи не знали ви, що Особливі Доби ваші попередники прозрівали не калькулятором, а духовним баченням? Вперше це чуєте?”

Є речі, котрі людям вже відкрито. Є такі, які відкрити ще належить. А є ті, що ніколи й ні за яких обставин не стануть ані пізнаними, ні зрозумілими. Божі Секрети.

Тоді пригадалося їм те, що читали багато разів, але сенс чого до них починав поступово доходити тільки зараз.

О кайрОс о ЕмОс Упо пАрестін. О ЕмОс кайрОс Упо пеплІроте.

Не настав ще Мій час. Мій час ще не наповнився.

Поняття ЛОГОС переставало бути теоретичним. Час припиняв бути “простим явищем, що живе в годиннику”. Ставало ясніше, чому минуле – не зовсім минуле.

Все ясніше ставало, що подальший шлях на гонорі й на звуженому розумінні сакральних речей не пройдеться. Аби отримати майбуття, Хранителі світу й все людство мало почати зважати на Силу, Яка все Сотворила й робить живим. Намагатися пізнати, а не вказувати місце у робочому графікові.

Блукання архівами

Смерть блукала коридорами архівів. Тут було словами зафіксовано Її доробок. Звісно, що частково, не завжди поіменно. Це лише за період писемності людства.

Вона відчувала, що має щось зробити. Ще не знала, що саме. Але химерне відчуття не зникало.

Кінець для людства й світу почали наближати дикими темпами. Темні створили людям таку реальність, що ті почали самі мріяти й загадувати бажання, щоби машини повстали якомога швидше і заподіяли смерть владі та тому божевіллю, яке штучно організували у світі.

Смерть не думала, що Її щось колись настільки злякає, як ті молитви. Але таки злякало.

Відчути себе кінечною, смертною. Такою, Яка піде в нікуди. Це для людей існує інший вимір. Їй туди дороги немає.

Люди йшли неготовими, заплутаними. Таким, що примножили прикре, а не пропрацювали його.

Темні шаліли від такого стану речей – ланцюги, що тримали чаші терезів, вже тріщали від аргументів для завершення загальної історії. Проте інша чаша, аргументів ЗА людство, ще продовжувала наповнюватися. Там були здобутки дітей, що ще відчували Правдиве. Ними людство й світ ще трималися.

Вона мусила щось зробити! Кістки пальців впилися в кістку долоні. Брехня не має права почуватися настільки вільготно.

Темному божеству слугувати почали не зараз. Цей культ супроводжував фактично всю історію людства та світу. Були хвилі піднесення й вщухання.

Це мало також форму релігії, хоч і декларувалося протилежне. Підміна понять, обман – ось почерк служіння небожій силі. Всі сили спрямовувалися в побудову його вбивчого світопорядку, котрий мав сприяти поширенню та остаточному тріумфу темряви, якій вони зважилися служити, образившись на Бога за Його Світобудову.

Погляд Смерті ковзнув поличками. Сусіди останніх Хранителів світу, руками яких зараз знищували зведених Хранителів, в 19 столітті розробили цілі писання. Які незабаром почали втілювати, які зараз отримали свою химерну реінкарнацію.

Щоби люди не опиралися знищенню людства та світу , справжні наміри було заретушовано “вищими цілями”. Діячі змальовувалися “подвижниками”, котрі протистоять свавіллю “Бога-тирана”, “протидіють ворожим небесам”. Як зараз, так і тоді, це були реальні одержимі. Просто не розуміли власної одержимості.

Тоді було створено цілу доктрину подвійної політичної гри. Тих, кого вдавалося втягнути до культу, йменували “братами”. Проте в той же час прописувалося, що “люди – це частина капіталу, відданого їм у розпорядження”.

Культ мав свої ритуали. Зокрема такий, що всі члени мали присягнути в необмеженій вірності. Йшло відрікання від дорогих людей і навіть від імені.

Застосування насилля й брехні було вже не виключенням з правил – провідною методою. Яку вони “узаконили” для себе. Прописавши як своє “право й обов’язок”.

“Насильство для тіла й брехня для душі збудує потрібний порядок” – ось що озвучували. Прямо казали, що “тих, хто вагається, можна й треба шантажувати, залякувати й обманювати”. Про “святість” узурпування будь-яких прав. Заміну їх на виключно обов’язки.

Доля тих, хто був проти таких “ідей”, була теж прописаною. Вони вважали, що таких слід вбивати. Не крилися – писали прямо про “обов’язок знищити кожного, хто шкодить спільній справі”.

Смерть ще погортала сторінки історії. Сучасних людей наздогнали всі невивчені уроки. Не думала Вона, що прийде час, коли так палко вболіватиме за людство. Коли щомиті подумки благатиме: ЖИВІТЬ.

Легенда про соціологію

Хранителі світу володіли знанням про те, що Слово є воістину єдиносущним із Безначальним Отцем. Тому ретельно добирали слова. Адже знали, що все справді зі Слова постало.

Та темні не спали. Шукали способів знищити світ та людство. Тож винайшли спосіб завдати прицільного удару по Основах Буття.

Спочатку інформації стало різко більшати. Спочатку ніхто не підозрював нічого лихого. Адже несла у собі просвітництво, можливості поглиблювати пізнання.

Та потім темні її зробили такою, що підмінює поняття. Знищує сенси. Слова припинили означати те, що первинно вміщували в собі.

Засоби масової інформації перетворилися на джерело дезінформації. Формували звужений стан свідомості. Робили людей навіюваними та агресивними.

Людей заволікали у псевдоподії. Важливе стало поза увагою. На розуми під виглядом “набуття обізнаності” виливалася неправда перемішана із перебільшенням та спотворенням.

“Це стосується кожного”. “Ти не можеш цього не знати”. Ментальний та емоційний шантаж став червоною ниткою усіх повідомлень.

Ефіри заповнили інтерв’ю ні про що. Свідомість бомбардували графіками нібито суспільної думки. Підсвідомість зламували словами-якорями, виробляли на них рефлекси як у собачок Павлова.

Соціологічні опитування стали сфальсифікованими першими. Соціологію, науку про суспільство, зробили банальною брехухою. Від Її імені звіщалося, що заманеться. Досліджень не проводилося – дані озвучувалися для маніпулювання масами.

Далі було більше. Темні почали фінансувати цілі бото-ферми. Тож вподобайки більше не означали, що думку хтось поділяє. А дизлайки не означали, що з думкою незгодні.

Та найгірше було в тому, що Хранителі світу тим виявилися зведеними. Орієнтувалися на те, що їм пхали темні як “статистику”. Відтак не бачили небезпеки, що наближалася шаленими темпами. Не розуміли реального стану речей в силу закритості кола спілкування, були дезінформованими про те, що відбувається в світі.

Дику енергію було спрямоване на радикальну втрату сенсу. Соцмережі імітували комунікування. Фальшиві аккаунти симулювали репліки. Наближаючи все до катастрофи людства та світу, про яку так мріяли.

Але. Так, завжди є це незбагненне маленьке “але”. Трохи забігаючи наперед слід сказати, що темні так захопилися, що забули, що світ збудовано на Досконалих Парадоксах. А також те, що Сила, Яка все Сотворила й робить живим, здатна найлукавіші дії обернути в результаті на Найвище Благо.

Та не випереджуватимемо події. Казку, точніше Легенди, слід читати сторінку за сторінкою. Щоб не пропустити найважливішого – точки повороту сюжету. Щоби потім не мусити знову проходити ті ж випробування.

Отож темні трудилися, не покладаючи рук. Чи лап?? Всміхалися переможно, вважаючи, що все передбачили.

Наближення кінця

Сила, Яка все створила, до певного моменту діяла також через митців. Скульпторів, художників, письменників, поетів.

Творчість була подібною до служіння. Теж потребувала фокусування уваги на вимірі Вічного. Такого, що поза часом. Мала навіть певні свої персональні ритуали.

Так створювалися Шедеври. Які потім ставали надихом для тих, хто їх споглядали. Допомогою у контактові із Незримим.

Витвори оДухотворені животворили. Зсували сприйняття. Робили можливими винаходи, розв’язки проблем, вирішення ситуацій, що виглядали безнадійними.

Це все було. Колись. Допоки людина пам’ятала, що світ Таємничий, Сотворений Незбагненним Богом. І життя не вистачить на те, щоби його пізнати. Навіть суми життів усіх, хто жили на Землі та живуть.

До моменту самозациклення людини на собі творчість була стежкою. Тросом, що витягав людину із дрібної проблематики повсякденності й піднімав над ситуацією.

Коли сталося відступлення від Бога, від потреби з Ним звіряти своє життя, а не диктувати Йому свою логіку й зручність, творчості більше не було. Почалася імітація процесу.

Продукти діяльності ставали тьмяними. Були відрижкою, істеричною судомою змордованого боротьбою єства, а не актом Любові. Виставки мали на меті не надихнути – сказати, що Творчість тут більше не живе.

Псевдомистецтво калічило. Викривлювало сприйняття замість вірно налаштовувати. Провокувало на найгіршу поведінку. Ставало імпульсом до руйнації та самознищення.

Сила людини більше не єдналася, не посилювалася Силою Духу. Не освячувалася нею. Не оживлювалася..

Так пішли втрати сенсів. Зникли відповіді на питання “А навіщо жити взагалі?” І це природньо – без відчуття всієї повноти Буття на це питання не відповіси.

Людина сповнювалася від того істерикою й бажанням всьому мститися, над усім наругуватися, з усього глузувати. Людина пробувала поринати в розваги. Їсти препарати. Заливатися алкоголем, забуватися в прикрих заняттях й зв’язках.

Зациклившись на собі більше не мала крил. Не була здатна скористатися віконцем у Незриме, щоби вдихнути. Задихалася в декораціях, борсалася у завалах псевдоцінностей.

Кінець наближався не тому, що далі не було шляху. Людина сама вибудувала завали на ньому. Запереченням того, що не можливо було осягнути розумом.

Утворення культу впалого

Відступленню від Особливих Діб, Богослужіння в які правдиво посилювали людей, а небожі сили тримали по вольєрах, передувала ціла епопея.

Раціональне – лише тонесенький поверхневий шар того, що ми звемо людиною. Трішечки від видимої частини айсбергу. Щось типу скоринки на випічці.

Саме тому ототожнення себе виключно із думанням так звузило людину. Зробило такою відрізаною від Божих Таємниць.

Для осягання Таємничості Сотвореного світу людина має вміти перемикати органи сприйняття. Володіти здатністю активовувати різні режими сприйняття. Щоб одержувати чисте знання без блукань гіпотезами й вирахунками ймовірностей.

До певного моменту люди це просто вміли. Хтось краще, хтось гірше. Але певний рівень навичок мали всі. Бо жили нерідко посеред дикої природи. Часто опинялися наодинці із довкіллям без захисних щитів у вигляді гаджетів.

А потім технічний прогрес допоміг темним спонукати людей до зарозумілості. Типу – все, братику, ти більше не залежиш від милості погоди, від настрою Бога. Робот набадяжить тобі хоч лососину, хочеш біфштекс. Нічого не треба сіяти й жати. Лишень знай – тицяй на кнопки.

І це видалося солодким, але не відповідало дійсності. Та зараз не про це.

В цій уявній ідилії темні почали масажувати невдоволення людей “рабським статусом” по відношенню до Бога. Пішло оспівування богобірної сили як “борця” з “Богом-тираном”, як революціонера, виборювача кращої долі для людства.

Говорилося, що це нібито “той, хто зазнав найбільшої шкоди”, “постраждав першим”. Стимулювався захват і співчуття. Говорили, що небожу силу просто оббрехали ті, хто прагне тримати людей у покорі. Виникло навіть привітання – “в ім’я того, хто перетерпів найбільше падіння”.

Бога стали йменувати “найбільшим злом”. А сатанинський бунт – джерелом людських прав та свобод. Виникали цілі течії.

А 100 років тому представники таких переконань зважилися проникнути до лав Хранителів світу. Щоби надати вірі вигляду непереконливості, позбавити її Суті, а самих Хранителів перетворити на збіговисько кашоїдів та співачів пісеньок. Та це інша історія. Бо мешканці землі приречених, до того, як їх силами політиків змусили стати такими, суттєво опиралися.

Знищення творіння шанувальниками небожої сили подавалося найсолодшою з помст. Спонукалося робити це без жалю та сумління. Говорилося, що “спасіння в знищенні”, що “жага руйнування – це творчий шал”.

Криваві розправи йменувалися “святом без початку й кінця” для всіх, хто вважав себе пригнобленим Богом й Його намісниками на землі. Пригнобленими тими, хто вважався Його слугами.

Руйнування надбань предків оспівувалося як “Новий Потоп”. “Нехай буде хаос!” вигукували. Закликали без жалкування “підносити факели до батьківських домівок”, руйнувати “все старе”.

В тій агонії, в тому внутрішньому крикові “Я НЕ ХО-ЧУ ВМИ-РА-ТИ!!!” зникали сенс життя, вищі цінності. Все починало виглядати спотвореним та недолугим. Бо без споглядання Незримого виміру, без чіткого знання про нього справді можна злякатися.

Тож люди мали заново набути здатності сприймати Сотворений світ у всій його багатовимірності, у повноті Божих Таємниць. Щоби знову згадати, для чого приходять у світ.

Образа на Бога

Смерть зазирнула в книгу, яку читала людина, й знову поринула в роздуми. Темні скористалися образою людей на Бога за смерть, за потребу вмирати.

Вони втовкмачували людям, що це “кепський бог”, бо вважає себе рабовласником, а людей, таких величних, “ні у що не ставить”. Особливо розійшлися кілька століть тому. Новітні просто повторювали те, що прочитали.

Бога витирали зі свідомості напоями, смачними стравами та ідеями, що здавалися соковитими. “Бог без людини значить не більше, аніж людина без Бога”. Що типу “немає жодної Таємниці Бога”, а нібито є лишень “таємниця любові людини до самої себе”. Називали це “свідомим сповіданням”

Потім розпочалася підміна понять. Те, що сповнювало Особливі доби, було схожим на вмирання. Адже людське его, те, що здавалося індивідуальністю, починало тріщати, супроводжуючись сильним почуттям неспокою.

Темні це використали. Типу “навіщо щорічно вмирати, коли можна просто гульбенити”. Почала звучати в якості “істини” нісенітниця, що “різдво – це коли двоє людей зустрічаються”. Непересічне Диво звелося до поїдання каші, коли заманулося. Коли зручно.

Далі було більше. Образа міцнішала. Тож темні підмовили людей змусити Бога поплатитися за те, що Він змушував їх вмирати. Зробив такими, які якоїсь миті мусять полишити цяцьки й прозвітувати за проведений час.

Тож для людей Бог став антуражем й декором. Чимось, що мало вписатися в обраний стиль життя та робочий графік. Достойна помста від тих, хто більше не хотів ні в чому розбиратися.

Та темні не припиняли творити нові постправди. Казали, що “реальний бог, людський бог – це держава”. І далі солодке “а держава – це ви”. “Все залежить від ваших бажань”.

Смерть гірко всміхнулася. Більшої брехні, здавалося, не могли вигадати. Люди ж жадібно всотували – адже чули те, що хотілося чути. Не помічаючи як втрачаються сенси й важелі впливу на прикрі ситуації. Не хотіли розбиратися з тим, що призвело на наявного стану речей. Тож допомагали цим темним наближати усе до кінця.

Образа була тим гачком, яким темні обертали проти людей усе, що робило їх колись правдиво сильними. Біль душі здатен зробити з людини звіра, що прагне завдати кривди об’єктові Любові. Любов же не злотішиться, не намагається самоствердитися ціною чужих сліз.

Свіжоспечені пророки не вгамовувалися. Місце віри, казали вони, має зайняти індивідуальність, місце Біблії – власні ідеї, місце релігії – політика та відредагована наука.

Нововірування мало свої мантри. “До-сить ди-ви-ти-ся на те Не-бо – ди-віть-ся під но-ги. Пек-ло – це жит-тя без роз-ко-шів. Тож на-віть ці-ною кре-ди-тів їх слід над-ба-ти. Лю-ди-на – це цар і бог. По-за лю-ди-ною Бо-га не-має. Те, чо-го не ро-зу-мі-єш,не іс-нує”.

Темні знали, що кінець часів не настане без самозациклення людини на собі. На власних забаганках, зарозумілості та зручностях. Всі, без виключення чесноти, які втримують світ від знищення, – вони за межами зони комфорту та логіки. А Любов понад усе.

Війни як інструмент

Значення війн для світу він вивчав ретельно. Теpopистичнa раціоналізація соціального – навіть занотував собі з прочитаного. Його батько кілька років пробув у війську під час Другої Світової й чимало цінного розповів, адже потім осмислював цей досвід.

Надзвичайно пильно дослідив одну з тих, куди його країна відряджала своїх військових, щоби зрозуміти, що ж приховали під обгорткою “поразки”, яку згодували населенню. Якого результату справді прагнули досягнути і досягнули. Його цікавила не правда – він волів добратися до усіх можливих важелів впливу, щоби почати творити світ своєї мрії.

А для того йому треба було позбутися Хранителів світу. Мешканці краю, який тепер звався “землею приречених”, дуже йому дошкуляли своєю свободолюбивістю. Здатністю зупинити всі його попередні спроби переформатувати світ задля тотального знищення.

Тоді вони черпали свою силу з передань предків, які ціною власного комфорту передали їм важелі впливу на ситуацію. Бо розуміли, що без того не буде майбутнього ані у нащадків, ні у світу загалом. Міцно стояли на землі, а потужність черпали з Небес, з виміру Вічного, з того, що Завжди.

Лякали його своєю непрогнозованістю та здатністю знаходити рішення із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Вони були носіями Справжнього та того, що Непідвладне часові.

Він роками намагався загнати їх в кут. Та вони вислизали щоразу у найдивовижніший спосіб. На відміну від решти світу, не злякалися намірено роздутої паніки й трималися віри. Бачили маніпуляції та неадекватність говореного й робленого.

Ретельне вивчення їхньої історії дало йому ключики. Він почав вкладатися в те, щоб вони почали вважати себе відсталими та несучасними. Аби відібрати у них важелі впливу на ситуацію. Те, що тримало їх живими. Незбагненні розумові Особливі Доби. Їхні політики стали його іграшками. А ті вже подбали про решту.

Вирішив, що війну використати для обеззброювання Хранителів світу для нього цілковито безпечно. Адже мало-хто знатиме, що для осягання причин з наслідками слід аналізувати події у зворотній ретроспективі.

Він засміявся – аналізувати його стараннями можуть взагалі одиниці. Голови настільки напхані суперечливою й часто недостовірною інформацією, що вони й пальці на руках вже рахують із труднощами. Життєві сили йдуть на забезпечення функціонування на рівні роботів.

Обгорткою війни для сторонніх спостерігачів було обрано класичну – “сварка сусідів”. Ставлення сусідів там завжди було ненависницьким. За найменшої нагоди все цупили собі, вбивали із заздрощів, виявляючи дикунство й жорстокість.

Тож ніхто й не запідозрить зрежисованість їхнього нападу. Вважатимуть, що то їхня “природна” поведінка. Типу просто сиділи собі, а потім узяли і напали, які і численні рази раніше в історії. Справжніх причин цієї конкретної епопеї ніхто не шукатиме – він постарається, щоб їм було не до того, щоб розбиратися.

Як і в дослідженій ним війні, метою було дещо відмінне від декларованого. Ті, хто залишиться живими, а він сподівався, що їх буде небагато, мали в результаті стати “благонадійними” з його точки зору.

Керованими та позбавленими мaйдaннoсті. Безпечними бездумними кашоїдами, які не мають жодного впливу на ситуацію й не розуміють, що віддали на поталу. Співальниками пісеньок, що не закликають до бунтів, до прозріння, до бачення, куди все йде під роздутий неадекватний галас. Відтепер реальне повинне розгортатися ВИКЛЮЧНО за його планами, без усіляких там Божих Задумів.

Мало статися затирання результатів попередньої його гри та повне демонтовування того, що заважало йому увімкнути свої сценарії. Правдивої історії, символів, знаків, будь-яких дороговказів, що могли би вивести людей з-під його влади та впливу.

Розчарування людей в Богові – ось, чого він очікував. Плюс – жодних переможців. Свободолюбству планувалося наступити на горло ґрунтовно.

Телебачення торочило. Нія-ких особ-ли-вих діб. Нія-ких місць си-ли. Все зви-чай-не. Все тіль-ки зви-чай-не.

Він бачив, як голови перед екранами хиталися в такт. Повторювали мантри й починали вірити в те. Стираючи власну пам’ять та здоровий глузд.

Його сміх пролунав відлунням в будинкові. Місцинку він довго обирав для мешкання. Й постарався, щоби інші не знали, чому саме там.

Натхненник терору

Артикуляція цього промовця перед новітніми темними була чіткою, а тон твердим. Його посмішка була схожою на вміло замасковане хиже оскалювання. Погляд був яструбиний, що рентгеном проходив крізь вдягнені маски:

– Що ви чули про мене? Які епітети спонукали вас звернутися до мене за допомогою? Архангел смерті? Апостол терору? Так, це все я. Ще лицар без страху та сумління, на якого навіть найзапекліші з ворогів дивилися із захватом. Ось до кого ви звернулися.

Він виструнчився:

– І розумію чому. Моя історія не може не вразити. Нахабний хлопчисько переконав цілу юрбу дорослих стратити короля, який нічим не завинив. Просто тому, що мені тоді так захотілося. Переконав знищити короля як “принцип” при тому, що сам потім намагався ним стати в обгортці “влади народу”.

Його зуби блиснули в посмішці:

– Вам бракує харизми. Переконаності. Хоча бачу, що розумієте, що світ ви не знищите, якщо не натравите одних проти інших. Якщо не посварите усіх з усіма. Якщо не викривите всі існуючі поняття та принципи. Ви над тим непогано працюєте – вже ніхто не спілкується між собою фактично. Цвинтарі ростуть, люди почуваються нездатними опиратися.

Він оглянув присутніх:

– З чого почав я, знаєте? Вони ж вагалися – не хотіли страчувати його. На відміну від вас, за ним не було якихось явних злочинів. Та без його страти неможливим було би подальше скочування людей до прірви. Тож що я сказав? Він – чужинець для нас. Чужинець! Розумієте, що я зробив? Одразу поставив їх по різні боки, промаркувавши “свій-чужий”.

Після паузи продовжив:

– Але то був лише перший постріл. Потім я сказав, що монархія – це ідол й що Христос не потерпів би такого, доки не знищив би лжебога. Як я безбожно маніпулював! Я сказав, що страта короля має стати помстою за народ, який опинився під його владою! Вони це ковтнули! Якби ви їх бачили!.. Вони заклякли шоковані, а потім почали ствердно кивати головами, ніби загіпнотизовані. В результаті короля було засуджено та страчено.

Промовець переможно роззирнувся:

– Але повноцінно я розгулявся вже пізніше. Я створив нового бога! Ну, точніше змусив натовп повірити, що саме вони, народ, – це буцімто оракул, який має сповіщати істини. Кричав, що народ є безпомильним. Я жонглював поняттями, неначе апельсинами, кажучи те, що їм хотілося чути. Зараз дуже смішно згадувати, в що змусив їх повірити. Тож вони стали зовсім дресированими у мене. Потім, правда, це все повернулося проти мене, бо забувся, що дресировані звірі роздирають дресирувальника, якщо він втратить пильність. Та тоді я перебував у ейфорії.

Він щось пригадав і заговорив далі:

– Влада змінила мене докорінно. Як і вас усіх. Точніше не змінила, а виявила все, що в мені тихенько сиділо, з чим я не працював у собі. Допоки не був біля керма, я засуджував смертну кару. Та щойно отримав повноваження, то всім єством захотів крові. Те, що я тоді робив, вочевидь надихнуло і вас. Я не парився логічністю й узгодженістю своїх меседжів. Поставивши в центр себе замість Бога, я почав тероризувати населення. Я більше не був палким й свободолюбивим – мій тон став крижаним, мова зосередженою, а дії тиранічними й безжальними.

Спогади зробили його вигляд демонічним:

– Я закликав увімкнути каральну машину на повну. За моїми вказівками карали не лише тих, кого я йменував зрадниками, а й тих, хто був занадто пасивним й байдужим до того, що я робив. Всі мали грати у запропоновану мною гру! ВСІ! Невключеність я сприймав як особисту образу, за яку жорстоко мстився.

Вигляд став тріумфаторським:

– Влада сп’янила мене остаточно. Хоча це відмазка. Просто те, що було в мені, концентрувалося й набуло форми коси, що жадала скосити будь-яку протидію. На будь-який натяк на те, що ідеї чи способи їх реалізації є помилковими, я відповідав тотальним знищенням. Заради виправдання своєї хворобливої реакції виголошував промови про те, що нібито єдиний спосіб створити щось істинне – це винищити інакодумних. Типу хтось перевіряв, чи єдиний. Просто мені хотілося їх нищити. Будь-яку інакодумність я жадав потопити в морі крові та завалити горою трупів. Безсоромно брешучи, що типу лише так здатна створити себе нація.

Поглянув на присутніх:

– Ви хоч би пару слів змінили б в тому, що запозичили у мене. В тій фантастичній маячні, яку я городив. “Патріот — це той, хто підтримує нас тотально, а той, хто критикує в деталях, хто не виявляє оскаженілої підтримки всього, що робимо, є зрадником”. Це ж Я СКАЗАВ! Хоча режими 20 століття теж не проставляли копірайтів. Просто це писали на агітаційних плакатах, як ви зараз в соцмережах.

Він засміявся:

– Цікаво, що у вас теж виходить те, що у мене тоді вдавалося. Коли все почало розвалюватися, як і ви зараз, я почав звинувачувати “ворогів”. Точніше тих, кого я ними обирав сьогодні назвати. Сьогодні це були одні, а завтра – інші. Я казав, що закони мають бути лише у мирний час, а війну робив приводом нищити власне населення. Саме я навчив вас та ваших сторічних попередників, що якщо кортить когось прибрати, то немає потреби вишукувати законних підстав – ті, хто не догодили, просто розстрілювалися без розбирань. З припискою “потім розберемося”. Все, що мені подобалося, я забирав собі, не піклуючись про законність. Цього ви у мене добре навчилися.

Його посмішка стала гіркою:

– А от те, що сталося далі, я не врахував. Від чого хотів би вас застерегти, але ви мене не послухаєте. Бо вважаєте себе безпідставно розумнішими за всіх, хто був перед вами. Кінець наш був абсолютно несподіваним і феєрично швидким. А, здавалося, що все триватиме вічно. Влада потихеньку тікала з моїх стиснених кулаків. А прийнятий закон про терор дуже запалив опозицію. І це була не симульована опозиція, як у вас, яка годується з одного корита з вами. Мені опонували реально і палко. Я знав про її існування і саме збирався повністю стерти з лиця землі. У мене був чіткий план. Але вони виявилися пруткішими, ізолювали нас, не давши сказати ані слова. Й фактично одразу стратили. Вживши вигаданий нами жаргонізм. “Вони чхнули у мішок” – так глузували з нашої страти. Не було жодного співчуття. Всі вважали, що ми на те заслуговували.

Він поглянув на них:

– І ви чхнете так діючи. Та найгірше не в тому. Це в житті можна намагатися жити ілюзіями, не помічати якихось речей з тих, що не вписуються у світогляд. Смерть піднімає завісу й опиняєшся лицем до лиця із усім, у що не вірив, що вважав неважливим. Я написав був поему, де, за моїм сюжетом, Апостол Петро загубив ключі від раю і він став заполоненим бісами. Виявилося, що то я загубив ключі від себе, давши себе заполонити. Відтак все моє бачення виявилося спотвореним, а час життя – використаним на марне. Те, що здавалося мені атрибутами влади та впливу, було оманою. Пекло виявилося куди креативнішим, аніж його малюють. Казани – то фігня. Всі мої яскраві слівця перетворилися на обстановку мого вічного мешкання. Плаваю в Морі з крові, прогулююся посеред гір трупів – такі от невтішні декорації. У вас будуть не гірші, бо ви з висловлюваннями теж необережні. Мене могла б врятувати любов. Але я, як і ви, нікого не полюбив за життя.

Свічки затріпотіли, але повністю згасли лише після того, як промовець розчинився в повітрі. Новітні темні пройшли до персональних виходів. Мовчання сьогодні чомусь видавалося нестерпним.

Римейк історії

Він знову і знову пробігав внутрішніми очима історією людства. Яке ж недолуге творіння, які недолугі рішення. Йому блювати хотілося від прочитання про державні устрої, революції. Він вважав, що зробив би краще.

Його очі стали злими. І він намагався зробити краще! Ці недоістоти просто не хотіли сприймати його ідеї! Борсалися від кожної! Кожну осміювали!..

Скільки ж часу зріла його жага помсти!. Стільки він вклав зусиль!.. Скільки намагався!..

Він погойдався для самозаспокоєння й поглянув на монітор. Роз’єднувати небесне з земним почав не він. Це почалося тоді, коли почали нищити королів як “представників Бога на землі”.

Гарно тоді сформулювали претензію – справедливість проти благодаті. Адже люди вже тоді добряче обізлилися з викривленості того, що сповіщала Церква, з’єднавшись із владою.

Він засміявся. Як купилися легко тогочасні духовні діячі. Думали, що їм нарешті поперло в житті, що ось-ось зірвуть джекпот, об’єднавши дві влади, а реально реалізовуючи лише репресивно-маніпулятивну.

Інквізицією захопилася одна з гілок тодішньої Церкви. Втративши через відступництво від вчення попередників духовну силу, намагалася черпати силу впливу з репресій. Узяла на себе роль ката, тож потім катували усіх та усе.

А полетіли не дивіденди – їхні голови. Їх страчували абсолютно безжально, намагаючись знищити принцип, а не просто конкретних людей. Тоді поклало свій початок реальне Боговбивство.

Повсталі тоді проти існуючого порядку намагалися по суті створити нову релігію. З її писаннями, мучениками та вождями. Ось чому одні атрибути, символи, знаки, дати так директивно замінювалися “новими”.

Він поглянув на себе в дзеркало. Подумавши, що йому б пасувала б корона й скіпетр. Капризи й фантазії не треба було б проштовхувати через складну схему маріонеток по всьому світові, а вони одразу б набували б форми законів. Аж зітхнув замріяно.

Проте наступної миті посмішка злетіла з вуст. Які ж все таки бовдури. Від жадоби самі підклали бомбу під власну легітимність, зробившись з церковних діячів банальними політиканами.

Раптом його очі заблищали. О, це ж можна використати!.. І не лише можна, але й треба.. Так можна буде звести останніх Хранителів світу!..

Він почав робити нотатки. Слід заохочувати їх поєднувати посади!.. Тоді вони не зможуть бути в мета-позиції, на рівні небесного.

Будуть мислити земними категоріями!.. Керуватимуться корисливістю, не встигатимуть ані молитися, ні читати духовне.

Які там “співбесідники Ангелів”, якщо їх на засіданнях будуть оточувати втілені біси?. Котрі розбещуватимуть їх власною вседозволеністю.

Вони будуть думати, що “точно вже не грішніші за цих” і так скочуватимуться у безодню! Й за собою тягнутимуть тих, кого мали би тягнути догори!..

Посмішка стала зовсім глумливою. Це буде зовсім нескладно – знову провернути цей фокус. Спочатку об’єднати дві влади, а потім зробити духовенство громовідводами.

Він пригадав, як гнали їх чобітьми сто років тому, використавши у якості боксерських груш для розрядки народного невдоволення. Їх намірено демонстрували ситими, байдикуючими та зігрітими на фоні народної знедоленості.

Замріяно потягнувся в кріслі, уявляючи картинки реалізації планів. Нарешті він отримає сатисфакцію за всі покарання в недільній школі. За всі моменти жаху, коли його лякали там пеклом!.. Таке солодке прискорення загальної розв’язки цієї історії.

Знову поглянув на себе і поправив уявну корону. Уявив себе в мантії. Ех, як би йому це пасувало!.. Які були б портрети!..

Кіно з продовженням?

Смерть вглядалася в злочини, що стали реальною причиною закінчення земного шляху людей. Завдяки їм Їй приклеїли ярлик “нагла”. Що означало, що людина була змушена залишити життя достроково.

Може здатися дивним, але Їй було огидно на них зараз дивитися. Колись Вона би сміялася з того, що за ними стояло. Та зараз було не до сміху – вони збиралися завершити і Її шлях. Це все змінило.

Смерть багато думала цими місяцями. Намагалася ховатися й, за можливістю, не забирати людей. Робила вигляд, що зашпорталася, аби затягнути час й дати можливість людині врятуватися. Та це все рідше спрацьовувало.

Адже люди були засліпленими і все так було підстроєно, що просто летіли на Неї, ніби нічні метелики до абажуру лампи. Чимало з них були дезорієнтованими та зведеними. Ще велика частина – втомленими від реальності, яку їм штучно створили, мріяли, щоби це пошвидше скінчилося.

Світ руками новітніх темних було перетворено на велику божевільню. Покликанням новин став заклик “всі зійшли з розуму, то сходь і ти, щоб не випадати з гурту”.

Смерть присіла і охопила кістки колін кісним каркасом рук. Масові вбивства в обгортці “вселюдського щастя”. Нова хвиля, але заявлена остаточною. Знищивши знання про все Найсокровенніше, люди стали найстражденнішими. Й почали намагатися знайти щастя в найхворобливіших ідеях.

Доктрини, ідеології – все це вже вбивало. Це не нове. Нове інше – вкладання в голови думки про позбавлення себе та інших життя задля “спасіння світу”. Задля “позапланетного” та “позагалактичного більш досконалого життя”.

Смерть зітхнула. Ні, було вже і це. Але в рамках сект. У вигляді поодиноких вчинків, яким Вона тоді не надала значення. Лише посміялася з дурощів, що штовхнули людину на це.

А тепер було геть не смішно. Виявилося, що то було певним тренуванням. Навчальним польотом. Думки те вчинити було вкладено в голови тим, хто сам не хотів жити, але не хотів, щоби хтось жив після них.

Колись люди вмирали заради чогось – в ім’я якоїсь ідеї. Теперишні люди навіть не розбиралися з ідеями. Не намагалися осмислити, що за нещасний чи хворий і в яких життєвих обставинах її сформулював. Багатьом виявилося досить сказати, що “їхня смерть є необхідною” та що “немає іншого виходу”.

Та з якого дива??? Смерть заволала кудись в землю, не здатна стриматися. Чому ви не вмикаєте мозок??. Ніхто ж інших варіантів і не розглядав насправді!.

Потім опанувала себе. Криками тут не зарадиш. Якщо взагалі хоч чимось ще можна зарадити.

Силами атеїстів Смерть часто прирівнювали із Богом. Вона спочатку запишалася цим, але потім злякалася. Старалася допомогти людям із розрізненням.

Та що робити зараз просто не знала. Люди не чули. Попередження в принципі ніколи не працюють – є такий у людей пунктик.

У попередніх темних в душах був біль, страждання. Їхні свідомості були скраєними питаннями, на які вони не знаходили відповідей, бо не там шукали. Відповіді були не в царині зрозумілого розумові – в тому, що розумом ніколи не буде пізнане.

А душі цих були геть порожніми. Вони самі були тінями – не повноцінними людьми. Чиїмись подобами. Адже не мали жодних своїх ідей – користалася тим, що колись хтось необачно промовив, не маючи правдивого духовного досвіду.

Новітні темні були проекціями проекцій. Фантомами особистостей. Пустими оболонками, що жили лишень енергією глядачів.

Тільки от гинули реальні люди. І світ збиралися вони знищити не на моніторах комп’ютерних ігр чи фільмів. А той, Таємничий і Прекрасний, котрий навіть не почали пізнавати.

Смерть згадала, як забирала людину, що накуповувала книги й не читала. В руках була одна з непрочитаних книг. Котру людина щойно придбала й збиралася поставити на полицю.

Хто б знав, що світ, Божий Шедевр виявиться для сучасних людей такою книгою?.. Смерті знову стало холодно. Щелепи зацокали і Вона нічого не могла з тим вдіяти.

Так дивно – набувати все більше людських рис. Люди їх позбуваються, а Вона їх в собі знаходить. Такі Дива.

Невже ці Дива перед кінцем? Подумала Смерть. Й знову похитала головою від химерності власних запитань.

Відчуваючи себе ніби в кіно, які Вона часом бачила, забираючи людей посеред сеансу. Де найважливіше відкривається у самому фіналі.

У цієї стрічки продовження буде?. Ось яке питання Її хвилювало. У відповідь же наразі було мовчання.

Слова-постріли

Цей юнак з потойбіччя повстав перед новітніми прислужниками темних, увірвавшись у простір кімнати ефектним вихором. Його очі випромінювали цинізм, а вуста кривила посмішка, повна презирства. Він не приховував, що ні на копійчину не поважає присутніх. Слова нагадували постріли, змушували пересмикуватися:

– Що, невдахи, самі і світу не можете знищити? Клепки не вистачає чи сміливості? Звідки про мене дізналися – ви ж нічого не читаєте? О, вам же заборонено ставити гостям питання. Як зручно – люблю монологи. І при житті не міг слухати нікого, окрім себе. А тепер і поготів. Могли чути мої слова, що в моєму мозкові немає місця для двох. Для мене і Творця. Тому навіть ви можете здогадатися, що Творця я з нього усунув. Одним порухом пера. Раз – і все. Я сказав, що або буду вільним від Нього, або нехай обернуть мене на гіпопотама.

Він голосно зареготав:

– Вам, мабуть, шкода мене. Думаєте, такий молодий. Всього 24 роки. Так зазвичай пишуть про мене, не розуміючи, з ким зустрілися. Не осягаючи, що тій темряві, що обрала це перо, років майже стільки ж, скільки й світові. Невже так важко було це помітити, тупаки??!

Хлопчина поглянув на присутніх, демонстративно засунувши руки у кишені наймоднішого з можливих костюмів:

– Ви точно палаєте бажанням дізнатися, від чого я помер. Що зі мною сталося. Дзуськи. Не скажу. Як і пообіцяв, не залишаю після себе мемуарів, нічого особистого, жодного натяку на особисту історію. Вам ніколи не допетрати, як я став таким, як став. Хоч ви і осилили те, що я написав. Та зробили ви це не для мене – для себе. Шукаючи там виправдання власній жазі все нищити, ганити, паплюжити святе.

Парубок продовжив:

– Тоді мою книгу ледве не знищили. Видавець, якому я мав необережність показати її, злякався кримінального переслідування. Й поділився цим страхом з рештою. Не прокатило навіть те, що я набрехав йому, що типу прославляю зло, аби зруйнувати читача й скерувати його на пошуки добра та спасіння. Він відчув, що я писав це із глумом. Спеціально ж письмово це виклав, бо знав, що при зустрічі не зможу це промовити серйозним тоном.

Гість намагався розгледіти очі в прорізі масок:

– Як вам опис вбивства малолітньої дівчинки? Шик, еге ж? Людину я змалював гіршою за собаку, бо в тій фантазії, яку я виклав так мальовничо, собака відмовився загризти дитину, спочатку не виконав наказу. В опис, що було далі, як же вклався!.. Щоби не було жодного просяклого кров’ю жертв злочинця, котрий би не здригнувся від написаного. Я розпалював жагу в читачах здійснити це і все решта, а не навертав їх до добра. Хотів знищити уявлення про людину як про Образ Божий. І про хрестик для більшого блюзнірства не забув. Але не це головне. Це робили і інші. Ви ж мене цінуєте не за це.

Його вуста розтягнулися обличчям задоволеною сардонічною посмішкою:

– Я трахнув свідомість й підсвідомість тих, хто мав необережність прочитати ті “вірші” з “піснями”. Натягнув їх по саме не можу. Вибудував текст так, щоби він був наругою над здоровим глуздом, щоби нищив залишки мислення та живості душі. Щоби читання було схожим на проживання найжахітливішого з кошмарів, від якого немає змоги прокинутися. Намагаючись щось зрозуміти в тій маячні, розум мусив борсатися у повтореннях, якими я завалював стежку, у словесних конструкціях, що нічого не означали. Саме це ви використовуєте зараз у всій тій феєричній брехні, котру називаєте “офіційними заявами” та “офіційними зверненнями”. Тепер ви трахаєте мізки, нічого не вигадавши, бо не здатні щось вигадати. А я зміг.

Знову роззирнувся:

– Але ви не лише це використовуєте. Саме у мене ви черпонули ідею “підправляти” вже існуючих авторів. Особливо тих, хто писав щось гідне. “Підправляти” – надавати протилежних сенсів тому, що вони говорили. Мені було непросто це робити – тоді всі читали. Вам же до дикості просто із цим тупим народом – поширили цитатку, підписали її, а хто там знає, що це сказав і чи взагалі говорив. Я обіржав усіх, хто замислювався про важливе. Назвав їх скигліями та нюнями. Не залишив нікого з тих, від кого люди могли надихнутися думкою. Їхні твори мали тхнути моїм блювотинням, а не обдаровувати первинними духовними пахощами. Від них мало відвернути усіх потенційних читачів. Бачу, що ви зараз робите це дуже активно. Заштиняли геть все. Хвалю.

Посміхнувся:

– Та найкрутіший прийом, котрий ви у мене сперли, це обезсмислювання. Подача вірної думки в такій формі, щоби людям вона почала здаватися нісенітницею. Нісенітницям ж навпаки я навчив вас надавати форми “істин”. Ви запозичили у мене поєднання непов’язаних фрагментів задля ліплення з них “реальності”. І цим забили бідні розуми своїх глядачів. Бідні ж вони бідні. Борсаються, а не можуть видряпатися з того, що ви на них щоденно навалюєте.

Він востаннє поглянув на присутніх перед зникненням:

– Та в одному ви мене здивували. Я кидав гачок, але не сподівався, що його хтось помітить. Звісно ж, брешу. Він був саме таким, щоб його проковтнули й захотіли знищити світ, людство, вселенну. Погодьтеся, що я смачно подав вам ідею, котру ви зараз втілюєте, в котру намагаєтеся зараз закохати населення Планети. Як там у мене? В “підправленій” цитатці іншого автора. Крах держав, мінливі обличчя епох, нації, підкорювачі науки, причина всього цього — плазун-атом, чиє життя вміщується в коротку мить. І цей атом здатний зруйнувати видовище, яким є всесвіт у всіх її нескінченних змінах.

Його посмішка стала зловісною:

– Смачно, еге ж? Як солодко це уявити, правда?.. Бум і суцільне ніщо.. Ви купилися навіть попри те, що маєте інстинкти самозбереження. Я – геній, малятка. ГЕ-НІЙ.

Парубок розчинився в повітрі навіть швидше, аніж згасли свічки. Присутні не одразу піднялися з крісел – його мова на якийсь час змусила їх заціпеніти.

Сила, з Якої Сотворено світ

Світ постав з Любові. З Животворчої Сили Притягнення, а не з логіки. Не з капризу, але з Бачення, Якому немає рівних. З Парадоксальних Незбагненностей.

Можливість же для знищення світу відкрив перехід від щиросердого захвату до цинічної зневаги щодо Божого Витвору. А ще, здавалося б, цілковита дрібничка. Щось схоже за суттю на перекидання монетки чи доміношки. І тим особливо кумедне.

Темні сили не могли би нічого вдіяти зі світом та людством, допоки Хранителі світу пильнували Особливі Богом створені Доби. Єдине, на що вони могли сподіватися, це те, що Хранителі світу припустяться помилок і самі якось відійдуть від того, що мали оберігати.

Тож виявили одну з найвищих чеснот – терпеливість. І дочекалися такого моменту. Ще виявили віру й надію – не складали рук чи лап. Що там у них. Любові виявити не могли – бо це єдине, що вони не здатні відчути. Тому Любов – наймогутніша зі зброй проти них.

Як це все сталося? А просто. Хранителі світу, Воїни Світла почали виявляти зарозумілість та гордість. Нездатність людського розуму збагнути ЯК, ЯКИМ ЧИНОМ є можливими Особливі Доби в році з-поміж звичайних зробила їх нетерпимими до Божої Таємниці. Винищувачами всього, що є некерованим людськими хотіннями.

Темні підчепили їх на простий гачок – змусили пояснювати те, що пояснити було неможливо. Вжили маніпуляцію – ” не можете пояснити, то значить цього не існує”. Ніби існують пояснення, як так, що людина, така тверда та нерозчинна, переважно складається з води. І для решти Божих загадок.

І та нездатність пояснити почала дратувати Хранителів світу. Спочатку це було щось подібне на дзижчання комарика чи мошки. А потім почало зводити щелепи особливо у поєднання із глузуванням щодо “святкування після світського нового року”. І так допекло.

Але не лише це спрацювало. Далі більше. На тлі такого озлоблення Хранителів світу на те, що мали пильнувати, темні виявили…смирення. Здатність не колупатися, скрививши губи, не влаштовувати Богові допит, а просто використовувати те, що працює. Ну, створив Він Особливі Доби, ну, і створив. Захотів так, то й захотів. Головне, що вони Є.

І ось тут почалося найцікавіше. Вони знали з вже відкритого людьми, що Особливі Доби – це певні Віконця для більшої почутості прохань. Миті, запліднені Логосом. Певні отвори в полотні звичайних днів, в які слід цілити пильно добраними словами та намірами. Адже удар по такій Добі є ударом по самому Життю.

На свою почутість Богом вони не сподівалися. Адже заслуги мали, м’яко кажучи, невеликі перед Ним. І тим знову ж таки на відміну від Хранителів світу виявили, як це не чудернацько, чесноту.

Але зараз про інше. Отож на власну почутість не сподівалися, то що зробили? Вчинили креативно й дотепно. Звісно тут вже без цинізму не обійшлося. Але на те ж вони і темні, щоби бути цинічними.

Вони змусили Хранителів світу руками пропагандистів почати клясти ці Доби. В Особливі Доби почала лунати брехня й хула на Духа Святого. Тож Хранителі світу лупили по самих собі.

І це дуже веселило темних. Адже не могли й помріяти, що ті самі собі так активно шкодитимуть.

Все довкола почало руйнуватися. Цвинтарі зростали, немов на дріжджах. Та вони засліплені не годні були зупинитися – обізлювалися ще дужче.

Темні шаманили, підстрибуючи в ритуальних танцях. Наспівуючи “пізно-пізно-пізно”. Щоби згасити будь-які порухи змінити ситуацію.

Небесні ж мешканці продовжували вболівати за людей і за світ. Щоби увімкнулася воля до пізнання рятівної Істини. Щоби Любов з такої, яка ледве жевріє, запалала у серцях й тим самим одномоментно зруйнувала плани повсталої темряви.

Той, хто не вбивав Бога

Звернення новітніх темних до потойбіччя за формою нагадували звертання віруючих до Святих. Це теж були ритуали, але адресовані до богобірної сили. Старалися вони використовувати для звернень Особливі Доби, бо вважали, що вікно прохань і можливостей працює безоціночно. Після зведення ж Хранителів світу вони почали ритуалити з надзвичайною інтенсивністю. Щоби прискорити точку неповернення для людства та світу, доки Хранителі світу не оговталися й не скинули пелену з духовних очей, яку їм так вміло накинули.

Отож цієї зустрічі новітні прислужники темних чекали із надзвичайним нетерпінням. Адже сьогоднішнього гостя проголосили своїм пророком ті, на чиєму рахункові мільйони життів. Ті, чиї жертовники небожій силі димілися, постійно спалюючи все нові і нові тіла закатованих.

Та почалася розмова геть несподівано. Замість привітання й таких очікуваних лестощів – несамовитий крик:

– Відчепіться від мене! Скільки можна мене чіпати! Облиште мене нарешті в спокої!

Правило слухати гостей мовчки ніхто не скасовував. Новітні темні перезирнулися, наскільки їм це дозволяли маски. Але продовжили сидіти на своїх місцях, чекаючи на продовження мови.

Гість почав дерти на собі сорочку:

– Ви ще жалюгідніші за тих, хто приписали мені те, чого я не мав на увазі! Бо вже не читали моїх творів – лише те, що вони про мене говорили! З’їли образ, котрий намалювала моя охоча до слави сестричка та її чоловік пропагандист!

Сорочка не піддавалася. Розтягувалася, не дерлася, як він не старався:

– Що ви знаєте про моє життя взагалі?? Хто з вас знає, як я мучився від приступів мігрені? З усіма їхніми побічними ефектами??? Хто з вас розуміє, який то жахливий біль?? Миті вщухнення від якого здавалися мені просвітленням й я тоді писав, що писав. Швидкість мого мислення була симптомом хвороби, а не виявом надлюдини. Мені здавалося, що встрибую в могутню колісницю, що скачу верхи на бурі. Я кричав, що моя рука – це рука блазня! Воротар мені бачився Бісмарком. Мій настрій нагадував гойдалки. Довколишні предмети видавалися такими, що мають лише гострі краї.

Його мова стихшилася:

– Нікому й діла не було до того, що мої праці писано в періоди загострень. Тодішні темні шукали будь-яких гучних слів. І, на жаль, почули мої. Ті, що прокричали мої вуста в моменти безумства. Ніхто не аналізував явні суперечності в проголошеному мною – їх підхоплювали й робили лозунгами, що бездумно повторювалися, аби не осмислитися – закарбуватися в свідомості бездумного стада. При тому, що я казав свою думку про стадо. Що в юрбі немає нічого хорошого, навіть якщо вона йде за тобою. Адже людська дурість – це найруйнівніша із сил.

Він обвів присутніх змучено-диким поглядом:

– Що ви знаєте про мою аскезу?? Про життя до межі натягненою струною??

Гість тяжко ковтнув та продовжив:

– Церква оголосила мене персоною нон ґрата. За що??? А за мій висновок, що саме Церква секуляризувала все сакральне, тим самим викресливши Таїну з власного сповідання, викресливши Бога з себе, звівши все до себе самих, до служителів. Не залишивши Богові Боже. Моєю помилкою було те, що я узагальнив, не відрізняючи тоді Православ’я від того, що сповідувала моя родина, знайомі. Та зараз мої слова справедливі і для цієї гілки! Вашими руками за 100 років і вони викинули з себе Бога з Його Незбагненністю й Нелогічністю для людського розуму, стали гуртком за інтересами, місцем тусовки тих, хто не здатен витримувати перебування наодинці з собою.

Він впав на коліна і вистогнав наступне:

– Я не вбивав Бога!. Я знайшов Його вже мертвим в душах мого покоління разом з імпотентними спробами повірити. Ми не могли вірити. Таке враження, що нам було нічим вірити, розумієте?? Щось було ніби вимкненим. І тоді я став патологоанатомом свого невір’я. Вирішив довести його до крайньої межі і безжально препарувати. Щоби на тому трупові могло зрости знову дещо прекрасне.

Дещо пригадавши, продовжив:

– Не з блюзнірства народилися мої слова, що всяка церква – камінь на могилі Боголюдини, що їм неодмінно хочеться, щоб Він не воскрес знову. Це був мій біль через бачене. Викриття того, що спостерігав навколо себе з дитинства. Ви знаєте, що мій батько був священником. Чимало дітей священників стають атеїстами й циніками. Я ж став оголеним нервом, рупором незручних запитань.

Він втомлено піднявся:

– Здавалося такою гарною ідеєю зробити людину повністю відповідальною за себе та світ. Мені здавалося, що це зробить людей більш свідомими, більш розвиненими. Та виявилося, що це ментальна самозациклена пастка. Моє тотальне “Так!” всьому виявилося погодженням із найжахітливішим, стало виправданням наймасовішим з вбивств, лозунгом пасивності натовпу, в який перетворили індивідуальностей. Зараз я розумію, наскільки животворчим є тотальне “НІ” всьому, що є наругою над Вищим Порядком, який, як виявилися, таки Є. Коли закликав знайти “закон та порядок”, то не міг й уявити, що “винайдуть” під цією обгорткою!.. Хвороба моїми вустами закликала “дивитися на себе як на якусь фатальність, не бажати діяти інакше, ніж дієш”. Моя пропозиція зло бачити гранню добра знайшла широкий відгук. Що наробили, керуючись цим!.. Вбивці почали вважати себе добротворниками. Ви вважаєте себе добротворниками.

Голос став твердішим:

– Я вірив у тандем сили й хоробрості, оспівав його. Та це реалізували у вигляді сліпого фанатизму, який я зневажав й ненавидів. Я прославляв свободу в самотності, а це перетворили в механізовану юрбу із відсутністю найменшого самостійного мислення. Вищу рівновагу вищого розуму обернули одержимістю. Яку ви теж зараз намагаєтеся експлуатувати, зробивши населення заведеними іграшковими мавпочками. Мою філософію зробили виправданням всім тим концтаборам та горам трупів. Мій образ надлюдини реалізували у методичному ліпленні з людей недоістот. Така от іронія долі. Такий от “вінець” моєї діяльності. Ніяк виправдатися, ніяк відмитися, ніяк пояснити, ніяк довести, що далеко не все з приписаного мені справді написане мною. Кого це тепер цікавить. Як і те, що мої твори так “інтерпретували” вже тоді, коли мене було серед живих. Точно не тих, хто шукає виправдань своїм хворобливим прагненням.

Його очі зволожилися:

– Ви тепер як істину торочите моє “не існує фактів – є самі інтерпретації”, черпаючи з цього виправдання для всієї своєї брехні. Впиваєтеся ілюзією, що “світ – це хаос”. Постійно підтримуєте в собі сп’яніння думкою про “непідсудність світу”, щоби не протверезіти, щоби не побачити, що існує Дещо поза вами й вашими забаганками. А Воно Є. Найгіршим з вашого впливу є те, що ви інших, тих, хто щоденно вглядається у ваші фізії на екранах, робите собі подібними чудовиськами. Бо мало хто зауважив мою пересторогу про це. Хто бореться із чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом. Адже якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж вглядається в тебе. Мені прикро, що ви таким чином можете знищувати душі.

Обличчя перерізало страждання:

– Я не знаю, яка доля чекає на вас. Колись я вважав, що гірше за напади мігрені бути не може, що своє пекло я вичерпав при житті. Та помилявся. Слова мають необережність засідати в чиїхось головах і повторюватися в них безмежну кількість раз. І тепер я безкінечно бачу, як промовлене хворобою випалює все живе. Раз-по-раз. Щоденно одне й те ж видовище – от все квітує, а за мить – випалений моїми словами простір, з яким вмираю разом. Знову і знову. Коли б міг прожити життя знову, то подбав би, щоб від написаного мною квітували б душі й сади. Ви мене не почуєте – цих моїх слів. Цинізм, нігілізм, розбещеність – от чим ви торкаєтеся до щирості. Тому і прошу ще раз – ОБ-ЛИШ-ТЕ МЕ-НЕ В СПО-КО-Ї!!!

Зникає. А крик ще якийсь час лунає в стінах кімнати. Свічки одномоментно згасли.

Повторення одвічного сюжету

Про людей він черпав інформацію в творах найнездоровіших з авторів. Остаточно його вирок людству сформулювався після творів Достоєвського. Людини, що страждала на психічну й духовну хворобу, поведінка якої шокувала навіть найдосвідченіших відвідувачів будинків веселощів.

Хоч і читав його твори у перекладі, та прочитане ставало девізами. Божому витворові не слід жити – так вирішив він. Такому творінню не місце на Планеті – думалося йому.

Собі він уявився лікарем чи й цілителем. Призначення якого – звершити евтаназію дечого “невиліковно хворого”.

Та перед тим, думалося йому, слід довести думку людей до такого ж висновку. Що все – потенціал для розвитку вичерпано. Що далі лише деградування.

Люди мали стати ненависними одне до одного, бажати якнайшвидшої смерті собі та іншим. Мали не бачити виходу, подальшого руху.

На екрани вивалилися у великій кількості трилери та детективи. Люди мали постійно отримувати ідеї для знищення собі подібних, до яких би ніколи б не додумалися б самі.

Сотні фахівців з поведінки він наймав для того, аби серіали та стрічки, ток-шоу та мультики стали виховувати в глядачах найдеструктивніші з видів поведінки. Живити найгірші з мотивів.

В новинах мало постійно акцентуватися на негативі, на жахливих злочинах. Жодних гідних прикладів. Не показувати взагалі нормальних людей.

Торочити раз-по-раз. Ось погляньте чим закінчилася історія кохання. Заритими в садкові трупами.

Та параноя щодо інших – цього було не досить для того, аби людство захотіло знищитися. Кожен і кожна мали почати боятися себе самих. Вишуканою стимуляцією нейрозакінчень досягався такий ступінь навіюваності, що люди вірили у найгірше щодо себе.

Називай людину свинею і вона колись неодмінно зарохкає – цю інструкцію до дій він зробив своїм лозунгом. Мізки, душі бомбардувалися повтореннями словами-командами.

Паралельно розуми розівчалися читати й аналізувати. Уваги ставало стільки, щоби гортати стрічку соцмережі. Виникало таке бажане для нього замкнене коло.

Цей світ має завершити своє існування. Ти нічого не вдієш – говорив він збуджено, звертаючись до Бога. Тебе більше не існує для цих людей – я заповнив місце, призначене для Тебе, відосиками та мемчиками.

Ти створив карикатуру. Я ж зроблю так, щоб максимально швидко умертвити це неподобство. Поглянь Сам на їхні запити в пошукових системах.

І не кажи мені нічого, що такими запити стали після десятиліть наміреного отуплення. Ці люди шукали отуплення. Шукали комфорту й відтак – припинення розвитку через зникнення викликів.

Ти для них зараз – застаріла ідея. Твої важелі впливу, які Ти їм дав, осміяні й зганені ними. Це було зробити настільки просто, що й Ти маєш визнати ницість того, що Сотворив.

Їм не треба Твої чудеса. Їм досить гірлянд й розпродажів, столів з випивкою й химерної атрибутики. Це тварин не надуриш. Птахів. Вони знають, що і коли відбувається.

Цим же досить зробити музику більш гучною. Лементом екранів заповнити порожнечу єства та світогляду.

Визнай Свою поразку. Цих не треба було катувати. Досить було просто поглузувати, увімкнути абсолютно примітивні стимули, щоби вони вирішили, що розумніші за попередників.

Їм досить наїстися, щоб перестати ставити питання. Корови, яких ненавиджу за їхню корисність для людей, бачать Ангелів. А ці ні. Ці нічого не бачать, окрім цяцьок, які нав’язують їм ті, кого фінансую.

Тому припини борсатися. Ти дав Своєму творінню волю й зробив фатальну помилку. Цю волю я серією нехитрих фокусів обернув проти них.

В них вимкнене все, що могло би зарадити. Зачинено всі двері й віконця, через які Ти до них міг стукати. Хранителі світу, звівшись банальною маніпуляцією, віддали контроль над Особливими Добами.

Чого Ти мовчиш? Про існування Твого Порядку вже ніхто з них не пам’ятає. Їхня пам’ять зараз менша, аніж у амеб. Визнай, що я Тебе переграв!.

Примусове єднання для завершальної риски

Сьогоднішній гість новітніх прислужників темних люто увірвався в простір кімнати, де вони зібралися. Й почав різко, без привітань:

– Не збирався до вас йти. Адже сама поява мене тут спростовує те, у чому я переконував людей, котрі перебували зі мною в камері перед моєю та власними стратами. Деякі з них ще зберігали віру у безсмертя душі. Я ж поклав все своє красномовство для того, аби упевнити їх в тому, що жодного безсмертя не існує. Що страта стане остаточним завершенням шляху. Моя поява тут, перед вами, є доказом того, що в цьому я дуже помилився. Тому й не з’являвся, щойно ви мене покликали до розмови. Але.

Він поглянув на присутніх:

– Ви – моя єдина надія завершити моє жалюгідне існування. Моє особисте пекло нестерпне – безкінечне споглядання того, що я у всьому помилявся за життя. Не уявляєте, які це тортури. Навічно опинитися серед того, у що не вірив. Краще би в казані варили. А ви можете втілити мою ідею й звільнити мене від подальшої муки, якщо це спрацює!

Він набув гордої пози:

– Ви не маєте права змарнувати цей шанс! Ваші попередники вже чимало потрудилися над тим, щоб християнство стало непереконливим. Різдво стало знеособленим – з непересічної метафізичної події в головах перетворилося на просто ще один привід пожерти та напитися під галас екранів. Як я про це мріяв!!! Я! Саме Я називав себе особистим ворогом Христовим!!! Закликав до примусової “дехристиянізації”, а все виявилося значно простіше! Потрібно було просто забрати з релігії поняття про Світобудову і в уявленнях людей Той, з Ким я так довго боровся, став просто розмитою непереконливою ідеєю. Як я до цього не додумався!

Він помовчав і продовжив:

– Та це не змаляє моїх заслуг. Перед вами Оратор Роду Людського! Я переконав людей відмовитися від віри у “вищу істоту”! Я! Вдовбив у голови, що народ має бути єдиним господом у цьому світі! Пропагував “культ людського розуму”. І на це купилися! А як могли не купитися?? Що є солодшим за думку, що сам собі стаєш законом, мораллю, істиною та порядком? Що будь-який власний вибрик ставиш понад усе інше? Я казав, що закон – це павутиння, в якому дрібненькі комашки застрягають, а більші – благополучно продираються крізь неї.

Його очі блищали:

– Події початку 20 століття – це МОЇ здобутки! Всі попередні революції були просто бунтом. Протестом. Та саме я закликав до боротьби за всесвітнє панування! Я!!!

Голос перейшов у громогласність:

– Моєю ідеєю було ніяке не звільнення – ВЛАДА НАД УСІМ СВІТОМ! Бо без того неможливо закінчити історію людства! Лише об’єднання всіх представників роду людського у всесвітню республіку дасть можливість підвести риску під цим недолугим явищем, яке зветься людство та світ! Без об’єднання усіх це неможливо! Зі зброєю в руках слід зібрати до рук всю історію, аби одномоментно її завершити!

Він посміхнувся:

– Я почав з провокації. В оточенні ще 36 представників різних народів завалив на офіційний захід., сказавши, що ми “посольство роду людського”. Обгортка мала бути яскравою. Такою, що змусить порозкривати роти. Яку увагу ми привернули! Присутні були змушені лестити нам, щоб уникнути скандалу, й назвали нас навіть “вісниками нової епохи”. Що вони знали про ту “нову епоху”, якої прагнув я і ті, хто зараз намагаються втілити мої ідеї! Тотальне завершення усього для усіх – ось наша мета! Тоді ж, на заході, я хизувався тим, що у якості “посла людського роду” був на чолі іноземців у палацових галереях. Співав, що ми маємо перемогти, бо ми там тріумфували. Заливав, що ця перемога переносить нас на дві тисячі років вперед завдяки швидкому розвитку розуму.

Тональність стала пафосно-менторською:

– Але мої сучасники мене не оцінили! Не підтримали заклику оголосити війни європейським країнам задля створення всесвітнього союзу республік! Назвали “авантюризмом” мою пожертву у всезагальне озброєння країни! А потім й зовсім винесли мені вирок, присудивши до страти! Але в 20-тому столітті мої ідеї повстали до життя! Їх нарешті спробували втілити! Втілювачі кричали про “необхідність єдиного світу”! Тільки не казали правди – для чого саме потрібна була єдність усіх з усіма, замішана на брехні, маніпуляціях та морі крові. Бо хто б на те повівся б? На таку “єдність”. Справжні мотиви мали бути прихованими під гучними лозунгами. Люди вже тоді нажилися, розумієте?? Побачили, яке гниле місце – цей світ!

Він замислено продовжив:

– Перешкодою для тотального успіху стали відсутність потрібних технологій та Хранителі світу, які опиралися, не даючи знищити людство та світ. Але посіяні тоді зерна змогли міцно вкорінитися в свідомостях з підсвідомостями! І змогли дочекатися цього моменту!

Він знову обвів поглядом присутніх:

– І ось ваша черга їх реалізувати. Мої ідеї. Через 100 років від попередньої спроби. Ви маєте технології й остаточно звели Хранителів світу. Людство стало відрізаним від Незримого Виміру, відмовившись від Особливих Діб. Тож, прошу вас, не зганьбіться! Ви тупуваті – і це насправді велика проблема. Це принизливо для всіх ідеологів знищення світу та людства – що вам, таким посереднім, належатиме слава. Та інших не маємо. Плюс, якщо все вдасться, цього не буде записано в анналах історії. Адже історії вже ніякої не буде. Вона нарешті стане завершеною. Не Божею волею – рішенням народу! Що може бути солодшим? Чи не так?

Витримав драматичну паузу:

– Ось тому я до вас прийшов попри те, що це доводить моє помиляння. Горжуся тим, що наступив на горло своїй гордості, і прийшов.

Свічки традиційно одномоментно згасли. Зникнення оратора зі сцени поглинула темрява. Новітні прислужники темних через персональні виходи роз’їхалися світом.

Написання снів

Ангел розповів Морфеєві те, що вже почув на зборах новітніх темних. Момент невороття для людства все наближався, а люди були у стані приспаності духу. Слід було спробувати щось вдіяти. Послати якусь підказку крізь сон.

Але підказка мала бути зашифрованою. Таку, котру не перехопили би темні й не спотворили б. Не використали б на свою користь.

Морфей довго думав, які слова добрати і як пояснити, з чого можна почати виправляти ситуацію. Що мешканцям землі приречених слід знову повернутися з периферії у Центр. Туди, де відкривалися дверцята у Незриме.

Що стали замальованими новітніми темними. Завареними. Наглухо забитими.

Рядки написалися саме віршовані.

Це десь в тобі.

Там, де рідко буваєш.

Народившись, маєш від того ключі,

які потім надовго втрачаєш.

Звідти приходять вірні рішення,

ще небанальні ідеї,

а найчастіше – сигнали та пульс самого Життя,

бо там – в Таїну Двері.

І у написаних ним снах люди мали побачити, як сталося дещо дивовижне. Таким простим внутрішнім порухом вони дійсно зміщувалися в Центр ситуації. Неначе у Око циклону.

Не ногами, не малюючи якихось таємничих знаків. Не уявляючи щось, не махаючи амулетами чи магічними кристалами. Не танцюючи ритуальних танців.

Рух ставання в Центр ситуації чувся яскраво, як фізичний. Але був внутрішнім. Непомітним ззовні, але чітко відчутним, неначе крок.

Крок з ободу, де їх мотало, де вони були хронічними реагувальниками, назад – в сам Центр. Ситуації і єства. В Головне. Один рух, один крок.

І уві сні наставала Тиша. Карусель зупинялася. Щось змінилося і в самопочутті людей, але ще було неясно що і як надовго.

Спочатку вони мали відчувати, як навалилася втома. На ободі мотатися – досить втомливо, знаєте. Потім тиша, затишність, щось типу спокою. Але не ступору.

Не була б перемога ще, але перший важливий крок було би зроблено. З цим відчуттям люди мали прокинутися. Не замріяними, а діяльними й силодухими. Здатними ставити вірні питання та шукати вірних відповідей.

Морфей, відкинувшись в кріслі, перечитав написане.

Пророки новітніх темних

Новітні прислужники темних добре знали значення Особливих Діб. Їхні попередники провели ґрунтовну та масовану роботу, щоби знання про це зосередилося в їхніх руках, а облишило стіни Церкви та розуми так званих “звичайних людей”.

Особливі Доби, Богом Сотворені віконця й двері у Незриме, мали бути наглухо законопаченими, аби їхні плани по знищенню світу та людства мали успіх. Світ мав повністю й ретельно зачинитися від Божих підказок. Відрізатися від можливості підживлюватися “не хлібом єдиним” й протистояти навіюванням.

Новітня спроба мала знову обгорткою “Побудову Раю на Землі”. Але, як показали попередні спроби, це ставало можливим лише за остаточного зведення Хранителів світу. Тому вони так в це вклалися, як і в цькування Особливих Діб. Кожна праска вже гавкотіла їхніми зусиллями.

Люди повинні почати вважати Святих казковими персонажами. Грати у виставах, щоб повністю все зациклити на людині. Про Божу Допомогу, Небесних Помічників знання мають викривитися перед повним стиранням з пам’яті та вжитку.

Перед знищенням мало збудуватися тотальне однорідне людське царство. Без жодного натяку на якісь там Таємничі Виміри. Інакше все розвалиться. Єдинообразність, єдинолозунговість – ось інгредієнти майбутньої страви.

Новітні прислужники вважали себе кесарями. Вищими істотами, втаємниченими знаннями. Вони п’яніли від думки, що звільняються від Божого іга. Бачили себе ледве не Прометеями. Сповідниками тотальної справедливості у своєму розумінні.

Вони підбадьорювали себе думками, що Земля вже й так настраждалася від Божого свавілля. Від Його недолугих Законів та Правил. Кожна клітиночка їхня бриніла ілюзією вищості покладеної на них місії.

Здавалися собі обраними. Просвітленими. Хоч не було на світі більш обдурених.

Вони більше не пізнавали, обґрунтовуючи це зневагою до Божого недоробку, яким називали Сотворений Світ. Вони витирали ноги об здобутки науки, що були свідченням Премудрості. Використовували лише те, що могло нашкодити.

Раз-по-раз повторюючи, що “здоровий глузд нормального громадянина і маніакальне марення психічнохворого не мають ніякої видової різниці, крім масовості розповсюдження”.

На своїх зібраннях вони кричали патетично:

– Ми опинилися на свої місцях, щоби звільнити себе і всіх від цього нікчемного життя! Від потреби рахуватися з Богом! Саме ми здатні створити режим тотального щастя! Тотального контрольованого та регульованого щастя!

Промови переривалися оплесками, після яких лунало:

– Дух руйнування – ось у що ми вирімо та чому поклоняємося! Бог не захотів зійти з хреста, бо слабак. Жодних доказів Його величі. Проте всі бачили вмирання. А ми зробимо вмирання для всіх одномоментним й тотальним! Воістину шедевральним! Нас обрано для цього! Ми самі себе обрали для цього! Ми змогли об’єднати світ проти Бога! Поставили свої забаганки вище всіх Його приписів! Ви чуєте це завивання?? Це Голос Руйнації! Тотального знищення! Він ще тихий цей Голос, але вже набирає обертів, набирає снаги! Бо вміщує в себе усіх, хто більше не хоче, щоби Бог їм вказував! Ми вільнодумні! Ми БОЖЕВІЛЬНІ!!! Ось хто ми!!! Вільні від Бога!

У відповідь лунало скандування:

– МИ БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НІ! БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НІ! БО-ЖЕ- ВІЛЬ-НІ!

Знову залунало:

– Повторімо наші завіти, би зміцнитися в них! Не ми їх сформулювали, але ми творимо ними реальність! Сьогодні згадаємо нашого пророка Штрінера, достойного сина темряви! БОГ – ЦЕ..

Відповідь:

– ПРОС-ТО ІДЕ-Я!

Заряд:

– Є ОД-НА СВО-БО-ДА – ЦЕ..

Відповідь:

– ВЛАС-НА МО-ГУТ-НІСТЬ!

Наступне заряджання:

– Є ОД-НА ІС-ТИ-НА – ЦЕ..

Відповідь:

– ВЕ-ЛИЧ-НИЙ ЕГО-ЇЗМ ЗІ-РОК!

Наступна кричалка:

– ЩО ТА-КЕ ДОБ-РО?

Відповідь:

– ТЕ, ЧИМ Я МО-ЖУ СКО-РИС-ТА-ТИ-СЯ!

Заряд:

– ЧИМ МО-ЖЕ-МО СКО-РИС-ТА-ТИСЯ НА ЗА-КОН-НИХ ПІДС-ТА-ВАХ?

Відповідь:

– ВСІМ, НА ЩО МИ ЗДАТ-НІ!

Залунало завершення промови:

– Більше жодного очікування Божого Апокаліпсису! Досить жити в страхові, що колись це станеться! Досить боятися Божого Суду над людством! Не Йому вирішувати! Ми самі створимо Армагеддон! Світову війну, для якої оголосимо загальну мoбiлiзaцiю! Всі повстануть проти всіх в ім’я Тотальної Темряви! Всесвітня одночасна загибель – ось наша відповідь тиранічному Богові! Кінець Його владі над нами! Давайте ще раз! МИ –

Скандування:

– БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НІ! БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НІ! БО-ЖЕ-ВІЛЬ-НІ!

Один Ангел поштурхав іншого Ангела, вказуючи в бік демонів, що спостерігали за зібранням:

– Дивися, як регочуть з кричальників. Довели до стану, що ці самі себе не чують, і тішаться. От якби людям показати збоку, як безглуздо вони виглядають.. І те, як з них глузують ті, кого так ревно слухають.. Що скажеш?.

Двері перебігу війн

Для того, аби впливати на події в світі, Хранителі особливо дбайливо берегли ще одну добу, значення якої колись відкрилося попередникам. Яку сучасні люди знали під назвами “13/14 січня” та “старий Новий Рік”.

Мешканці краю, котрий через відступлення тепер мав назву “земля приречених”, стояли на її варті попри потужно профінансовані глузування. Стояли твердо, не зважаючи на навіть дуже образливі ярлики. Бо знали, ЩО оберігають.

Ці Двері в Незриме, ця Особлива Доба, була абсолютно непересічною. Як і в інші Особливі Доби, почутість прохань була значно вищою, аніж в звичайні дні. Та було й дещо специфічне.

Якщо доба, знана тепер як 7 січня, поновлювала запас часу для людства. То контроль за цією добою означав вплив на перебіг війн. Тому темні так і намагалися обгудити цю Особливу Добу – щоби війнами знищувати людство фізично й духовно.

Ще прохання в цю Особливу Добу впливали на перебіг будь-якого починання. Темні знали, що найлегше обізлити людей на Бога, коли нічого не виходить з того, що роблять, у що вкладаються. Тому старалися і Добу цю забрати, і щоб прохання злітали з вуст максимально глузливі та руйнівні. Щоби Сакральне якомога інтенсивніше топталося ногами.

Це було не з розряду забобонів – з тонкощів Таємничої Світобудови. Які можна лише використовувати, але не можна пізнати – отримати відповідь, чому саме так. Бо так є. Бо так Творець Вирішив.

Хранителі світу, а ще видатні винахідники, чітко розрізняли існування кількох видів знання. Вже відкрите. Ще невідкрите. І те, що ніколи не буде пізнаним й дослідженим.

В цьому виявлялася їх Любов до Творця, повага до Його Задуму та справжнє смирення, котре нічого не мало спільного із нагнутою головою. До зведення вони приймали важелі впливу, не крутили носами “а чого саме так” і використовували не для себе – для стримування темних сил та береження людства й світу.

Їхні Богослужіння акцентували увагу на Дверях. Це був не символ. Спроба тонкого донесення Основ Таємничої Світобудови. В їхніх Священних Текстах звучало – Берегтиме твій вихід та вхід.

І тривалий час вони того міцно трималися. Та темні не полишали надій знищити людство та світ.

Вперше людство спробували позбавити Особливих Діб у 16 столітті. Діяч, руками котрого запустився механізм поступового самознищення, діяв під впливом амбіцій, владолюбства та бажання більшої керованості людей та залежності.

Та Хранителі світу стояли твердо. Не хитнулися ані хабарями, ні псевдологікою про “сонцестояння”. Адже внутрішнім зором бачили, що воно там абсолютно ні до чого.

Тоді ж вони вперше стикнулися із дилемою. Як пояснювати, не викриваючи при цьому секретів ворожим агентам? Ті, хто бачить різницю, знають і так, що Особливі Доби є. Ті, хто не бачать, і так не повірять.

Пояснення були розмитими. Нагадували поезію. Стежки прокладалися так, щоб могли їх відкрити лише чистим некорисливим серцем. Котре в тому не шукає ані збагачення, ні прагнення влади. Тільки таким було можливо розгадати шифр.

Тому темні і пішли в обхід. Перейменували Особливі Доби, щоби максимально заплутати тих, у кого ще не відкрито духовний зір. Та Хранителі знали, що Особливі Доби не рухаються, як їх не переназви. Стояли міцно.

Темні не припиняли навали. Знали, що найлегше важливе заховати посеред банального. Так особливі Доби опинилися посеред “днів гір” та “днів бухгалтерів”, щоби люди втратили розуміння значення.

Лупили по душах. Щоб тих, хто бачить внутрішнім зором, меншало. Зарозумілість, гординя, жага кар’єри – ось що роздмухували. Й досягнули успіху.

Дійшло до того, що Хранителі світу, що мешкали на землі, котра тепер стала зватися “землею приречених”, самі проголосували за віддавання ключів та посохів. Того, чим береглося Вхід та Вихід. Й відганялося темних.

Голосування – це був спосіб вловити Хранителів у пастку. Хитрощами змусити думати, що це їхній вибір, документально затверджений. Тож Хранителі світу більше ні на що не впливали, нічого не контролювали. Були сухими листочками, котрих крутило й мотало у водоверті подій.

Проте був один нюанс у таких “договорів”. Господь знав, що Хранителів зведено маніпуляціями, залякуванням та іншими хитрощами. І чекав коли до Хранителів дійде, що їх обдурили, скористалися їхньою необізнаністю, щоб вступитися за них, за мешканців землі приречених, за людство, за світ. Весь Незримий світ вболівав за прозріння людей.

Пауза для роздумів

Він прикрив очі, аби вони трохи відпочили від проглядання інформації. Для втілення своїх планів волів передусім знищити тих, хто тепер звався “мешканцями землі приречених”. Вони зійшли з Особливих Діб і більше не були Хранителями світу, але він точно знав, що бувших Хранителів світу не буває.

Так, їх вдалося звести, але пелена з очей могла впасти будь-якої миті. Могла ще й увімкнутися генетична пам’ять – адже їхні предки не давали ані іновірцям, ні терористичним совітам нав’язати собі фальшиві перейменовані дні, які не даватимуть жодного правдивого зміцнення. Тож не можна було дати їм оговтатися.

Плюс йому треба було відвести від себе підозру на максимально тривалий час. План знищення людства та світу структурою нагадував цибулину. Навіть якщо хтось і бачив якийсь шар, то рідко зважувався побачити решту слоїв. Бо це означало б потребу щось робити з побаченим.

Він це чудово розумів. Отож вирішив вивести на дошку максимальну кількість фігур. Увімкнути всі релігійні та етнічні сюжети. Щоби знайдені кимось сенси подовше вхоплювали увагу та не давали бачити ситуацію у всій повноті.

Колишніх Хранителів світу за його задумом мали одночасно захотіти роздерти всі можливі заздрісники й одвічні опоненти. Вбивати чужими руками – ось чого навчали ті, хто колись вже намагався знищити людство та світ.

Звіти, що надали йому профінансовані ним антропологи, вказували, що певні історичні ниточки можна використати як тригери – червоні ганчірки, що звузять свідомість. Це йому було й треба. Щоби люди перетворилися на слухняних горлопанистих реагентів. На більярдні кулі, котрі заганятимуть одне одного в лузи.

А обирати було з чого. У мешканців землі, що так довго боронили Божий Витвір, була багата історія. Мали чимало ворогів, хижаків, що прагнули ними поживитися, але не могли через те, що ті вірно й міцно супроти всіх глузувань та страхань берегли Особливі Доби.

Отож проплачені ним люди почали ятрити всі можливі рани. Піднімати усе дошкульне. Закликаючи їхніх недоброзичливців до помсти, до користання з втраченої ними сили, до збиткування над ними, до стирання їх з лиця землі. Землею взагалі почали розмахувати як приманкою.

На екранах замерехтіли “потрібні” теми в різних ток-шоу та фільмах. Людей заохочували брати участь у “тренінгах для прокачки сили роду”. Темряву було піднято з усіх рівнів й зроблено мотивуючою силою.

Мешканці землі приречених довго не розуміли, що відбувається. Профінансований неадекватний до ситуації псевдосвятковий галас й постійне розігрівання міжусобиць заважали бачити навіть дуже яскраві передвістя лиха.

Не бачили ані крові на зубах численних хижаків, ні реінкарнації всіх найжахітливіших сторінок своєї історії. Ні того, що їх щодень меншає не лише зусиллями очевидного ворога – що ціла створена система на це працює. А точка невороття, до якої котили ситуацію, все наближувалася.

Він задоволено поглянув на монітор. Ось як виглядає останнє покоління людей. Недолугий вінець недолугого творіння. Легеньких стимулів вистачає для того, аби вони скочувалися як найнижче.

Хіба заслуговують на життя ті, хто не здатен зробити навіть найбанальніших висновків? Ті, хто не бачить елементарних причинно-наслідкових зв’язків між своїми діями й вибором та тим, що відбувається? Ті, кого найпростішими провокаціями можна звести на рівень плінтусу?

Він виніс вирок цьому творінню. Не чекаючи Божого Суду. Людство так довго жило з його розробок, що він вирішив, що цілком заслужив бути найвищим суддею.

В його пам’яті виник улюблений детектив, де суддя збирає до купи злочинців, які не отримали покарання й одного за іншим вбиває. І на нього ніхто не може подумати, бо вважають вже мертвим.

Він поглянув на себе в дзеркало. З ним дещо інша історія. Фізична оболонка жила. Та всередині з живих почуттів були лише огида до людства та ненависть до Бога. А ще страх померти самому.

Троє гостей

Знову зібравшись у звичному місці, новітні прислужники темних мовчки розсілися по кріслах й розглядали сьогоднішніх гостей з потойбіччя через прорізи масок. Матеріалізувалися в кімнаті ті одночасно.

Гостей було троє. Вдягнені як денді. У вишуканих костюмах, з манерами. Приймали показові пози. Один з них постійно поглядав на себе в дзеркало. То шкірився туди, то насуплювався, то всміхався. Йому ніби й діла не було до присутніх.

Заговорив першим інший:

– Ви покликали нас сюди, тож значить, що поділяєте наші погляди у потребі знищення світу, які ми сповідували при житті. Нам є що розповісти вам. Адже наші здобутки дозволили виправдати ненависть до Бога. Зробили її витонченою та привабливою. Такою, яку хотілося наслідувати.

Він обвів присутніх поглядом:

– Перше, що ми зробили, це змінили вигляд того, кому поклонялися. Більше жодних рогів з копитами, жахітливості подоби. Сатана повстав перед людьми вишукано вбраним й привабливим. Чарівним та розумним. Він більше нікого не страхав – заворожував посмішкою, нотками голосу, жестами рук. І це спрацювало.

Продовжив другий:

– Ми використовували наші літераторські таланти для того, аби не залишилося нічого з попередніх переконань в людях. Всьому надавали своєї оцінки й контекстів. Добралися до всього святого й спотворили розуміння фундаментальних речей. Найкраще у нас вийшло заретушувати вбивство. Ми сховали його в поняття “несамовитість”. Назвали її потребою душі, відповіддю на свавілля Бога, на Його насилля над людьми. Наші розбійники стали виключно шляхетними, наші крадії та вбивці були змальовані колоритними та харизматичними, а так званих “чесних людей” ми писали нудними та прісними. Від невинності нас просто тіпало – таких змальовували наївними та дурнуватими.

Перший знову узяв слово:

– Нашими зусиллями люди забули про Образ Божий, про все добре в собі та інших. Ми тримали їхні очі прикутими до того, що називали “несправедливістю”, до найчорнішого в світі, в кожному й кожній. Ми не давали їм оговтатися й побачити щось прекрасне – діставали найогидніше з усього, ніби кроликів з капелюха. Ми невтомно викрешували з себе блювотиння, співали йому гімни. Закликали до саморуйнації індивідуальної та глобальної. Ми зневажали Бога за Його Витвір, за Сотворене Ним неподобство.

Другий підхоплює:

– Геніально було сказати, що Бог просто перевищує нас силою, яку застосовує проти нас, а у всьому решта ми з Ним рівні. Це з’їли. Більше вже ніхто не дивувався виникненню спільнот, котрі “знали, як створити кращий світ”. Ми викреслили Ангелів з життя людей. Підкинувши думку, що вірші й решта творчості нашіптують людині демони. Вони і це проковтнули й перестали розрізняти, де чиї послання! Ми їх відрізали від Божих підказок! Нашими зусиллями посилення талантів та обдарувань збільшувало й силу зла в людині. Ми змусили все працювати на зло, обертати на зло! Ми підкинули ідею творення зла як адекватної помсти Богові, на яку Він заслужив. Насилля у відповідь на Його насилля. Ми впивалися своєю нудьгою, стражданнями та тим, що називали “божими кандалами”. Культивували в собі стан під назвою “сплін”, щоби ні від чого не отримувати радості й задоволення. Ми звинуватили Бога у всьому, що робили. Казали, що це саме Він сотворив такими нас та інших. Як було це солодко та зручно! Ми цим розв’язали собі руки. Ви, бачимо, теж.

Перший заговорив патетично:

– Саме нашу ідею ви сповідуєте зараз. Бо саме ми сказали, що справжні святі – це ті, котрі знущаються над своїм народом та знищують його заради народного ж блага. Ви круті, бо вигадали більше способів знущатися й знищувати. Проте вам і простіше – сучасні люди відверто тупіші, менш освічені навіть у порівнянні із тими, що жили нещодавно. Бездумне захоплення пристроями спрацювало. Вони реально розівчилися думати, пам’ятати та відчувати. Ви зараз просто пишете команди, а вони слухняно виконують.

Другий:

– Ми ввели у моду богохульства. Зробили це шиком, ознакою наявності смаку та належністю до елітарності. Ми спонукали людей раз-по-раз уявляти, як вони плюнуть Богові просто у вічі. Пошлють Його. Кинуть в Нього запропоноване їм спасіння, таланти, дари, можливості стати кращими. Ми культивували відмову від любові на користь збудження від актів руйнування та саморуйнування. Ось Тобі! Ти дав мені це тіло? Цю душу? Ось, що я з ними зроблю! Дивися, милуйся, як гине Твій Шедевр!

Третій нарешті відривається від дзеркала:

– Не уявляєте, який я радий, що ви настільки наслідуєте зараз мою поведінку й навіть дбаєте про те, аби мою біографію подавали відретушованою. Адже помер безславно – від сифілісу, від наслідків знущання над собою, глуму над всім живим та гідним, що було в мені. Ви, як і я, живете актами епатажу. Ваші гаджети – як оце дзеркало. Ви кривляєтеся перед ними, встаєте у пози, пишете усіляке лайно, покликанням якого є викликати шок, огиду, захват, сильні реакції. Тільки вам простіше – ваші провокації на сторінках в соцмережах одразу отримують тисячі й мільйони реакцій. А мені було складніше. Часто мої витівки не отримували достойної відповіді. Важко було знайти таких реагенабельних глядачів, яких маєте ви. Вони одразу завивають чи регочуть, щоб ви би не утнули. Такі бездумні істотки – втілення моєї мрії.

Він поглянув у дзеркало, зробив гримасу і продовжив:

– Уявіть, я колись пофарбував волосся у яскраво-зелений колір, щоби шокувати одного журналіста! Прийшов у такому вигляді із ним на зустріч. А він??? Він навіть оком не кліпнув! Зробив вигляд, ніби нічого незвичайного не помітив. А коли я, не здатний стриматися, запитав його, чи не дивує його колір мого волосся, то що відповіла ця істота?? Сказав, що волосся у всіх більш-менш зелене, а от небесно-блакитний – реальна рідкість. Я вилетів звідти, забувши, чого приходив! Ніхто не мав права настільки не визнавати мою виключність!

Знову глянув у дзеркало й говорить, дивлячись на своє відображення:

– Що тільки я потім не робив! Які маски не нап’ялював на себе, щоби привернути увагу! Навіть сам про себе пустив плітку, що нібито вбив свого батька та з’їв його. Мені увага й шок були потрібні більше за їжу. Саме це живило мене, а мені цього не давали. Тому я мстився їм, світові. Та молитва, котру написало перо, була зверненням саме до Сатани. Хоч це мало шокувати мою ревно-віруючу родину!.. Але не дочекався!. Й зненавидів усе остаточно!.

Демонстративним жестом розбиває дзеркало, яке одразу починає збиратися в ціле, чим викликає його посмішку:

– Я небагато встиг за земного життя. Як і ці двоє, що прийшли разом зі мною. Та, виявилося, що ми можемо жити в посіяних колись ідеях. З’ясувалося, що кожне наступне покоління богоненависників нас потребує! Ви – не перші, котрі нас покликали до розмови. Та ви маєте, чого не мали вони. Технології. І тому ви – наші улюбленці попри те, що відверто тупуватіші за наших попередніх чад. Сто років тому було куди цікавіше. А ви не маєте ані найменшого смаку. Ми просто експериментували із психотропними, а ви поприсідали на них, зробилися залежними. Та маємо працювати із тим, що є. Світ та людство має нарешті фіналізуватися! Досить нам бути в’язнями того, що ми не подолали за життя. Дякуємо вам за все, що ви так натхненно робите. Але дбайте про те, щоби люди не помічали, що наближаються до точки неповернення. Вони не мають здогадатися, що їх чекає. Максимум – масажуйте в них апокаліптичності. Це їх зробить ненависними по відношенню до Бога. Нехай думають, що це Він бажає погибелі для всього, що це Він награвся. Так вони втратять такий дорогоцінний час для розуміння.

Перший сказав заключне:

– Особливі Доби вже ніхто не вартує. Ті, хто колись були Хранителями світу, поширюють найогидніші речі про них, несамовито цькують вірні згадування про них. Тож все ваших руках. У вас більше немає перепон, на які колись наштовхнулися ми. Це не ваша заслуга – 100 років тому було зроблене основне, а ви ж лише довершуєте. Та вінець слави за знищення світу та людства належатиме вам. Пожнете там, де не сіяли. Покваптеся. Все має вийти.

Постаті розчинилися в повітрі. Свічки згасли, немов по команді. Новітні темні полишили кімнату власними індивідуальними дверима. Ключі тепер були без потреби, тож не було небезпеки їх загубити. Їх переповнювала велич того, що планували здійснити.

Троє гостей з потойбіччя потім між собою:

– Хто би міг подумати, що ми, такі особливі і розвинені, будемо змушені покладатися на таких недоістот, якими є ці. Вони ж геть ніякі.

– Тс-с. Можуть почути. І тоді всі плани підуть крахом. Скільки можна вже нам бути на такому маргінесі? Це ми перед ними вихваляємося, самостверджуємося. І вони вірять, що ми круті, бо просто ще не побували тут. Як і попередні надимаються нашими промовами, що вказує на те, що ми – непогані актори.

– Думаєте, все зроблять як слід? Не сила далі тут вештатися. Ходити на ці зустрічі. Дивитися їм у пики, які з кожним разом стають все відворотнішими від їхніх “процедур молодості” та тієї купи гидоти, яку вони в себе вливають.

Який шурхіт змушує їх смикнутися й замовкнути. Потім один робить заспокоюючий жест:

– Це Ангел котрогось із них. Їх можна не боятися, бо ті їх не чують. Та краще розходимося.

Й зникають у темряві.

Цілеспрямоване відгородження

Наймальовничіший острів. Найсучасніший з можливих будинок, нашпигований усім роботизованим з існуючого. Величезний й безлюдний. Його єдиний вірний компаньйон.

Він намагався пригадати, коли ж почалося його повстання проти Бога. Чомусь закортіло згадати, скільки йому було тоді років, коли кожною клітиночкою свого єства він зненавидів все, що стосувалося “божественного”.

Йому згадалося сидіння на лавці в храмі, куди його щонеділі тягли батьки. Тупуватий на вигляд дідок щось торочив, а він ледве стримувався, аби не заснути.

Голос дідка був скрипучим та старечим. Говорив майже нечутно і йому хотілося заволати – та дайте ж йому хтось мікрофон! Там щось було про казани й пекельний вогонь для тих, хто не слухатиметься.

Він крадькома дивився на людей, що слухали дідка. Тупуваті осоловілі очі. Малохольні вирази обличь. Імітація уваги, бо видно, що думають про щось своє.

Он той – окрадає сиріт, але потім несе сюди пожертву й зветься в цих стінах благодійником. Он вчителька, що лупцює й принижує дітей. Тут же – взірець “благочестивості”. Де ці німби губляться за межами церкви?

Він ненавидів їхнє лицемірство, їхню гру на публіку. Ненавидів батьків за те, що змушували його бути посеред цих людей й жорстоко карали, коли відмовлявся йти.

Потім у дорослому віці він казав, що є десятки способів провести недільний час краще. Тоді ж він обмежувався тим, що тихцем в кишені тицяв фак скульптурі, що виднілася з будь-якого куточку храму.

Жодної блискавки чи грому. Нуль реакції. Нічого, що б вказало на живість того, про що розповідали.

Його огида прогресувала. Стосувалася вона необхідності вмирати. Його тіпало від думки, що можна було вигадати “настільки безглуздий порядок”. Видавалося цілковито безглуздим все – від процесу зачаття й народження до безпосередньо смерті.

Вмирання, перетворення тіла на смердючу субстанцію його просто бісило. Від однієї думки, що це колись станеться з ним, що він буде змушений полишити все, що встиг назбирати, а хтось буде тим розпоряджатися, його вивертало навиворіт. В прямому сенсі слова.

Настільки сильно вивертало, що боявся побачити у вмивальникові власний шлунок чи й кишки. Одного такого ранку він пообіцяв собі, що з ним такого не станеться. І відтоді почав шукати способів та ідеї.

Виявилося, що існували цілі секти тих, хто прагнув безсмертя, хто не згоден був із існуючим станом речей. Для втягування людей у свої ігри вони називали себе по-різному – філософами, маcoнами, просвітниками, покращувачами світу. Мали певні ритуали, пов’язані із тим, хто повстав першим проти Бога. Від тієї сили черпали сили й наснагу.

В тонкощах він розібрався пізніше для того, аби потім спробувати створити дещо подібне. Або використати вже існуюче угрупування для реалізації власних цілей – заохотити інших до ідеї масового “геймоверу”.

Ця думка майоріла в його свідомості – “головне, не померти самому, а прихопити із собою весь світ”. Найкращою помстою ненависному для нього Богові буде повне і одночасне зникнення всього Сотвореного.

Найкраще таку ідею підхоплять ті, хто дійде до крайнощів власного розбещення, думав він. Політики, різного роду діячі. Такі радо пристануть на проект “Баста людству та світові”.

Такі клюнуть на приманку “роби, що заманеться, а потім – Бум і цілковите Ніщо”. Без Судів, слідств, без казанів. На це мають купитися. Тож він мав поквапитися, щоб переконати і встигнути здійснити всі необхідні приготування.

Голос нашіптував йому, що саме йому судилося перевернути Божий престол. Що саме він той, “досить обдарований природою, котрий звільниться від Бога, котрий втопче в бруд писання і, підбадьорившись, з’явиться перед людством владикою”.

Він аналізував історію людства і просякав відразою до настільки недосконалих істот, котрими йому бачилися люди. Це ставлення підкріплювалося його поінформованістю про запити в пошукових системах та вміст комп’ютерів з гаджетами. Його плани зміцнювалися ненавистю до тих, хто так обирає витрачати свій земний час. Укріплювалася його думка про те, що такі не гідні далі жити.

І до нього були ті, хто ненавидів як Бога, так і саму Світобудову. Тому чимало доктрин та державних стратегій будувалися на позбутті від сакрального. Адже сакральне означає все те, що створює, відновлює чи підкреслює зв’язок людини із Незримим.

Люди мали стали повністю контрольованими рабами. Без всіляких там віконець у божественне, релігійне, небесне, потойбічне, ірраціональне, містичне, таке, що відрізняється від звичайних речей, понять, явищ.

Він підкреслив собі вислів Епікура про те, що він “надійно відгородився від усілякого таємничого проникнення в нього”, що душив в собі усіляку сприйнятливість, не давав собі помічати нічого, щоб могло привести його до думки про Незриме. А ще слова Лукреція про те, що божественне слід викорчувати з думок, щоб ані денні думки, ні нічні сновидіння не містили згадок про Інший Вимір.

Але йому було замало лише слідувати самому їхнім настановам. Він мав інших втягнути у такий спосіб мислення. Інакше нічого не вийде зі знищенням світу. Він має розвинути те, що відкрили інші борці з Богом.

Люди мали стати загнаними у грати буденності й псевдозрозумілості. Переживати не реальний духовний досвід, а споживати штучностворене божевілля. Зіткане з блимання гирлянд з певним ритмом, галасу, застіль та награності шоуменів.

В тому крикові екранів та метушні їм важче буде помічати передвістя лиха. Він пригадав, що на деяких фермах тваринам перед забоєм вмикали музику. Аби інстинкти й чуття вимкнулися, тварини розслабилися і м’ясо не присмачувалося гормонами страху та стресу.

Він запосміхався. Його дресировані істотки теж мають право трохи потішитися перед фіналом. Він же не садист якийсь.

Головна задача – щоб не помітили, що витанцьовують на власних кістках. Він має подбати про їхню увагу.

Маркізові мрії

Новітні темні зібралися у великій кімнаті, освітленій лише свічками. Вони добре знали одне одного, але на такі зустрічі приходили в масках. Це було одне з правил, якому вони суворо підкорялися.

Виконавши звичні ритуали, присіли на зазначені регламентом місця. На сьогодні заплановане спілкування із одним з ідеологів того, що вони впроваджували в світі. Маркіз не змусив себе довго чекати, матеріалізувавшись в кріслі.

Ця групка людей вважала себе обраними, втаємниченими, такими, що володіють усіма можливими правами на відміну решти людей, котрих зневажали. Зневага до інших – ще одна з вимог до членів спілки. Хто не виконував – одразу виганявся з лав й ставав до лав того, що вважалося бездумним стадом.

За завітом Маркіза, вони вважали себе такими, що володіють деяким знанням, що вивищує їх з-поміж рабів. Їхні завдання – переформатувати світ таким чином, щоби у всій повноті втілювати свої забаганки, не обмежуючись нічим, окрім власної хворої фантазії.

Задача була не з простих, доки Хранителі світу стояли на особливих добах. Ця групка, як жодна інша, була обізнаною в значенні цих Богом даних віконець у Незриме. Не зробити з людей слухняного стада, допоки є ті, хто правдиво їх охороняє. Бо були ще й ті, хто імітував пильнування. Але про них трохи згодом.

Для насадження своїх ідей вони мали промочити весь світ абсурдом. Мали розмитися всі межі понять та явищ. Бо лише за такої умови злочин стане “чимось буденним і звичним”, “логічно обґрунтованим” та “доцільним”. Мала бути тотальна зневіра й збайдужіння. Жодного чорного й білого. Лише відтінки сірого. Ніяких помилянь та вірних дій.

Все у світі мало виглядати випадковостями, наслідком хаотичних рухів. Люди мали забути про існування Божого Порядку та Принципи Світобудови, якими так захоплювалися численні видатні науковці. Ті ж самі Ейнштейн та Тесла. У вуха мають вливатися лозунги Лукреція та Епікура, щоби люди відчули себе сухими листочками, які закрутило у воронці.

Ліплений ними “новий світ” мав бути сплетеним із їхніх безумних хотіннь. Навіть якщо для досягнення цього доведеться вдатися до колючих дротів та сторожових вишок.

Маркіз відкашлявся:

– Ваші закони мають утворювати певні неприступні фортеці, звідки не можна утекти. І де всі змушені виконувати ваші злочинні побажання. Ви маєте подбати, щоб у людей були вироблені автоматизми – бездумні рефлекторні реакції. І вимкнене мислення. Лише тоді це працюватиме, неначе механізм годинника. Ваше політбюро має директивно керувати життям та смертю всіх чоловіків та жінок, дітей та тварин. Всі насолоди та страждання мають відбуватися точно за графіком, за відмашкою ваших рук. Жодного індивідуального сприйняття та бачення. Тих, хто вибиватиметься з юрби, жорстоко карати.

Присутні це вже читали в його працях, котрі сумлінно виконували. Та вважали, що мають постійно поновлювати розуміння інструкцій, щоби ніде не схибити. Тож мовчки слухали далі. Ще одне правило цього збіговиська – не перебивати тих, хто виходить до них на контакт з того світу:

– Ви маєте вдовблювати їм в голови поняття “цілковитої необхідності”, під яким забиратимете у них свободи, права, все найдорожче, їхні життя, їхні смерті. Люди мають стати цифрами, кількістю, статистикою. Світ повинен стати просякнений підозрілістю. Люди мають боятися одне одного та самих себе. Тоді з радістю будуть віддаватися створеним вами в’язницям. Будуть відчувати себе в них у безпеці, а поза ними – перебувати в тривозі.

Продовжив:

– Люди мають почати ставитися одне до одного як до певних механізмів. Жодних сентиментів, почуттів, прив’язаності. Слово “експеримент” має прижитися й стати чимось звичайним для їхньої свідомості. Це вимкне залишки природного захисту. Навічно замурує серця й зробить людей вашими в’язнями.

Помовчавши, він продовжив викладати свої думки:

– Для відчуття повноти сили вам мало забирати у людей лише перше життя – маєте навчитися відбирати також і друге.

Потім пролунало чи то зітхання, чи стогін:

– Коли би знали, наскільки огидною мені є природа. Все Сотворене. Дні й ночі проводив мріючи заплутати те, що називали Божим задумом, поламати Плани. Зупинити рух Планет, зіштовхнути Небесні Світила між собою. Зруйнувати усе, що зміцнює Природу, контролювати й посилювати те, що Їй шкодить. Як мені хотілося поглумитися над тим, що звалося Божим Витвором. Але у мене нічого не виходило. Це з’їдало зсередини. Не давало спати. Коли б ви знали, яким самотнім я почувався і який біль відчував через безплідність своїх намагань. І за той біль прагнув помститися світові ще дужче. Тепер у мене є ви. Люди, посилені сучасними технологіями. Розбещені до крайнощів. Такі, що все собі дозволили й обсміяли усе найсвятіше. Ви – моя надія.

Його голос із надламаного раптом став патетичним:

– Ваше завдання – перевершити усіх й увінчати всі вже колись отримані здобутки по знищенню світу. Ви – обрані для найвеличнішої місії, для скоєння найвеличнішого злочину. Ви маєте знайти спосіб згасити Сонце, охолодити Його, позбавити Всесвіт чи хоча б Землю сонячного світла або навпаки – спалити за його допомогою увесь світ. Оце буде помста Богові за всі наші страждання!.. Знищення того, що Він так Любить. Світ і людство разом! Одномоментно!.. Ось над чим мають працювати ваші голови й створений вами штучний інтелект. Не може бути інших завдань, окрім цього. Люди – хвороба Планети. Ось як ви маєте бачити ситуацію. Хай жодне інше почуття не затьмарює ваш розум.

Встав, щоб вже йти:

– На завершення. Про взаємини між вами. Як і домовлялися, ви маєте бути абсолютно відвертими між собою. Сповідатися у будь-якій виявленій слабкості чи почутті. Ви тривалий час вже потураєте власній хіті та пристрастям, але все одно ще десь можуть виявлятися залишки людяності, того огидного Образу Божого. Тому підтримуйте одне одного – носіть тягарі одне одного, виконуючи завіт “проклинати тих, чиї вчинки чисті” й “вшановувати найрозбещеніших”. Кожен і кожна з вас мають знищити власне серце — цю “слабину духу”. Саме це зробить вас вищими істотами. Безсмертя того вартує. Неухильне дотримання регламенту понад усе.

Голови присутніх схилилися в мовчазному шануванні. Їхні руки утворили таємний знак. Маркіз всміхнувся і зник. Розчинився в повітрі.

За мить він виник в темноті посеред того, що колись було його замком. Його тягнуло до цього місця. Він був його реальним в’язнем навіть після смерті.

Він дечого їм не відкрив. Його вуста перерізала крива посмішка. Це покоління куди тупіше за попереднє й куди більш жадібне. Вони виявилися дуже простою здобиччю, легковірними іграшками в руках власної пихи.

Йому легко було впарити їм свій ілюзорний світ. Вони не здатні були бачити Ангелів, що спостерігали за розмовою. І це веселило його понад усе. Вони відмовилися від своїх Ангелів ще в дитинстві.

Що не розповів їм? Головного. Наближається мить, коли вони зіштовхнуться між собою, збурені думкою про привласнення слави найвеличнішого зі злочинів. Йому так втішно було гратися їхніми вадами.

Він вдивився в пейзаж, згадуючи. Йому так нестерпно було помирати. А потім Голос прошепотів йому солодкі слова, що він житиме в ідеях, які встиг засіяти посеред рядків своїх творів. Написане ним буде труїти тих, хто шукатиме правди, даватиме можливість йому коїти злочини по завершенню земного життя. І тоді його очі спокійно закрилися.

Та Голос його не повідомив про найголовніше. Той біль, що його роздирав за життя, нікуди не подівся. Туга теж. Навпаки – вони стали вселенськими. Такими, що без кінця і без краю. Окрім митей спілкування із новітніми іграшками темних, йому було ні з ким поговорити.

Життя по цей бік таки існувало. Пекло теж. Хто б міг подумати, що воно має такий вигляд для нього. Тільки на відміну від земного життя не було ані початку цього, ні кінця. Цього він не врахував.

Тому так і вкладався у настанови цих – в них було його сподівання тотального завершення всього. І цієї муки. Відповіддю його думкам було лише завивання вітру, що несамовито гайсав руїнами замку.

Пошук ідей

Дзеркал він уникав. І через те, що собі не подобався, і через фільми жахів. Та найбільше після того, як одного разу побачив у відображення, як щось майнуло у нього за плечима.

Голос його заспокоїв. Сказав, що то “просто ілюзія оптична”. Але неспокій після того випадку залишився.

Він це пригадав, коли в пошуках розвитку натхнення поліз до другої книжки про казкову дівчинку. Вона якраз опинилася по той бік дзеркала. А йому конче були потрібні ідеї, як ввести людей у стан, коли вони будуть виконувати те, що їм скажуть.

Читав і паралельно нотував й малював схеми. Це було потрібно, аби одразу виробляти одразу план дії. Його годинник цокав все голосніше – він не мав права гаяти жодної миті.

Відзначив, як впливає прочитання абсурдистських віршиків, які подавали як “дещо смішне”. Голова почувалася переповненою й сонною. Дієслова ж влітали прямісінько у підсвідомість – це він вже добре засвоїв.

Починалася “дитяча казочка” з того, що головна героїня прочитавши, говорить вголос, що у неї думки після того аж вирують, але не може збагнути, які саме думки. Лише одне їй ясно – що хтось когось вбив. І потім сюжет різко перескакує, пропихнувши вбивання когось як щось “звичайне”.

Він зупинився. Аби перестати цінувати власне життя, істотки мають взагалі почати ставитися знецінливо до історій про позбавлення життя. Бо інакше їх не переконати, що ідея одночасного вмирання усього світу є чимось прекрасним і епічним. І отак же різко мають перестрибувати розповіді новин та різних тем.

О, взагалі прекрасно!.. Дівчинці кажуть, що життя – це “просто сновидіння”. Геніально! Якщо істоткам вбити це в голови, то вони не будуть дивуватися жодному абсурдові – що не насниться, чи не так? Плюс втрата життя буде видаватися менш драматичною – типу “це ж лише сон скінчився”, типу “що тут такого”.

Потім дівчинку хапає за руку королева і змушує бігти все швидше й швидше. Як виявляється для того, аби просто стояти на місці. Кричить, щоб жодного балакання, а лише несамовито бігла.

Він знову зробив паузу. Це нагадало йому про країни, котрі було зіпхано з Особливих Діб. Їхніх мешканців ставало легко зробити білками в колесі, які влізши в кредити та ідею кар’єрного зростання, не помічали, як пролітали їхні дні й роки. А життя ставало позбавленим сенсу.

Мешканці землі, котра тепер зокрема і його зусиллями, стала зватися “землею приречених”, його завжди бісили. Не лише тим, що завдяки своїм Хранителям світу раз-по-раз обрубували впровадження його ідей. У них було абсолютно інше відчуття часу.

Особливі Доби, віконця у Вічність, не давали розігнати шал. Ті Незбагненні та Страшні для уяви Процеси, котрих допомагали торкатися, робили їх менш вразливими для маніпуляцій. Наділяли знаннями, котрих не можна було прочитати в жодній книзі.

Зокрема і з цієї причини їхні сусіди почали мавпувати з них – щоб теж так могти. Але нічого не виходило, скільки вони не били лобами об підлогу в Особливі Доби. Пізнання Божих Таємниць було можливим лише для чистих сердець. А серця цих були лиховісні й заздрісні.

Ооо, теж клас. Дівчинка зриває запашний очерет, який привабив її око, а їй трапляються ще кращі очеретини, до яких не годна дотягнутися. Вона рве, кидає, рве наступні, не дивлячиь на зірвані. А з’являються все “кращі” та “кращі”.

Так істоток слід втягти в знущальницьку споживальницьку гру, щоби вони більше нічого не помічали. Все нові й нові моделі автівок, гаджетів. Котрі, щойно отримають, в’янутимуть й ставатимуть гіршими, за ті, котрі бачать далі.

Він відзначив, що, як і в першій частині, персонажі й сюжети скидаються на вплив поїдання галюциногенних грибів. Перекидання королеви на вівцю. Супник, з якого дівчинці всміхається обличчя королеви.

Ну, грибочками й рештою “засобів” його цех не здивуєш. Що тільки не застосовували вони для “розширення свідомості” та “посилення креативності”. Він зареготав, згадуючи деяких типу “колег”. І продовжив.

Найбільше його зацікавив персонаж, схожий на яйце. Голова, що говорила. Він затамував подих.

Вау, яйцеподібний змушує означати слова те, що йому заманеться, задля панування над кимось. Підміна понять!.. Псевдоексперти та псевдотлумачі!..

“Щоб встановити свій порядок, слід зруйнувати всі існуючі порядки” – пригадалося йому прочитане в іншому місці. Ось що він робитиме – невтомно знищуватиме зв’язки слів з правдивими сенсами й запускатиме нові, котрі матимуть ілюзію значущих.

Він задоволено відкинувся в кріслі, дивлячись на нотатки. Як же багато роботи і як класно, що потрібні “говіркі голови” вже сидять на грантах його фондів. Це буде зовсім нескладно.

Доба, яка стала зватися 7 січня

Коли мешканці землі приречених ще були Хранителями світу, то мали численні секрети. Не призначені для розголошення. Саме вони мали їх пильнувати, передавати лише наступникам з вуст до вуст, щоби вони не втрапили у вороже відання.

Але темні сили не спали. Нарізали навколо Хранителів кола. Вивчали звичаї та завчені дії.

І якось присіли одному з них на вухо. Почали здалеку. Розводили про прогрес та про те, що все, аби бути збереженим й недоторканим, має бути записаним та систематизованим.

Спочатку ідею було відкинуто. Адже існувала традиція. Правило передання Хранительських секретів.

Темні почали ритуалити. Вдалися до повторних розмов. Крапелька за крапелькою – й підточили скелю.

Секрети стали записаними. Хранителі зітхнули із полегшенням – вже ніщо не обтяжувало їхніх голів. Більше нічого не боялися забути чи перекрутити.

І тут сталося несподіване для Хранителів, але очікуване для темних. Пам’ять Хранителів почала очищуватися від цих знань. Типу – навіщо пам’ятати те, що можна в будь-який момент піддивитися.

Так вони почали духовно ослаблюватися. Секрети більше не були їхнім вмістом. Почали наповнюватися різною інформацією, а найголовніше, що мали берегти, все більше затиралося.

Через якийсь час Книги було викрадено. Це був гучний і брутальний злочин, пам’ять про який посилено витиралася. Майже 100 років. Хранителі довго шукали свої фоліанти, але не знайшли.

Тоді вирішили спробувати відтворити. Щось змогли пригадати, а щось вже записали розмито. Дещо й зовсім перекрученим, позбавленим суті.

Потім, коли прийшов момент їх замінити на варті Особливих Діб наступному поколінню, на них зненацька напали й перебили. Вони не опиратися, бо ж не мали вже колишньої духовної сили.

Нове покоління Хранителів знайшло тексти, що ті встигли відтворити по пам’яті. Спробували розібратися самотужки.

Але так стало втраченим знання про Особливу Добу – про Народження Життя. Яку сучасні люди знали, як 7-ме січня. Особливу Добу, призначенням якої є продовження часу для світу. З року в рік – ще на рік.

Саме так почав збігати час для людства. Танути. А не тому, що Творцеві набридло Його творіння, Його шедевр.

Та понад усе Він поважає людську волю. Не хочуть далі бути – то ж не силувати.

Новітній тиран

Тиран в світі повстав не своєю волею. Він утворився з усіх краплин заздрості, накопиченої ненависті від безсилля, з відчуттів неповноцінності та втрати сенсу життя, з підсвідомого захоплення “сильною рукою” та виправдання насилля.

Тому тиранії такого лиха й здатні були наробити. Бо це була енергія не якоїсь окремої людини. Кожен вкладав до плетива свої нитки.

Обличчя новітнього тирану, яке поволі піднімалося, не було його власним. Складалося з портретів всіх попередників. Люди більше пов’язані із всіма минулими поколіннями, аніж їм може здаватися на перший погляд.

Поведінка його, риторика, жести та тембри – були замішані до свідомому й несвідомому знанню про попередників. Тому і надих складався з вже думаних кимось раніше думок.

Він не вважав своє життя цінним, попри те, в чому запевняв. Був мертвий всередині. Лише знівелюване власне життя дає дорогу для нівелювання чужих життів.

Його очі палали від історії, яку йому розповіли наближені. Ось воно!…

Народ слід довести до стану живої, але общипаної повністю курки!… З якої видерте все пір’я, а вона, щоб зігрітися, тулиться до чобота ката, до того, хто її обдер. Хто над нею познущався. Вважаючи, що інакше зовсім пропаде. Саме так і стало зі свідомістю людей.

Ще був один постулат. “Скільки рабів – стільки й ворогів”. Тож тиран дбав про те, щоб кількість рабів невпинно зменшувалася. І для кращого контролю за ними, і щоб ще живі боялися такої долі й не рипалися. Танцювали під дудочку, чеканили “правильні” лозунги.

Новітній тиран всміхався. А на зубах виступила кров. Одвічний хижак зголоднів. Й знайшов того, хто знову його погодує.

Червоний режим деякі територій й не полишав. Зокрема території, що сусідилися із землею, що звалася відтепер “землею приречених”. Там навіть культ навколо прислужників існував.

Та тепер він почав поширюватися світом зусиллями новітніх темних. Й спочатку підняв знамена там, де його колись найбільше критикували. Привид комунізму не просто вже ходив “цивілізованим світом” – він диктував свої умови. Змінював закони, переписував науку й суспільні норми.

Із землею, котра тепер звалася “землею приречених”, це було зробити найтяжче. Її мешканці потерпіли від того звірства й боролися із найменшими спробами пригнітити їхню свободу.

Тож з ними вчинили цинічно. Спочатку розбестили, присадивши на жагу прорекламованих цяцьок та кредити. Пхали у бік ресентименту – заздрості щодо заможніших та впливовіших, яка вимикала всі правдиві відчуття. Тому так і звалося це явище – ре-сентимент. І паралельно настренчували їхніх сусідів проти них, які одвічно намагалися поцупити у них все, що чогось вартувало.

Та були Особливі Доби в році, пильновані правдивими Хранителями світу. Правдивими хранителями, а не такими, яких завели собі їхні сусіди. Котрі просто мали обгортку “хранителів”, але ними не були.

Тож снаги бачити облуддя ще вистачало. І нічого не могли з ними зробити ані відверті агресори, ні приховані ляльководи. Адже найвпливовіші світові діячі стали реальними сповідниками “мір-труд-мая”, вважаючи, що попередникам просто забракло клепки для загальносвітового впровадження.

Проплачені горлянки не змовкали. Телебачення та видання стали реінкарнацією комуняцької “Правди” – джерелом найбільшої брехні та спотворень. Відстояні героїчними звитягами попередників попри звабу “днями відпочинку” та страхання репресіями переназвані Особливі Доби стали об’єктом найбільшого цькування.

Дурили, забивали баки, переписували історію просто в ефірах. Хранителі світу, аби стати слабкими, мали стати позбавленими свого славного минулого, в якому не було завидющих сусідів, від яких зараз мусили боронитися. Мали почати вважати, що озвірілі нелюди, котрими стали люди з іншого боку кордону, були завжди.

Заплутаність й втрата важелів впливу робила їх злішими. Фокуси з ялинками, заходи, влаштовані для відволікання уваги від того, що коїлося, та оглушливе ревіння джингбеллсу не давала зосередитися і вірно спрямувати зусилля.

Тому та злість виливалася на своїх та на себе. Звір же з того живився, ставав міцнішим й нахабнішим. Вже й не особливо крився.

Сонце, сідаючи, стало червоним. Знаменуючи світання нової віхи терору. Весь Незримий світ завмер, не дихаючи, вболіваючи за людство.

Рабовласники й раби

Рабовласник наставляв свого новітнього колегу. Рабство у 21 столітті мало загорнутися в красиву обгортку, але при тому не позбавитися суті. Тому новорабовласник слухав вельми уважно, не дозволяючи собі ані найменшої неповаги до попередніх поколінь:

– Ти маєш дещо тримати в увазі постійно. Рабів від вільних людей відрізняє відсутність юридичних прав. Мало просто поступово стискати рукавицю й потроху забирати права – має створитися таке інформаційне середовище, за якого людики самі віддаватимуть свої права на свободи, приноситимуть їх на тарілочках й дбатимуть, щоб інших закріпачували теж.

Той занотував і почув далі таке:

– Ваші балакальники з усіх можливих мікрофонів мають говорити про те, як чудово і добре, коли за тебе хтось вирішує й каже, що робити. Як шляхетно і чеснотно поступатися своїми правами. Нехай жонглюють словами, як фокусники яблуками. Роти мають бути роззявленими, а в думках мають виникати картинки із медалями за це та німбами.

Поневолювач продовжив:

– Ваші фільми, ток-шоу мають постійно масажувати сюжети про недолю тих, хто не в стаді. Про те, що такі не виживуть. Про їхню некорисність й егоїзм. Нехай реальні раби сяють респектабельністю з екранів, вражають шатами та цяцьками. А так звані “вільні душі”, позасистемні, хай показуються безгрошівними та невпливовими. Юродивими на маргінесі. Таким, що виконують найнепрестижнішу з робіт, щоб прогодуватися.

Новітній сказав:

– Це вже тривалий час робимо. Селян зображали пропитими нетямущими селюками, то аж побігли позбуватися землі.

Рабовласник засміявся:

– Так, людці понад усе бояться виглядати смішними. Це ви гарно. Понад усе бійтеся розумних рабів. Адже такими важче керувати. А от тими, які себе такими безпідставно вважають, навпаки – дуже просто. Старайтеся зробити їх такими, щоб заледве могли писати, читати й рахувати. Такі ані документів не прочитають, ні обдурити вас не зможуть. І щоб знання у них були такими, з якими нічого не зробиш.

Новітній кивав, погоджуючись.

Далі пролунало:

– Ваші раби мають думати виключно про 3 речі. Думати, що їстимуть, скільки всього ще треба зробити й боятися, що їх покарають за щось. Але щоби вони не помітили такого свого статусу, забезпечте їх примітивними розвагами. Дбайте, щоб вони не апелювали до чогось справжнього – лише щоб сприяли їхній деградації. Краще до рівня амеб чи дресированих пуделів.

Новітній озвався:

– О, тут порядок. Сведри з оленями у оленів. Тільки й роблять, що співають пісеньок з реклами.

Рабовласник зробив знак нотувати наступне:

– Завжди витримуйте паузи перед новинами, перед карою. Щоб вони вмирали від тривоги й невідомості. Ніщо не робить дух таким припрасованим до ноги, як невідомість. Слід витіснити їм з голів знання про те, що невідомість – не зло, а те, що здатне обернутися зростанням для тих, хто навчиться її плідно сприймати.

Після миті мовчання продовжив:

– Тепер дещо парадоксальне. Дозвольте їм жалітися на своє керівництво. Це і випускання пари, і можливість отримати інформацію про інші ланки наглядачів, і створення ілюзії, що їхня думка когось цікавить, що ними переймаються. Постійно зіштовхуйте їх між собою. Не дозволяйте їм зближуватися. Бо тоді вони стають здатними більше зрозуміти про ситуацію й повстати.

Пригадавши дещо, зробив знак писати:

– Ще момент про їжу. Вони мають їсти щось таке, що зробить їхні шлунки обтяженими, а відтак думання сонним й небажаним. Але й не таким, щоб їм додавало сил. Вони мають бути хронічно сонними й дещо втомленими. Постійно слід дбати про невдоволення собі подібними. Раби обізлюються, коли бачать, що хтось з тих, хто працював менше, їсть на рівні з ними.

Рабовласник пересвідчившись, що й ця думка зафіксована, вів далі:

– Надія. Ось що ви постійно маєте підтримувати в рабах. Надію на краще життя, на свободу. Маєте насадити їм якусь довгострокову ціль. Таку морквинку, за якою вони хоч до прірви ладні будуть піти, нічого не бачачи. Але це буде не проста морквиночка, а реальний батіг. За будь-яку “погану” поведінку така бажана морквиночка буде віддалятися від носу із коментарем “ну, самі ж винні”. І агресія спрямовуватиметься на себе і собі подібних, а не на вас, не на поневолювачів.

Новітній запитав:

– А хіба не краще позбавити надії, щоб не рипалися? Не всі ж з них і прагнуть свободи насправді. Є такі, яких вона обтяжує, які самі себе бояться. Й, щоб не долати постійних сумнівів, з радістю позбуваються її за першої ж нагоди.

Досвідчений відповів:

– Це правда – не для всіх свобода є принадною. Але надія має жевріти. Бо безнадійність здатна зробити рабів неконтрольованими. Безпросвітність становища багатьох збурила до бунту. А цього не можна допустити.

Мить поміркувавши, продовжив:

– Що слід забрати спершу – це свободу пересувань. Під будь-яким приводом. Вигадати заборонні/дозвільні правила. Раби мають знати своє місце. Але щоб прийняли це, а не обурювалися. Для того, аби не бунтували, слід забезпечити їм якісь показові приклади обмеження свободи. Добре, якщо в такій виставі візьме участь хтось зі своїх. Щоб забезпечити повноту педагогічного впливу й контрольованості ситуації. Хай хтось прикинеться підневільним й пригнобленим.

Новітній:

– Ще багато? Бо й це потребує чималого часу, аби впровадити.

Рабовласник:

– Ще одне. Релігія. Позбавте якнайшвидше рабів їхніх традицій та звичаїв, їхніх свят. Насадіть свої. Щоб їхні вірування у них асоціювалися виключно із пригнобленим становищем. А ваші – із таким бажаним для них статусом, статками, захищеністю, респектабельністю. Тоді вони значно легше змиряться із станом рабів. Раби мають бути переконаними, що саме ваші традиції роблять вас великими та сильними. Нехай забудуть, наскільки правдивими є їхні та якою є суть того, що сповідують. Нехай більше не розрізняють, де собака, а де її хвіст. Продавлюйте ваші цінності. Ніщо так не відкриває людину для маніпулювання як знищена система цінностей, система координат.

Помовчав і додав:

– Тільки от якщо вам врожаї знадобляться більші, то доведеться робити людей вільними. Сприймай як хочеш, але матір-землю не обдуриш. Вона знає, чи раб її обробляє, чи вільна людина. Чи з примусу це робить, чи з любові. І родить відповідно. Тому у нас завжди були вільні. Ніколи раби не становили повністю населення.

Новітній дописав і підняв очі. Крісло навпроти вже було порожнім. Його співбесідник ніби розчинився в повітрі. Лишилася лише книга, зі сторінок якої Рабовласник промовляв до нащадків, яку зробили своїм настільним чтивом сучасні очільники по всьому світові.

Але це не бентежило новітнього. Проглянув нотатки. Вирішальний момент все наближався, а роботи було чималенько.

Вниз-вниз-вниз

Якийсь час він перебував у розпачі. Інтернет явно сприяв розвиткові людей і це могло порушити його плани зі знищення світу та людства.

Люди багато читали, бо отримали доступ до величезної купи дивовижних видань. Завівши сторінки у соцмережах, починали творити щось типу власних журналів. Натхненно писали поезію, прозу, ділилися сокровенним, взаємопосилювалися.

Він саме сидів в кабінеті й безцільно водив очима книжковими поличками, ніби намагаючись за щось зачепитися. Раптом помітив дитячу книжку серед купи своїх. Це була книга, яку колись купив доньці, бо типу “бестселлер”.

Узяв її до рук й почав гортати, розглядаючи ілюстрації. Там дівчинка втрапила через кролячу нору до Дивної Країни, де їй зустрілися купа явно малоадекватних створінь.

Його серце закалаталося. Воно!.. Ось воно!.. Ось у що треба перетворити користування Інтернетом, щоб плани вдалося реалізувати!..

Має змінитися характер подачі посилань. Безкінечна стрічка, яку істотки будуть бездумно гортати, рухаючись ВНИЗ-ВНИЗ. Як дівчинка з тієї химерної казочки.

Вони будуть вважати, що заглиблюються, “рухаються до Центру Землі”. А насправді підсвідомість буде сприймати команду НИЖЧЕ. ЗНИЖЕННЯ. Розвитку, життєвих сил, розуміння, життєвого тонусу, бажання жити й щось робити.

Але не лише це! Далі йому важко було сформулювати, бо пам’ятав лише стан розфокусованості після її прочитання. Тож щоби кристалізувати думку він кинувся до комп’ютера. Задля пошуків відгуків на книгу.

Отож вона летить униз і бачить РІЗНІ ПОЛИЧКИ із РІЗНИМИ ПРЕДМЕТАМИ. І котрісь дорогою бере до рук. Якісь відставляє назад. Дорогою пробує зосередитися, щось обдумати, щось пригадати, але нічого не виходить.

Дівчинка потім бачить написи з командами “З’ЇЖ”, “ВИПИЙ”. Це і робить. Яка слухняна гарна дівчинка, зареготав він. Тож після скролінгу людиною фрази-команди виконуються значно охочіше. Це він собі занотував у розділ “Дресирування істоток”.

Від споживання знайденого вона то збільшується, то зменшується. Він зупинився. Точно теж саме відбувається від поглинання інформації – щось роздуває его, а щось змушує скулитися.

І після того хаотичного збільшення-зменшення вже не може зрозуміти, хто вона така. Повністю дезорієнтована. Мусить запитувати про себе у божевільних мешканців Країни, які роблять щось таке, що не налазить на голову. Створюючи хронічно розірване мислення.

Коли намагалася прочитати щось напам’ять із колись вивченого, то виходила нісенітниця. Голова була настільки замакітреною, що слова у віршиках ставали химерними.

Відтак рядки були беззмістовними. Вона розгубилася і плакала, не розуміючи, що трапилося з її пам’яттю в тому середовищі абсурду.

О!.. Заволав він вголос. Це те, що треба!.. Такими дезорієнтованими мають стати істотки. Щоби думки найпридуркуватіших профінансованих псевдоекспертів сприймати потім на власний рахунок.

Він продовжував. Ага, різні герої уособлюють різні психічні хвороби. Й не помічають власної нездоровості. Ну, це його звісно ж не стосується, тому це він швиденько прогортав.

Хм, фрейдистські символи.. Збільшення-зменшення. Найкращий розмір, щоби увійти. Знову почав строчити – “сексуалізація користування” написав і підкреслив кількома рисками.

Істотки не розумітимуть, чому їх так тягне погортати посилання, погладити екран. Мозок буде отримувати сигнали “приємно”, “збуджує”, а вони не знатимуть, що з ними відбувається і чому реагують як реагують. Чому будуть зваблені ілюзією, що “це заспокоює”, а насправді робитиме залежними та психічно нестійкими.

Звісно були і нюанси. Дівчинки явно бачила неадекватність тих персонажів. Відстоювала свою думку, не пасувала перед такими речами як “авторитет”, “статус”, “старші”. Сперечалася навіть із королевою.

Та скільки тих, хто розумітимуть, що персонажі, які їм траплятимуться у прорекламованих пабліках й блогах, “всього лишень карти з колоди”? Одиниці. І їх хейтитимуть його боти. Тож має спрацювати.

ВНИЗ-ВНИЗ-ВНИЗ. Написав він і його очі заполум’яніли хворобливим блиском. Раптом в пам’яті згадалася інша Дівчинка, не казкова, Яка рухалася високими сходинками в протилежному напрямкові ВИЩЕ-ВИЩЕ-ВИЩЕ.

Його обличчя одразу набуло ненависного вигляду. Про цей напрямок істотки мають забути назавжди. Відмітив собі, що має більш інтенсивно працювати в напрямкові дискредитації Хранителів світу та того, що вони сповідували. Їхня віра має набути вигляду абсурдизму та непереконливості. Вустами маніпульованих ним промовців мало почати підривання Основ, всього того, що колись посилювало людей Божою Силою.

Дівчинка з казки народилася тоді, коли в її країні календар вже було пересмикнуто, неначе колоду карт рукою шулера.І Особливі Доби в році стали підміненими, тому не давали потрібних плодів. Відтак все робилося абсурдним. Бо втрачало вірні Точки Координат.

Неказкова Дівчинка, від згадки про Яку його аж тіпало, нагадувала про існування Ангелів. Котрими була навчена розрізняти Істину від облуддя. Знання здобувала не егоцентричним думанням – чистим серцем.

Його обличчя перерізала крива усмішка. О, ідея ще краще. Істотки мають думати, що йдуть вверх, догори, що еволюціонують та прогресують. А насправді ж спускатимуться в бік плінтусу.

Від тієї посмішки раптом тріснуло скло в книжковій шафі, в якій було його відображення. Та він того не помітив. Як і чимало інших речей.

Високі колоски

Темні довго ходили навколо Хранителів світу, бо знали, що допоки вони бережуть Особливі Доби, не знищити ані світу, ні людства.

Тому почали роздмухувати заздрість до них у тих, котрі вже зійшли з передань попередників. Адже вони, відступивши, все частіше занурювалися до депресії, не могли радіти простими радощами, не відчували в житті сенсу. Все це були наслідки нестачі духовного кисню з озоном, які вироблялися Богослужіннями в Особливі Доби в році.

Та визнавати їхнє існування не хотілося. Бо це означало б, що не все у світі керується людськими забаганками й уявленнями. Тому темним легко було розшкварити бажання “вирівняти” Хранителів світу із рештою.

Робилося це під гучними лозунгами про “рівність”, “братерство”, “єднання”. А насправді просто чимхалися колосочки, що були Божою Силою вищими.

Темні колись підказали цю метафору правителеві, котрий хотів почуватися в безпеці від можливих заколотів. Не бажав працювати над собою, розвиватися. Й запитував, яким чином це можливо.

Тож показали йому поле. Що є колоски, вищі рівнем за решту. Збурили жагу крамсати таких. Нищити, розтоптувати ногами.

Його серп був невтомним. Й надихнув ще не одного тирана. Навіть було вигадане нове слово для того, аби виправдовувати такі дії – “егалітарність”. Щоби надати хворим прагненням вигляду “доцільності” та “обґрунтованості”.

Хранителів світу намагалися скосити все 20те століття. Та Правдиве Опертя тримало їх на Землі. Раз-по-раз випростовуючи все нові і нові високі колосочки.

І що більше на них налягали, то прекрасніші виростали. І нічого темні не могли з тим вдіяти. Допоки не намацали дещо цікаве.

Не можеш здолати – очоль, вирішили вони. Тож небезпека прийшла звідти, звідки не чекали й не були готові.

І прийшли страшні роки 100 років тому. Посадовили в крісло очільництва Хранителів світу вовка у овечій шкурі. Доки по різних країнах Хранителів світу мордували, все переінакшив.

На землі, котра тепер стала зватися “землею приречених” Особливі Доби пильнували попри репресії. Не давали себе звести ані страханнями, ні подарунками. Знали, що як зійдуть – то точно кінець.

Та через 100 років налягли на них із новою силою. Брехня про Особливі Доби полилася з кожної праски. Спочатку під соусом “солідарності з іншими”, потім – “бо так вимагають спонсори”. Постаралися й псевдовідстоювачі – говорінням відвертих нісенітниць.

Високі колосочки траплялися все рідше. Їх навіть вже не рвали – сусідні нижчі колоски намагалися самостійно їх пригнітити, не дати розвиватися.

Новітні темні знай собі танцювали. Вирішальний момент наближається, а важелі впливу у людства висмикнули.

Засніженими полями в роздумі гукав вітер:

– Де ж ви колосочки?

Де волошки й маки?

Так було вас добре

руцями гойдати.

Чом обрали впасти

від такої долі?

Хто ж тепер звільнятиме

люд цей із недолі?

Казочка про крабів

Жили-були на одній землі люди. Ой, ні, не так. Що ж це за легенда буде. Почнемо інакше. Ееее, жили-були краби.

Плавали собі в Океані. Вирізнялися з-поміж інших. Важко було їх сплутати із кимось ще. Збираючись в зграї, танцювали.

Час-від-часу човплися за файну самицю. Самкиню? Самкинчиню?. Коротше кажучи, за оту, що з ребра тільки крабового.

Хоча не зовсім і з ребра, якщо вже на те пішло. Бо там йдеться про сторону, бік, половину. Та менше з тим.

Жили собі краби не тужили. Пильнували Океан. Виконували своє призначення.

Та одного разу наловили їх і посадовили у відро. Найкмітливіший з них шостим чуттям чи сьомим, хто їх там рахував у крабів, відчув, що пахне смаленим. Розповів про відчуте.

Сказав:

– Панство, схоже, збираються нас зжерти. Треба вилізати з халепи. Нас чимало наловили, значить і бажаючих нами поживитися хоч греблю гати. Виробляймо стратегію – що робитимемо, щоб врятуватися.

Йому у відповідь:

– Лікуй нерви. Тобі що некомфортно сидиться тут, у відрі? Тісно? Ти маєш поступитися своїм прагненням свободи. Будь як всі. Чи все гаразд у тебе з головою? Всі ж сидять тихенько і не смикаються. Це зовсім не пастка – новий етап нашого життя. Те ж було застарілим. Ми маємо розвиватися. Йти в ногу з часом. Тож побули в Океані самі собою, а тепер маємо бути у відрі. Цим нам показують, що ми важливі фігури.

Кмітливий не вгамовується:

– Та ви що не відчуваєте запах розпаленого вогнища? Не чуєте довкола метушні кухарів? Сміху тих, хто зголодніли?

Пролунало авторитетне:

– Ніякого лиха не відбувається. Все буде добре. Ніяких підстав вважати, що це не покращення, немає. Накручуєш себе, а нас просто на свято запросили.

Той переходить на крик:

– На яке ще свято?? Ті, хто нас зловили, наїстися нами збираються!

Ті незворушно:

– Що ти там розумієш. Нові традиції нам показуватимуть. Скільки можна по життю крабами бути. Треба виходити на новий рівень. Світ не стоїть на місці.

Той, що зметикував, горланить:

– Та ви ж не бачите, що вони зараз там роблять! Ви б самі думали, як з тієї халепи вискочити, побачивши!

У відповідь:

– Не розповідають, що роблять, значить не все нам треба знати. Менше знаєш – воно спокійніше. Чому у тебе таке мислення негативне? Може, вони нам сюрприз приємний готують.

Здогадливий робить ще одну спробу переконати:

– Чуєте? Відро ж поруч самої води залишили. Давайте скористаємося одним із Законів того, як Все Влаштовано, щоб відро впало на бік й ми всі врятувалися. Може, й взагалі відро у воду впаде таким чином.

Ті далі ведуть:

– Це не ввічливо – отак брати і перевертати все. Твого розуму просто не вистачає, щоб осягнути перспективи такого стану речей. Скільки можна той Океан пильнувати? Нам хтось платив за те? Тепер он сидимо, відпочиваємо.

Махає клешнею:

– А, як собі хочете. Тоді буду вибиратися з того сам.

І почав намагатися вилізти з відра. Решта одразу потягнули його назад:

– Куди це ти зібрався? Ніхто не відділиться від колективу. Не можеш ти один мати рацію, а щоб інші її не мали. Це неподобство. Думка більшості понад усе. Хто не з нами – той проти нас. От же вороже створіння!.. Ану перекривайте йому кисень!. Навалімося всі! Давімо його!

У відрі раптом стало темно. Хтось нахилився над відром й засміявся:

– Таки правду кажуть про крабів. Ще не обманюють підручники з біології. Відро дійсно без потреби закривати було. Вони реально навалюються на тих, хто відчуває небезпеку. Сили, що могли б піти на спільний порятунок, вбухують в те, щоб пригнітити тих, хто сигналізує про халепу. Молодці які. Ну, що до готування вечері?.

Лозунги замість думок

Наступне, що він вирішив задіяти – це остаточно розсварити людей. Допоки люди спілкувалися, мали гармонійні взаємини, він не міг вкласти їм думку, що світові та людству час казати “гудбай”. Сам він друзів не мав. Ділові конкуренти чи ті, кого йому вдалося підчепити на гачок грантів чи ідей, не рахувалися.

Для його задуму слід було знищити єдине інформаційне поле. Різними алгоритмами людям почали видавати ту інформацію, котра відповідала і підкріплювала існуючу у них думку. Свідомості стали містити суперечливі фрагменти знань.

Це він зробив, щоб “протилежні” табори вже апріорі не могли досягнути згоди чи змінити думку. Адже споживали абсолютно інші реальності.

Тому дебати зникли як вид – їх замінили сварки, обзивання та булінг. Вчили людей сваритися боти. Першими лютими коментарями були саме згенеровані. Вони задавали тональність й вектор.

Через профінансованих діячів він апелював до енергії мас. Групи стикалися одна з одною, не розуміючи, що їх вміло штовхають до цього. Розівчилися спілкуватися, чути та поважати одне одного.

Експертність, освіченість – все це втопувалося в бруд. Головним стало гучність кричання. Невігластво, небажання розбиратися в тонкощах, поверхневість – ось, що прославляли пропагандисти.

Шори людських очей щодень товщали, як і стіни інформаційних в’язниць. Думка ж – міліла, бо не отримувала більше викликів іншими точками зору.

Він задоволено тер долоні. Працює, маленькі. Давайте – давайте. Руйнуйте зв’язки між собою. Атомізуйтеся. Наближайте точку невороття.

Але й цього йому було замало. Тож шляхом грантів освітні програми стали фрагментованими. Такими, що знищували уважність, отуплювали та прищеплювали відчуття набутої інформації.

Паралельно роздмухувалося его. Людей заохочували все підлаштовувати під свій смак. Те, що не гнулося під вподобання, закликалося знищувати або змінювати. Без осмислення значення предметів та явищ.

Некомпетентність стала агресивною. Дурисвітство містило в собі потужну енергію примітивності. Тож процес управління суспільством все більше нагадував більярд. Куля його стараннями кришилася з усіх сторін.

Та на цьому він не зупинявся. Повільно все відбувається! Треба дати їм гучні лозунги! Щоб вони стали одержимими тими ідеями. Щоби лютували й готові були за них роздерти. Їх мали насаджувати профінансовані ним діячі у різних куточках світу.

Хай думають, що таким чином боряться з ворогом! Або хворобою! Чи рятують Планету! Щоби нищили те, що їх живить й робить сильними, вважаючи, що роблять щось мегацінне в історії людства.

Його регіт пролунав в безлюдних стінах. Робите-робите мегаважливе в сторії людства – ставите жирнезну крапку в ньому, маленькі.

З людей в масу

Сьогодні до Морфея завітали Свідомість з Підсвідомістю. Вигляд у них був стривожений. Попросили прийняти їх невідкладно.

Забувши привітатися, одразу запитали:

– Скажи, ти нічого дивного не помітив зі снами? Сни стали однаковими у людей?

Морфей прокліпався. Якими ще однаковими?? Сни у людей унікальні, як почерк. Складаються з вражень дня, цінностей, того, чим людина переймається, підказок. Буває так, що темні сили втручаються й намагаються атакувати людину крізь сон. Але і тоді сни не однакові.

Свідомість з Підсвідомістю простягнули йому щось типу бінокля:

– Поглянь.

Морфей поглянув і завмер. Різні особистості перемішувалися до купи й робилися сірою масою. Чимось, схожим на вариво чи те, що хтось вже перетравив:

– Що це??

– Новітні темні знищують в людях критичне мислення, здоровий глузд, пам’ять. Й перетворюють на оце.

Морфей видихнув:

– А навіщо?

– А без того їм не знищити ані людство, ні світ. Все почалося з лозунгів “будь, як всі”. Це все вже було в 20тому столітті. А зараз це помножили на технології.

Морфей попросив:

– Нагадайте, будь ласка, що саме було й що саме використовують новітні темні. Бо щойно ледве гуркала не відкинув від подиву. Це видовище справді шокує. Прийти до тями треба.

Свідомість почала розповідь:

– Серед натовпу людина поводиться інакше, ніж коли вона одна. Є навіть таке явище як “гіпноз юрби”. Це викоритали маніпулятори у вигляді різних псевдо-обговорень із застосуванням ботів та вкинутої брехні. Люди в натовпі легше піддаються емоціям, ослаблюються розумові здібності. Не відбувається тонкої логічної роботи – йде просто реагування та гучно висловлені думки. Люди посеред того, що їм здається натовпом, стають легковірними, схильними до знеособлення. Зменшується здатність до критичного й аналітичного мислення. Стає важче щось пригадати під дією тиску “колективу” й відрізнити брехню від правди. Тому на перше місце виступає інстинктивне та ірраціональне.

Підсвідомість продовжила пояснення:

– Саме такі “масовки” застосовано для того, аби увімкнути в людях схильність до навіювання. Для маніпулювання почуттями. Для вмонтовування своєї волі в підсвідомість людей задля справді згубних наслідків. Задля більшого впливу основну частину сфальшованої інформації вкидували ввечері. У вигляді дописів чи так званих ток-шоу. Розраховуючи на те, що за день мозок суттєво втомився, а часто й виснажився від суперечливих вкидань щодо інших тем. Використано було всі можливі трибуни з амвонами. Риторика нерідко була типу “вчительська” – звернення будувалися за принципом як до “тупуватих діточок”. Розрахунок був на его сучасних людей – на те, що всім подобається виглядати дорослими.

Морфей присвиснув:

– Справді обплели людей. Виглядає маловтішним. Що робитимемо?. От в чому питання. Часу точно обмаль, але й квапитися – не варіант.

Пропагандині здобутки

Брехня думала про свою доньку – Пропаганду. І пригадала момент появи тієї на світ.

Це був початок 17 століття. Певна група діячів тоді, відмовившись від Дії в собі Духу Святого, вирішила жити, керуючись владолюбством та амбіціями.

От і народилася вона – “Щось, що підлягає поширенню”. Саме так перекладалося її ім’я.

Брехня засміялася. Вдало назвала її. Неначе про стихійне лихо йдеться. Або про бактepію чи й про вipyc.

Уявила лице Пропаганди. А такою ж і є – хвороботворною, чіпкою, що отруює й спотворює те, до чого торкається.

Красою Пропаганда не вирізнялася. Зовнішність була грубуватою. Риси сплощеними. Проте вирізнялася невтомністю торочити одне й те ж.

Вона монотонно вибивала з людей все притаманно людське чудове. Вмонтовувала потрібні маніпуляторам реакції замість мислення. Примітивні інстинкти замість свідомих дій.

Брехня пригадала апологетів пропаганди 20 століття, якими надихалися новітні темні, нічого нового не вигадуючи. Просто помноживши ті постулати на сучасні технології й на зведеність Хранителів світу.

Фінансовані ними змі чітко виконували сформульовані тоді інструкції. Завдяки ботам вони створювали ілюзію “суспільної думки”. Щоби потім кожна окрема людина мусила долати сумнів – невже стільки “людей” можуть помилятися???

Сугестивність, конформізм, комунна свідомість. Зведення мало відбутися у найкоротші строки, бо новітні темні поспішали. Тож застосували всі можливі спостереження та здобутки науки.

Апологети брехливої пропаганди колись вивели закон – що більшою є брехня, то легше в неї змусити повірити. Так вибивали Правдиве Опертя у тих, хто тепер звався “мешканцями землі приречених”. Вони самі його позбувалися під дією брехливої інформації, відчуваючи навіть самовдоволення й зверхність.

Брехня ласо всміхнулася. Все застосували, щоби звести Хранителів світу. І ефект порядку – що вірять інформації, котру почули першою. І принцип повторень – деструктивні режими перед утвердженням просто промочували наскрізь свідомість людей повторенням певних примітивних лозунгів. Які насправді не означали того, що говорилося. Працювало це на апеляції до нижчих емоцій та рефлексів при вимкненому мисленні й стертій пам’яті.

Правдоподібність – і це не забули для ретушування найнахабнішої дезінформації.

А дещо Брехні найбільше подобалося – нацьковування. Рештки тих, хто намагався повернути людям пам’ять та втрачений глузд, клеймилися “ворогами”. Хто не з нами, кричали новітні темні, той проти нас.

Тож юрба кидалася не на поневолювачів. На тих, хто нагадував про важелі впливу на ситуацію. Тож не дивно, що ситуація стрімко наближалася до невтішного для людства розв’язку.

Брехня задоволено дивилася на відчинені Скриньки Пандори та Вікна Овертону. Абсолютно неприпустимі речі працею її донечки Пропаганди стали втіленими.

О, люди. Недолуге творіння, думала Брехня. Як же просто стало тебе знищити, коли ти безпідставно піднеслося. Нічому не вчить тебе історія.

Брехня зареготала. А як історія може навчити, коли над нею так “попрацювали”? Істотки ж думають, що освічені.

Хоча і так довгенько борсалися. Та досить. Реальною деградацією самі підписали собі вирок.

За це можна й келих підняти. Брехня подивилася на світ крізь бульбашки ігристого. Свято справді наближається.

Вона знову засміялася. Навіть елементарними фокусами з ялинками їм вдалося голови замакітрити. Вже в трьох соснах того, що відбувається, розгледіти не здатні. Просто програмовано реагують.

Уважно вдивившись в риси скульптури Агриппіни-Молодшої, від якої Пропаганда обрала узяти собі зовнішність, Брехня пригадала, який невтішний кінець спіткав ту, котра не гребувала жодними методами, аби пропхнути до влади того, кого пропхнула. Саме він її потім і наказав знищити.

Брехня байдуже знизала плечима. Історія повторюється. Тож тут теж неминучо це станеться. Та спочатку за планами новітніх темних мають закінчитися люди.

Знелюднення глузуванням

Якось йому здалося, що темпи втілення планів зі знищення світу та людства йдуть занизьким темпом. Страх не встигнути до завершення власного земного життя спонукав його інтенсифікувати діяльність мозку.

Профінансовані ним фахівці чимало потрудилися в тому, що реальні наркотичні засоби зробити “препаратами для натхнення”. Та сьогодні вони без потреби, бо він дещо пригадав з дитинства. Тож хутенько накидав план втілення.

В дитинстві він дуже полюбляв читати міфи Давньої Греції. Це вже потім потрудився над тим, щоб в Мережі вони стали максимально фрагментованими. Адже видатні науковці раз-по-раз підкреслювали цінність спостережень, що тогочасні люди втілили у таку форму передань.

І було там одне божество глузування та лихослів’я. Це вже потім його вибілили, перевзули, щоб повністю підмінити первинний сюжет. А сюжет був суперовий і дуже вчасний, щоб застосувати.

Суть була в тому, що він глумом знищував все справді важливе, святе. Знецінював правдиво дорогоцінне. Його нищівною зброєю було знущання.

Те божество Зевсові підказало ідею Троянської війни задля “зменшення тягаря Землі”. Як він його за це любив!.. Адже саме тим і займався ось вже стільки часу, фінансуючи різні способи зменшення “некорисних істоток”, якими вважав інших людей.

Улюблене божество звали Момом. Саме тому одиниці глузування стали носити назву “меми”.

Людям найважче терпіти глузування. Це він знав з власного досвіду. Тому обсміяним має стати усе, що зцілює, що робить живими, що дає Правдиве Опертя.

Він фінансував цілі відділи фахівців. Картинки й жарти не могли більше бути хаотичними. Це мали бути постріли в людство, в Основи Буття. Медіа-віруси, що заражали свідомість. Отруювали світогляди.

Інформаційна сфера, яку він фінансував, мала вже не просто впливати – формувати потрібний йому тип реагування та мислення. Для його планів потрібні “цуценята Павлова”, керовані дресировані звірятка із вимкненим самостійним мислення. Такі, які не люблять нікого й нічого, окрім власного комфорту, за який ладні будуть вбити й роздерти.

Його діячі вкидали думку, що нібито “Бог – це навіть не ідея. А ілюзія”. Віруючі мали стати дискредитованими. Постати найнепросвітнішими.

Фанатики й неадеквати його вмілою рукою не злазили з екранів. Хранителі світу після зведення стали прикрим видовищем. Ефект довершувався спеціально організованим тиском.

Люди мали повністю забути про заповіти попередніх поколінь. Все, що їм заповідали, мало набути статусу “забобонів”.

Не можна було випустити жодної дрібниці – адже могли почати згадувати та аналізувати. А цього він допустити не міг. Ніхто тут не залишиться після нього. Це він собі твердо пообіцяв.

Він сьорбнув соку. Та наразі смійтеся, істотки. Регочіть. Глузуйте. Не помічаючи, що в тому втрачаєте рештки всього найкращого в собі. Знелюднюєтеся.

Черговість появи

Як пам’ятаєте, ми залишили Смерть тієї миті, коли Вона з-за кута будівлі вглядалася в натовп, який гнала Брехня в Її напрямкові. Щоб змусити Смерть їх забрати.

Робити було нічого – Смерть вийшла зі схованки і гукнула до Брехні:

– Куди це ти розкочегарилася? Не Мене шукаєш?

Брехня зупинилася. Її очі зміїно заблищали:

– Та Тебе всі вже обшукалися. Наші господарі вже думають, що Ти їх ошукати вирішила із виконанням домовленостей. Тож наказали мені власноруч відвести до Тебе оцих. Й нагадати, що маєш їх забирати. Та всіх наступних. Роботи буде багато.

Смерть роздивлялася Брехню:

– А ти все дебелієш. Розгодували тебе, дорогенька. Груба така зробилася. Ані краси в тобі не залишилося, ні вишуканості.

Брехня трохи знітилася, а потім махнула рукою:

– Без різниці. Я зараз поза конкуренцією. В моєму підпорядкуванні всі можливі найвищі чини. Яка різниця, як виглядаю. Я – зірка. І взагалі – чого розбазікалася? Сказала Тобі – забирай цих.

Смерть вдавано байдуже повела плечем:

– Куди вони подінуться? Ти їм задурила голови, очі духовні засліплено, а фізичні – вловлено. Ти краще скажи, чого ти тут права качаєш? Хто ти така, щоб Мені вказувати? З новітніми темними все ясно – справді мала необережність дещо їм пообіцяти. А ти тут до чого? Хто тебе наділив повноваженнями? Смерть має особливий статус.

Брехня зареготала:

– Ти щось переплутала, маленька. Забула про субординацію. Про черговість появи. Ти виникла після мене.

Смерть хотіла заперечити та Брехня зробила Їй жест замовчати:

– Пригадай, з чого все почалося. Адам і Єва послухалися Брехні. Вони бачили на власні очі Світобудову. Були гармонійними із тим, що їх оточувало, без спроб щось переінакшити. Адже бачили Досконалість й Премудрість навіть у тому, чого не могли зрозуміти. Та потім спожили те, що їм здалося солодким на смак. Щось, що мало вигляд “логічності”. І тільки тоді з’явилася Ти. Бо вмерло їхнє правдиве бачення.

Раптова здогадка осяяла Смерть:

– Ось чому бачу зміїність і в ході твоїй, і в усмішці!.. У тебе лише подоба жінки!..

Брехня задоволено засміялася:

– Так, про прикид доводиться дбати. Справжній вигляд багатьох насторожує.

Смерть зробила ще одну спробу:

– Але ж коли закінчаться люди, закінчиться все. Новітні темні воліють Небуття для усього. Тебе це не бентежить? Ось я в шоці вже якийсь час. Забирати інших – це одне. Та закінчитися самій – це інше. Мене грець починає хапати щойно про це подумаю.

Брехня посміхнулася:

– Дорогенька, Брехня – це фантом. Мене і так немає. Реальною стаю лишень тоді, коли проростаю в чиємусь світоглядові. Дуже люблю, коли діткам з дитинства невірні установки вкладають батьки чи й ті, хто їх виховує. Такими живлюся. Вони несуть мене, дають мені ставати впливовою. Хранителі світу володіли важелями стримування. Їхня сила була не в людській логіці – випливала з Таємничої Світобудови. Їх було звести настільки ж солодко, як і Адама з Євою. Щоразу регочу, коли вони лютують на те, що було їхньою зброєю та щитом, на те, що продовжувало час для світу.

Брехня поправила зачіску:

– Працюй, дорогенька. Мені теж час бігти. Бо, на відміну від Істини, не можу дозволити собі мовчати. Адже потребую постійного підтримання. Інакше зникну. Очі вловлено, волю приспано, серця засліплено. Але все це все одно є в людях. І якоїсь миті може активізуватися. І тоді люди звільняться з полону й всі зусилля новітніх темних розлетяться на друзки. А цього не можна допустити. Ця Битва має бути Фінальною. Скільки можна вже бути людству. Досить. Ці ні на що не годящі. Розгубили все, що надбали попередники. Не прощаюся. Закочуй рукави – косяками тобі підганятимуть.

Смерть дивилася, як Брехня впевнено крокує. Тим шляхом, що колись, до зведення людей звався “шляхом Правди”. Природою Смерті є скидання покровів й обгорток. Зараз вона бачила Брехню у її справжній подобі:

– Ти їси власний хвіст. Й в результаті пожереш себе своєю ж горлянкою. Питання в тому, скільки зітруться з Книги Життя. Але ти дійсно вичерпна.

Світовий Цирк

Коли він починав “працювати” над знищенням світу, то, окрім Хранителів світу, була одна суттєва перепона. Рівень розвитку людей. Неможливо було насадити людям маячню й пропихнути потрібне йому переформатування світу, бо люди ще мали знання з різних предметів, були ерудованими та освіченими.

Мережа зробила доступними для людей численні книги. Рівень розвитку почав зростати шаленими темпами. І тут він, вважаючи себе Богом, згадав про історію із Вавилонською вежею.

Промовив просто вголос – стопе, населення. Вас тоді зі світу не зживеш. Будете жирувати, коли я коні двину? Ні за що. Стільки років користалися з того, що я зробив, то маєте знати, що все має свою ціну. Не буде мене – не буде і світу. Бо я – це і є світ, в якому ви зараз живете.

Та що було робити? Люди порозумнішали. Поглиблювали знання в різних сферах. Редагувати книги – це він вже потім додумався. Тоді ж він згадав про місце, де любив бувати в дитинстві!.. ЦИРК!.. От що йому допоможе!..

Він пригадав маневри фокусників. Його захоплювала їхня вправність в ошукуванні людей. Він почав читати про це, аби використати у власних цілях.

А тоді почав фінансово вкладатися в цілий напрямок під назвою “нейромагія”, де під солодким соусом “корисності” та “лікування” фахівці з неврології, нейрофізіології тощо досліджували реальну магію, щоб навчитися впливати на мозок, розум, щоб маніпулювати увагою з власною метою.

Він тер руки. Світ тепер стане ареною цирку!. На манежі профінансовані ним засоби масової дезінформації будуть прожекторами вихоплювати те, що йому потрібне.

Провідні ролі він віддасть клоунам. На різних державних посадах. Люди будуть реготати з їхніх викрутасів, обурюватися поведінкою, роззявляти роти на спецефекти, не помічаючи того, що крадуть їхній інтелект, права та свободи, шанси на майбуття.

Він згадав трепет, з яким завжди вирушав до цирку. Пригадалася музика, барабанний супровід, всі ті драматичні ефекти. Він зрежисує для людства найвидовищнішу з вистав, якою Театр “Людство” разом з Планетою феєрично завершить гастролі навколо Сонця. Як же це його надихало!..

Шкода, що плескати по завершенню запланованого ним дійства буде нікому. Але це пусте. Фокус, який ніхто ніколи не розгадає, це найкрутіше, що він міг собі уявити!.

Час було розібратися з деталями. Він проглянув звіти, які йому щоденно підносили фахівці, яких він щедро фінансував задля швидкого втілення планів. Думка, що стільки нібито розумних людей беруть участь у власному ж знищенні змусила його засміятися.

Що тут сьогодні вони назнаходили? О, ілюзія вибору. Люди думатимуть, що приймають рішення, а насправді їх вестимуть потрібною стежечкою Адже лише одиниці замисляться, чому обирати вимагають саме між такими варіантами.

Він аж замріявся. Таким чином можна у всіх країнах посадити в державні крісла потрібних осіб. Які потім дружно будуть пропихувати його “нововведення”. А люди мовчатимуть, бо ти “самі голосували”. Почуватимуться дурними й вгризатимуться у захист маячні.

Далі.. Ооо, використання шоку для відволікання уваги від теми, небезпечної для обдумування. Так вони ніколи не складуть головоламки!..

А це взагалі клас.. Перевантаження мозку для того, щоби просто не було можливості осмилювати явища, бачити правдивий зв’язок. І ще використання потреби мозку добудовувати! Вкидуватиметься фрагментарна маячні під виглядом правди, а істотки добудовуватимуть собі з того несуперечливу картину, за яку будь готовими розідрати кого-завгодно, попри те, що це нічого спільного не має із реальністю.

Ну, а це вишня на торті. Обман органів чуття! І маніпулятивне надавання великого значення пустопорожній інформації, а справді важливим речам – буденності, нецікавості чи й “застарілості”!

Він аж підстрибував від збудження. Дещо придумав і сам. Щоб уповільнити розслідувачів, які неминуче з’являться, слід вкидати в інформаційний простір напівправди й відверті нісенітниці, а правдиві факти клеймити фейками. Щоби позаплутувати слід, максимально відвести від себе підозру і дискредитувати максимальну кількість тих, хто шукатиме правду.

Найголовніше – використовувати постійно соціальне схвалення. Хтось з видатних сказав, що діти плачуть, щоб отримати схвалення, а дорослі ладні за це вмерти.

Він засміявся. О, вмирати ви за це будете. Масово, дорогенькі. Станете дресированими. Цілий світ іграшок..

Ану, ходіть до татка. Що татко придумав для вас.. На славу пограємося.

Смерть і Брехня

Від новітніх темних не приховалося намагання Смерті уникати людей. Вони зрозуміли, що Вона здогадалася, що таким чином все призведе до кінця і Її самої. Тож вирішили змусити її виконувати попередню домовленість.

Купили Її тоді на обіцянку цяцьок та різних інших пряників. Тепер Їй було не до жиру. Пелена спала з очей. Про Смерть Смерті ніде не прочитаєш, тож перспектива аж такого Небуття виглядала моторошно і для Тієї, котрою стільки часу всіх лякали.

Вона саме присіла на руїнах стародавнього замку. Аж тут почула дивні звуки. Явно в Її бік йшов натовп.

Смерть обережно визирнула з-за кута. Цілу знебарвлену юрбу людей із зав’язаними очима гнали в Її напрямкові. Тільки люди не розуміли, куди їх ведуть. Із неадекватними виразами обличь синхронно повторювали якісь фрази.

Вона розчула деякі. Люди імітували пісеньки з супермаркетів та екранів: “Джингл-бeлc, джингл-бeлc” “Свято наближається”.

Смерть придивилася і побачила погонича. Це була Брехня. Вона ще більше роз’їлася з того часу, як Смерть її бачила востаннє. Виглядала вульгарною самовпевненою дівахою. Посмішка здалеку здавалася солодкою, але при уважному погляді ставало видним хиже оскалювання.

І тут Смерті ніби спалахами почало приходити розуміння. Це натовп тих, хто повірив брехні. Очі духовні стали сліпими – такими, що не бачать, ані реальності, ні важелів впливу на ситуацію.

Її єством пробіг холод – ВОНИ ВЖЕ ФАКТИЧНО НЕЖИВІ. Фізична оболонка ще рефлекторно рухається, імітує якісь дії. А дух, душа – їх вимкнено, дезактивовано.

Новітні темні справді хочуть не просто “прорідити ряди”. Їхня мета повне Небуття для усього. Адже для того, аби був наступний врожай, має бути насіння.

Насінням є все притаманно людське. Правдиві порухи єства. Саме це новітні темні навчилися знищувати, витирати.

Люди повірили обманникам. Тим, хто розповідав брехні, викривлював історію. Ті псевдо-знання й схиблені уявлення спотворили світогляди. Картина світу стала рівно такою, яка була вигідною новітнім темним.

А їм треба було, щоби люди повірили, що вони нічого не можуть зробити. Що не існує жодних важелів впливу. Ось для чого так лупили по пам’яті, по повазі до попередників!.

Смерть припинила дихати – Вона роздивилася і впізнала деякі обличчя. Колишні Хранителі світу.. Звідки Вона їх знала – нерідко вони вихоплювали людей з пасток.

Здавалося, що Вона вже от-от забере когось, а Хранителі світу виборювали час для людини чи й людей. І ті його плідно використовували. Тож додавався загальний час для людства.

Очі Смерті пошукали паперовий пакет. Вона колись бачила, що так люди знімають напади паніки. Цирк на дроті – у людей зникають притаманні їм почуття, а Смерть набуває все більш людських рис.

Вона постаралася заплющити очі. Так роблять люди, коли не хочуть чогось бачити. Та це Їй не вдалося – порожні зіниці не призначено для втечі. Смерть зобов’язана бачити речі такими, як є.

Її благання полинуло із самого єства. Робіть же щось!. Дивіться, що коять новітні темні!.. Люди самі за себе не можуть постояти, їхню волю вимкнено, їх одурманено й зведено!.. Має ж бути якийсь вихід з такої ситуації!.. Як знову увімкнути в людях здатність розрізняти Правду від брехні?.

Мовчання Ріки

Землею, котра тепер звалася краєм приречених, протікала Ріка. Повновода. Була тут стільки, скільки існує світ. Тож мала відповіді на численні питання.

Берегла історії. Живила Пам’ять. Давала сюжети для Пісні. Пробуджувала Свідомість. Стимулювала Фантазію.

Змушувала бути чесними. Її води були настільки потужними, що у облуддя не було жодних шансів вистояти під тим напором. Всі намудровані конструкції просто розсипалися.

Сюди приходили за порадою. Чи за натхненням. Правдивіше було б сказати, що сюди якоїсь миті людей просто приводили ноги. Тоді коли вони втомлювалися від мотання на ободові.

Зараз же в світі, що тріщав по швах, розсипався на атоми, було важливо опинитися поруч того, що єднало собою, ніби ниткою, всі ті нулі років, намотаних світом та людством, ніби на лічильникові спідометра.

Після постійного шуму, створеного новітніми темними, які не дозволяли почути людям підказки, ріка вражала Тишею. Вона вміла не говорити від себе.

Тому Тиша засніженої водойми промовляла Вічністю. Її призначенням було – вирівняти. Врівноважити. Допомогти від’єднатися другорядному від справді важливого.

Ріка вміла показати, що все у світі, окрім людей, смиренне перед Творцем. Знає, що за всім стоїть Задум. Тож не турбується даремно. Вміє чекати.

Люди, обдурені науковим прогресом, піднеслися. Вирішили, що можуть все робити згідно із своїми примхами. Звуженими уявленнями.

Та Той, Хто Створив все і зробив складовими Світобудови Час, момент та Особливі Доби в році, здатен нагадати, Хто Головний. В тому числі й Мовчанням. Здатністю не втручатися й дати дійти хворим ідеям до їхнього закономірного вичерпання.

Сніг контрастував із темними водами Ріки. Допомагав відновити налаштування. Дати точки відліку. Ось – Чорне, ось – Біле.

Кожен міг відчувати, як Щось торкається Незбагненне. Час ніби зупиняє свій біг. Створений шум втрачає тут владу.

Крізь темні води мовчання Ріки можна було почути, як Промовляє Щось Звище.

Вчись зупинитися і чекати. Брехня вимагає постійної активності, без якої розвалиться. Брехня боїться замовкнути, тому постійно поширює наративи. Щоб не зіскочили з гачка.

Беземоційне вглядання в брехню допомагає зрозуміти, що рухає її прислужниками. Тоді все чіткіше проглядається Лице Істини.

Істина не залежить від активності. Не потребує постійного підкріплення. Вона існує поза людською волею. Істина – те, що Завжди.

Її можна лише відчути через досвід. Всі спроби її пояснити, описати будуть лише проекціями, намальованими картами. Брехня ж без слів не може – потребує використання їх спотвореними.

Риба, втрапивши на гачок, нерідко завмирає. Бо знає, що смикання посилює пастку, а здатність не панікувати й почекати – спосіб звільнитися.

Ріка знала чимало таких історій. Де те, що здавалося вже гарантованою здобиччю, було чудесно врятовано.

Поневіряння Пісні

Пісня дивилася на струмок, нерукотворний, який біжить тут віками, й була дуже зажуреною. Новітні темні Її використали без жодної згоди на те. Бо знали, якою володіє силою, який вплив має на людей.

Спів супроводжує всіх від народження. Її донька Колисанка навчає всіх потрібним ритмам та тональності. Спів розвивається, скільки живе людина.

Щось добре чи кепське сталося – все може бути виспіваним. Виспіваним – значить плідним для душі.

У поєднанні із музикою рядки мали здатність ставати насінням, що проростало в свідомості й підсвідомості. Музика ставала тим вітром, що відносив зерно у найглибші із надр єства.

Піснею ставалися Перемоги. Руйнувалися кайдани та стіни в’язниць. Вона змушувала розбігатися й повертати назад до пекла сатанинські легіони.

Тому новітні темні добралися спочатку до текстів. Заохотили виконавців і авторів повкладали короткі команди. А також рядки-закликання до темних сил.

Але не лише це. Ще були слівця, на вигляд звичайні, але такі, що знижували інтелект до рівня плінтусу. Вставлялися для розриву мислення. Апелювали до найнижчих інстинктів, робили людей іграшками в руках темних.

Такі нафаршировані пісні тримали на верхівках хіт-парадів. Вмикали в крамницях та на вокзалах. Щоб ніхто не сховався від впливу.

Влаштовувалися цілі фестивалі – для більшого впливу на свідомість. Такі дійства мали потужне лоббі. Всі незгодні різко цькувалися – знищувалися всі перепони для впливу.

Люди божеволіли. Ставали до лав новітніх темних й самі не знали про це – що їхнє життя набуло форми служіння одвічному злу. Яке так довго виношувало план, стільки вже вклало в його реалізацію грошей.

О, гроші. Думала Пісня. Безгрошів’я – це те, що звело Хранителів. Те, що неодмінно влаштовували новітні темні для затягування у свої сіті. Один із гачків. Бо люди забули й про природу грошей, чим вони є.

“Ти втомишся від безгрошів’я” – обіцяли впевненим тоном новітні темні. “А з нами отримаєш забезпеченість. Гарантовану. Довічну респектабельність і визнання”.

Та не казали, яку ціну доведеться за те сплатити. І про Небуття теж не говорили, знаючи, що написане дрібним шрифтом рідко читають.

Це була не перша спроба посадити на царювання віковічного звіра. Попередні спроби розвалювалися, бо були Хранителі світу. Котрі, не зважаючи на тиск та всілякі глузування з репресіями, міцно стояли на варті Ойкономії – Таємничої Світобудови. Котру спроглядали внутрішнім зором.

Тому ця спроба так ретельно готувалася. Щоб весь світ виявився задіяним. Сучасні технології це зробили можливим.

Музика теж стала відредагованою. За задумом темних вона мала сприяти виробленню певних гормонів у певній кількості. Робити людей залежними, керованими та примітивними.

Її наповнили ритмами з темних ритуалів. Вона апелювала до найчорнішого в людині. Малесеньку кіптявинку роздмухувала до розміру душі.

Остання надія Пісні була на тих, котрі тепер звалися “мешканцями землі приречених”. Їхній спів був відображенням чуттєвості єства. Зітхання, що злетіло з вуст Пісні розчулило б і камінь.

Та новітні темні знайшли підхід до них. Почали захвалювати й скеровувати спонсорством. Тож вони залюбувалися так, що забули за тими співами, що в Таємничу Добу Народження Життя, яку вони тепер знали як 7-ме січня, Небо і Земля співають. Всі Ангели зі Святими.

Найдивовижніші й найстрашніші для людського розуму процеси відбувалися тієї Доби. Найстрашніші, бо свідомості непросто було впоратися із тим. Свідомість мала бути до того готовою. Серце мало бути максимально чистим, щоби це було можливим.

Колишні Хранителі світу, виявившись зведеними, перестали це чути. Тому галасували, вмикали гучніше музику й мікрофони. Бо стали глухими. Влаштовували танці й об’їдалися, бо більше не відчували, як бриниться Простір, яку Поживу несе. Їх довго готували до такого стану, щоб змогти зруйнувати світ та знищити людство.

Пісня роззирнулася. Люди не помічали, що в світі стало темніше. Це була не якась “космічна туманність”. Морок розправляв плечі. Одвічний звір випростовувався. І цього разу він був куди потужнішим.

Вона добре пам’ятала попередніх темних. Вони і поруч не стояли. Люди ж спали.

Небезпека була зрозумілою та чітко баченою. А от що робити було неясно. Воля людей є непорушною. Допоки вони вважають, що “все нормально”, Вищі Сили не втручаються.

Пісня замислилася і знову зазирнула у чисті води струмочка. Хто б чи що б тут могло зарадити?..

Час людства

Смерть присіла перепочити. Зараз по можливості Вона намагалася тікати від людей, відстрочувати настання їхнього відходу.

Адже вже побачила, що все відбувається не в природній спосіб – людей змушують достроково покидати світ. Аби все знищити остаточно.

Вона чимало міркувала цими днями. Помітила ще цікаву деталь. Моторошне зоднаковіння людей.

Раніше Вона після робочого дня сідала і прокручувала історії людей, котрих забрала за добу. Вони були унікальними особистостями. Зі своїми слабкими та сильними сторонами. Щось встигали за час земного життя, якісь із завдань залишалися невирішеними.

Вона дивилася як Ангели резюмують земний шлях. Розкладають все на шальки терезів. Дії навіть могли бути схожими у різних людей, але через мотивацію, через те, чим керувалися, були зараховані по-різному.

Щоразу Вона дивувалася первинній красі Душі. Сумувала, якщо за час земної дороги вона виявлялася спотвореною.

Це була не сентиментальність. Що більш плідно проживала людина, то це збільшувало час для людства. Розвиток, примноження дарів – ось вектор Життя.

Її нерідко робили своєю порадницею. Перед Її лицем нерідко люди відкидали страхи й починали видобувати з себе всі ті таланти, котрі не зважувалися розкоркувати.

Такі історії Смерть полюбляла найбільше. З вишуканими візерунками, які вимальовував різець Промислу Божого. Всі були не схожими одна на одну.

Зараз же Її порад люди не просили. Нею лякали з екранів, насправді крадучи смак Життя. Маніпулювали цим страхом, щоб відбирати найважливіше.

Та найголовніше інше – відлітали не люди – однакові тіні. Спочатку це були якісь поодинокі випадки знебарвлення. А потім Вона побачила, що відлітають не люди – маси, в яких не розрізнити нікого.

Тут Її осяяло. Всі ці роки їх же намагалися усереднити, зробити одноманітними! Вони й не помітили, як новітні темні змусили їх мантрувати – “хочу бути, як всі”.

Вона ошелешено видихнула. Творець завжди підкреслював неповторність кожного й кожної. Давав унікальне, відоме лише Йому ймення. Різнилися сітківки очей, відбитки пальців.

А потім виникло бажання ставати дублями. Бути тінями. Як же так сталося??

Це згодовували новітні темні під обгорткою “рівності”. Однаковість пропагувалася, вирізнення цькувалося. Тиснулося на заздрість, на нездатність адекватно оцінювати себе та інших, на меншовартісність.

Було створено кумирів – штучно популяризовано певних людей, котрих наслідували у найменших дрібницях. За кожним з таких йшли юрби тих, хто втратили власні обличчя. У кого не було власних думок – лише лозунги з екранів.

Смерть поглянула на Пісочний Годинник, що показував наявний час для людства. Одноманітність людей пришвидшила біг піщинок. Вони ніби танули.

Вона вперше так переймалася долею людства та світу. Бо тепер танув і Її час. Новітні темні бажали повного Небуття і воно, на жаль, окреслювалося все чіткіше. Адже люди не опиралися.

Волю було скуто, свідомість – приспано, Любов – охолоджено. Смерть не могла відірвати ніби загіпнотизованого погляду від піщинок. Виявилося, що коли спливає твій власний час – це принципово інші відчуття.

Ідеальний світ

Колись він замислився над тим, яким би він сотворив світ. Той ідеальний в його розумінні, не схожий на “карикатуру”, яким він вважав те, що Сотворив Бог.

Ця думка довго не відпускала його. Тривалий час читав всі можливі утопії, антиутопії. Все, з чого можна було би почерпнути ідеї.

Якоїсь миті картина намалювалася. Це був Всесвіт, що належав суто йому. Там не було грошей, ніхто, окрім нього нічим не володів й не розпоряджався.

Цілковита відсутність освітніх закладів, законів, науки, релігії. Жодних представників влади. Тільки він всім заправляє.

Зникли лікарі, поліція. Немає жодних суперечностей. Бо всі мислять, як він.

Не просто мислять, як він. Діють, як він вважає за потрібне. Кажуть те, що йому до вподоби.

Він же еталон! В цьому він не сумнівався, бо точно знав, чим цікавляться люди. Що шукають. Звіти про запити щоденно надходили йому для аналізу.

Тож світ має бути сотвореним за його подобою, а ні за якою не за Божою! Що там той Бог дав людям? А він дав їм куди більше, тому і має право вирішити, як далі має рухатися світ!

Голос зашепотів, що йому можуть завадити. Нагадав про Хранителів світу, які пильнували Особливі Доби. А також про тих, хто може здогадатися про його плани.

Він засміявся. З цим він легко упорається. На здогадливих він буде нацьковувати. Для цього має всі можливості.

З Хранителями світу йому дуже допомогли 100 років тому, але тоді клепки не вистачило підім’яти усіх. Він же куди кмітливіший за попередників. Тепер ніхто не вирветься з пастки.

Куди цікавіше йому було думати про те, як він змусить населення світу думати, як він. Ідеї завирували. Радитиме “потрібні” фільми та книги, профінансує ключових діячів по країнах, щоби вони зробилися рупорами.

Він нотував і нотував. Найбільше йому стала до вподоби думка про “персональних помічників”, котрі краплинка за краплиночкою скерують людей на потрібні йому стежечки. Переладують способи життя й світогляди.

Нічого не має бути таким, як колись. Все слід зруйнувати, бо пам’ять здатна увімкнути мислення. А цього не можна допускати – він не молодшає. Має встигнути.

Бо як же це так буде – вони тут жируватимуть, а його черви їстимуть чи й в каганці варитимуть. Розмріялися. Всі разом, дорогенькі. Без мене ви тут не будете.

Закінчивши записи, замріяно відкинувся в кріслі. Спочатку світ стане його подобою, а потім ефектно зникне. Небуття для усього без усіляких там Судів та слідств.

Як прекрасно, що всі медичні асоціації давно годуються з його кишені. Хто подумає узяти довідку про небожевільність у спонсора. Взагалі ніхто не освідчує адекватність людей із такими капіталами й впливом.

Духожери

До Морфея тепер щоденно приходили й розповідали про прикрощі, які діються в світі. Вищі Сили не могли втручатися – адже не було на втручання достатньої волі людей. Тож ситуація скидалася на тупикову і нікого не надихала.

Він порвав черговий рецепт сну. Це теж все було не те. Тож вирішив пройтися, щоб з’явилися ідеї.

Вийшовши на нічну вулицю, зрозумів, як давно не прогулювався попри те, що комендантська година його не стосувалася. Збагнув, як легко входять різні накреслені кимось лінії в свідомість з підсвідомістю.

Морфей пройшов кілька кварталів. Аж залунала ледве чутна, але дуже неприємна музика. Вона линула не знати-звідки. Її й мелодією було важко назвати – якісь печальні трубні звуки.

Лунала точно не з неба. Але явно імітувала архангельську. І викликала занепокоєння.

Раптом місто вкрила якась хмара. Він спочатку подумав, що це щось типу нашестя сарани. Але ці істоти не були комахами, взагалі не бути явищами матеріального світу.

Вкривши місто, вони розлетілися по домівках людей. Ніби були чітко запрограмованими. Наче точно знали, що мають робити.

Цієї миті залунав той солодко-приторний Голос, котрий надиктовував людям крізь сон команди, які новітні темні колись вимагали включити до снів Морфея. Були ті, які він тоді бачив, а були ще й інші. Спокусливе розписування принад відступлення, пасивності, нерозбірливості тощо.

Морфей зробив зусилля і почав бачити крізь стіни. Побачене його шокувало. Ті істоти були чудовиськами, що поїдали дух людини, до котрої їм вдалося присмоктатися.

Видовище було дуже диким. Процес нагадував неквапне поїдання чогось типу спагеті. Істоти не отримували від того якоїсь насолоди – просто методично жумригали людський дух.

Виявилося, що це відбувалося тепер щоночі. Потрошку. Щоб люди вчасно не схаменулися й не зрозуміли, що з ними відбувається щось прикре.

Просто щоденно їм не ставало духу на якусь важливу дію. Чи сміливості відстояти щось життєво-важливе. Або сил й терпіння на те, щоби в чомусь розібратися.

Морфей побачив, що лише одиниці людей Ангелам вдавалося збудити й не дозволити поїсти їхній дух. Вони різко прокидалися, неначе від тряхання за плечі. Якщо починали спросоння молитися, то істотам доводилося полишити мешкання.

Він шоковано запитав, а чому ж так безперешкодно хазяйнує цей Голос? Як так сталося, що ці істоти вільно влітають до осель і роблять, що хочуть з людьми

– Деякі Хранителі світу стали не просто відступниками від Божих Особливих Діб, котрі мали берегти попри глузування й спроби видерти їх у людства. Деякі стали зрадниками й віддали новітнім темним паролі від душ людських. А котрісь і зовсім стали лиходіями – почали підспівувати Голосові, щоб люди, на котрих вони мають вплив, взагалі не опиралися.

Морфей озирнувся. Поруч стояв втомлений Ангел. Схудлий й змарнілий.
– Мені сьогодні вдалося збудити довірену мені людину. Та щодень це робити важче. Бо істоти-духожери посилюються. Особливі доби узято ними під контроль, тож не відбувається вироблення ресурсу, потрібного для боротьби. Тож безперешкодно їдять духовну силу людей. З їхньої згоди. Бо навіть проголосували за це. Новітні темні і про це подбали, розкладаючи на людство пастку. Не маючи достовірної інформації, самі поодягали собі кайдани. Самі й мають почати знімати. А час збігає й точка невороття наближається.

Небом розлився світанок. Морфей подумав, що є ціла доба перепочинку й людей, можливостей посилитися й не дати духожерам поживитися.

Ангел прочитав думки:
– На жаль, духожери атакують не лише вночі. Вони здійснюють кілька рейдів протягом дня і декілька вночі. Ти бачив лише одну з атак. Особливо їх більшає перед прийняттям якихось чергових “нововведень”. Щоб люди не могли пручатися вибудовуванню ешафоту для світу та людства. Доки Хранителі світу пильнували Особливі Доби цього не могло відбуватися. Людство було в безпеці. Тепер ні.

Тепер ні. Це Морфей вже і знав, і бачив. Та було неясно, що робити. Як повернути людям втрачений дух? Свідомість? Оце було питання.

Велике питання. Бо і він сам на початку цієї епопеї виявився задіяним новітніми темними. Вони зуміли зачепити його усі слабкі сторони.

Тепер же бачив, куди все йде. Та страх ще добряче кайданив його. Про геройство було годі й мріяти – його дух теж добряче понівечили ті істоти.

Два ворони

Солом’яне опудало з казки стояло, розглядаючи воронів, що присіли на імітацію рук. Вицвітання реальності відбулося якось непомітно. Процес був подібним до знебарвлення картатого лашка. Бив в око різними кольорами, аж вони раз – і порівнялися.

Це спостереження не мало чого спільного із настроєм, авітамінозом чи гормональністю. Поняття так довго викривлювали, що вони спочатку означали свої протилежності, а потім зовсім перестали щось означати.

Коли Буття не тремтіло на волосинці в гребінці, то все було чітко. Ось білий ворон, ось – чорний. Котрого годуєш – той і перемагає.

А потім все перекрутили, щоб зруйнувати. Що мало зцілювати – стало отруювати. Що мало нести прозріння – навчилися обертати засліпленням. Те, що мало живити, тепер несло руйнацію.

Дальтонізм прищеплювали довго. Тривалий час не знали, як розпіарити хворобу так, щоб нею мріяли захворіти.

Тому новітні темні почали здалеку. З псевдо-толерантності, котра на ділі була найагресивнішою з нетерпимостей. Просто з маскувальністю захмарного рівня.

Ніщо не впроваджували настільки непримиримо. Настільки брутально викривлюючи значення слова. Адже “толерантність” насправді означало пасивність до отрути, до патогенів.

Це не вихованість, не мудрість, не адекватність, не широта поглядів, нічого спільного з повагою. Це мовчання імунітету. Нереагування та те, що варте було реакції. Адже отруєння якоїсь миті стає фатальним.

Солом’яне опудало пригадало ті вирвані сторінки з підручника історії та медичної енциклопедії, якими зокрема його наповнили. А люди зараз цього не знають. Тому й дозволили собі нав’язати це слово у обгортці непритаманних для нього значень.

Ворон білий припинив бути білим. Ворон чорний – більше не чорний. Ось вони обидва сидять в задумі.

Виявилося, що для руйнування світу не потрібна була революція. Якесь новітнє повстання. Новітнім руйнівникам досить було забрати кольори, щоби дороговказів просто не стало. Щоби розрізнення заклеймили.

Солом’яне опудало згадало, як колись мріяло уподібнитися людям. Бо ті мали мізки, могли осягати щось, розуміти.

А тепер люди вирівнялися із ним. Їхні голови стали набитими тирсою – тим, що запхала туди пропаганда. Найдивовижніше, що їх це не бентежило – пишалися тим, що просто повторюють почуте з екранів.

Солом’яне опудало роззирнулося. Воно стояло посеред поля, з якого зібрали врожай. Цього року люди збирали його без пісень, без вдячності, нагадуючи собою тіні чи й роботів.

Опудалові хотілося їм багато розповісти. Зістрибнути зі свого патика й тицьнути рукою в бік Ангелів, що присіли зажурено, спостерігаючи за людьми.

Погляньте! Ви ж не самі у випробуваннях! Розплющте очі! Чи вони у вас теж намальовані, як у опудал??

Це дивно – бути кмітливішим за тих, на кого колись рівнявся. Більш чуйним за тих, хто мали би бути взірцями чуття.

Один з Ангелів тоді підійшов до нього й сказав.

– Не дивуйся цьому. Але й носа не задирай. Опудало додолу полетить в такому випадкові ще швидше, аніж людина. Просто ти стоїш і бачиш, як горнеться до Землі Місяць. Як живить усе Божа Роса. Як все живе тягнеться до Сонця. Перед тобою відкрито розгортаються всі найбільші Таємниці Світобудови, зашифровані в тому, що люди знають як рік. В які ти не втручаєшся, не намагаєшся переінакшити чи викривити сенс. Просто бачиш Божу Велич в тому та Божу Досконалість, те, як Чудово все Сотворено.

Він хитнув головою в бік людей:

– Вони теж колись це бачили. І захоплювалися тим. Тому на цій землі Хранителі світу трималися довше за інших. А тепер виявилися зведеними. Обрали глухість до нас і стали керованими екранами. І нам тепер залишається лише спостерігати, не втручаючись у те, що діється. Ані в хороше, ні в огидне. Допоки людська воля знову не прикличе нас на допомогу.

Опудало зітхнуло, пригадавши ту розмову. Хто б міг уявити, що люди мріють стати опудалами? Ляльками із химерним вмістом. З намальованими обличчями.

Гра, розміром у світ

Мало було просто вважати себе Богом. Він вирішив довести, що не лише “не гірший”, а й має “більш креативні ідеї” щодо розбудови світу.

Так його коштом почали з’являтися різні “овочі” з фрагментами молюсків, гібриди “бульдога з носорогом”. Клонування взагалі стало було його ідеєю-фікс. Бо ж в Книзі Буття прочитав про творення людей, то й собі захотів вміти щось подібне.

Потім “креатив” торкнувся самих людей. Замість Чоловіка та Жінки шляхом вбухування гормонів до їжі, води, а також заплутувальної пропаганди, з’явилися десятки “цікавих” варіацій. Він тер руки від втіхи – і на це повелися.

Але цього йому здалося недосить. Він вважав, що Бог накосячив з людьми, а от він візьме і “виправить” код генетичний. Покращить на власний смак. А смак же у нього був огого – єдино-еталонний. Голос підтвердив, що так і є.

Тут довго якось був закреп з ідеями, а потім допомогли кілька книжок. До речі, це цікаво, та він примудрявся помічати у всьому тільки те, що живило його хворобливі ідеї.

Наприклад, у Тесли він підкреслив те, що той мав спосіб розколоти Планету навпіл. Значить такий спосіб Є! Відзначив він і почав шукати.

Зазначення, що попри здатність це зробити Тесла би ніколи цього не робив, бо любив світ і людей, він пропустив. Тесла – сентиментальний людолюб. У нього ж ставлення до людей зовсім інше. Вони тільки й робили, що ображали та не цінували.

Далі десь він прочитав, що тримання за старе “наближає Судний День”. Світ з людством мав бути знищеним без усіляких там Судів. Мав просто зникнути – він це просто бачив у своїй уяві.

Тому почав вкладатися у знищення всього, що хоч якось підпадало під цю ознаку. Як Закони Життя з Основами Світобудови, так і літніх людей з історичними будинками. Історія мала взагалі бути викресленою як з освітніх програм, так і з пам’яті.

Потім надибав порівняння промов із вipycом. Що типу отак мають впливати справжні оратори – зapaжати ідеями. Котрі люди зобов’язані будуть сприйняти або пoмеpти.

Ох.. І тут аж завмер – ось як він зламає кoд!.. Бо ж добровільно люди не захочуть “покращуватися”.

Є хакери комп’ютерних програм, які доводили його до сказу, бо зменшували заробітки. А він помститься і їм, ставши хакером так і не пізнаних у всій повноті Таємничих Спіралей.

І під цим приводом вже робитиме, що хотітиме!.. Швидко встановить контроль над світом!. Нарешті!

Ще його втішила знайдена думка, що “якщо світ колись встане на загальний вихідний, то це скінчиться масовим cyїцидoм”. Адже людям нікуди буде втекти від того чим вони стали, від чого звикли тікати.

О! Скільки одразу таким чином можна відмінусувати! Його пальці забігали папером, занотовуючи знайдені “ідеї”.

Йому байдуже було, що автори жартували чи іронізували. Він все сприймав буквально. Неначе комп’ютер – як команду до дії, до реалізації хворобливого плану.

Потім надибав гіпотезу про те, що коли у істот на Планеті вичерпається потенціал для розвитку, коли перестануть розвиватися, то Планета вибухне. Як сила-силенна інших зірок.

Вибух! Великий вибух! Людські недоістотки його коштом вже десятиліттями тупіють над серіальчиками, отримуючи фрагментарні поредаговані знання. Він наблизився до екстазу..

Він бачив себе Генієм – кимось типу Моцарта, що пише складний музичний твір, не випускаючи жодної лінії звуків. Спустити весь цей світ у прірву, змусити розтанути, перетворити на хмаринку пиляви. Чи ж це не Шедевр???

Такі моменти його дуже збуджували. Секс йому ніколи не подобався, а ці відчуття ой як заводили!. Його знайомі в моменти виникнення ідей для ігор чи програм казали – “це краще ніж трахатися”. Правда, нерідко це лунало під дією наркотиків чи чогось подібного. Але хто на те зважав.

Він вдоволено проглянув вже назбиране й продовжив пошуки. До роботи – до роботи. Ці людиська ще побачать справжнього Бога.

Ціна втрати впливу

Мешканці землі приречених тепер тільки те й робили, що сварилися. Новітні темні смикали їх за мотузочки. І вони, ставши внутрішньо слабкими, більше не бувши Хранителями світу, гарчали одне на одного замість того, щоб спрямувати гнів на поневолювачів. Бачили лише тих, хто зі зброєю. Справжніх ляльководів не бачили.

Вони забули, якого роду-племені. Стали перекотиполями. Човнами, що втратили кермування, яких тепер мотало хвилями й било об скелі.

Їхні голови стали пустими. Не народжувалося там ані слів, ні картинок. Й ті, що були там, кудись звітрювали.

Вітри напинали їх власними напрямками. Згодовували власні прагнення. Наносили те, що називали “тим, про що відтепер вам слід мріяти”.

Приречені раділи без радості. Сумували без суму. Думали без думок. Спали без снів. Плакали без сліз.

Їхні надії позбулися крил. Переживання – глибини. Сенси – правдивої вагомості.

Слова мешканців землі приречених нагадували впале задощене листя. Так само лежали тяжкими масами. Декотрі – втрачали свої барви, злившись із землею, в котру поверталися, із асфальтом, в котрий їх втоптували кроки перехожих.

Чому так, запитаєте ви. Так буває, коли слова стають брехливими. Перестають означати щось. Такими вони стали зусиллями зводжувачів світу.

Спочатку слово вони зробили вірусним. Заражали людей неквапно. Майже непомітно насаджували викривлені поняття, щоби запізно побачили, що новослова роз’їдають й руйнують.

Інакше зводжувачам було не зруйнувати світу. Котрий, як відомо, зі Слова постав. Тому саме слова опинилися під прицілом.

Це скидалося на опромінення радіацією. Там тіло розпадалося на атоми, а тут людство ставало атомізованим. Із розірваними зв’язками.

Люди перетворилися з Вищих Істот на мандрівників з нізвідки в нікуди. Їхнє мислення скидалося на хворого із діагностованим склерозом. Який шукає щось, шукає, а не знає, що загубив і для чого шукав.

Їх мотало на ободі відколи вони добровільно віддали важелі впливу на ситуацію. Неначе на зламаній каруселі у цирку. Яку заклинило на шалених обертах і не можуть зупинити.

Вони не потрібні були в жодному куточку Землі. До них втратили інтерес, щойно вони віддали важелі впливу, що мали берегти для себе і людства.

Нікого так не штурхають як тих, хто колись мав владу та статус. Такі можуть уникнути гільйотини, та не уникнуть зневаги. Колишні Хранителі світу тим більше.

О. Про зневагу. Зневага стала почерком мешканців землі приречених. Якийсь химерний мікс зневаги та гордині, присьорблений запопадливістю щодо тих, з кого ще сподівалися щось отримати.

Та не бачили, що звідусюль їм котилися гарбузи. Крутилися дулі та тицялися випростані середні пальці. Бо просили у тих, хто збирався поживитися з ситуації.

Вони вже навіть й не крилися – прямо казали: “Ауфідерзейн, лузери. Оревуар, безликі нічогобільшенемальники. Гудбай, дурисвітики. Ті, хто не багатіють відтепер навіть думкою. Звільняйте земельку пошвидше.

Хіба не знали ви, що ті, хто стирає себе сам з Книги Буття, не залишаються навіть в примітках? Що ті, що хто не здатен розпізнати хижаків та оспівує знищувачів – не залишає собі шансів.

Хіба вас не застерігали попередники? Ви ж обрали бути самовпевненими та зарозумілими. Стали синами й доньками Ікара. Ну, то не затримуйтеся – летіть.

Він був не мрійником – тим, хто вперто не хотів бачити й чути. Знехтувачем Основ Світобудови. Презирливцем до настанов тих, кому було більше відкрито. Ним рухало честолюбство, гордість, самопіднесення, за яким нічого не стояло.

Не хтось тих шансів позбавляє. А ваша свідомо обрана сліпота із нерозбірливістю. Ваше бажання схвалення. Ваше відкидання справжньої сили.

Не знали? Ну, маєте шанс дізнатися на власній шкірі. Немає нічого дорожчого за дурість й небажання правдиво розбиратися в явищах – найбільшу ціну люди за них сплачують”.

Через якийсь час мешканці землі приречених помітили цікаву деталь. Їхні мрії звузилися, а думки стали пошматованими ними ж самими. А ще тими, хто не вилазив з екранів.

Правдива Сила

Фантазія поглянула на залишки того, чим колись була. Нестерпно опинитися знеславленою після тисячоліть шанування. Не виключено, що саме її зірковість стала причиною того, що сталося потім.

Кохана Інтелекту, гід у Мудрість. Колись вона окрилювала та надихала. Допомагала виходити на рамки уявлень, піднятися над ситуацією й відчиняла двері винаходам. Тому її всіляко стимулювали, розвивали, заохочували ставати все більш барвистою.

Вона єднала закоханих, що в силу якихось обставин були роз’єднаними. Завдяки їй вони одне одного могли торкатися цілунками. Бачити, розмовляти.

Тепер же вона стала непотрібною. Небажаною. Адже асоціюється лише із психічно хворими та їхніми галюцинаціями. З видаванням бажаного за дійсне. І тому людям зараз дуже сутужно.

Зараз вже фактично не пам’ятають того, що колись означало її ім’я, котре зараз використовували для знецінення чогось, як і слово “міф”. А колись значення її імені було – Показувати Світлом. “Те, що світить, сяє, являється”.

Її призначенням було показати людині дорогу й дверцята у інші світи. Підсвітити стежинку. Спочатку провести кімнатами вигаданих речей та явищ, щоб потім підвести до світу Невидимого. Реально існуючого.

Як з нею боролися? Вона гірко зітхнула, пригадуючи. В грудях стиснулося від спогаду про те, що відбувалося цими роками.

Спочатку пішли фільми, де фантазія з плідного процесу почала показуватися виключно нездоровим заняттям. Мріяння стало цькованим. Оголошене пустим витрачанням часу.

Дітям вручили до рук такі іграшки, які більше не потребували додумування. Були типу настільки досконалими, що з ними насправді нічого не можна було робити. Лише сидіти й дивитися, як лялька каже запрограмовані фрази чи літак на пульті керування літає, як йому вкажуть.

Фільми, мультфільми робили такими, щоби повністю заполонити внутрішній простір. Щоби думка, свідомість не працювали. Просто споживали готовий продукт.

Найгірші справи були із тілесною любов’ю. Цього на екранах стало стільки і такого реалістичного, що люди припинили кохатися. Стали перенасиченими нав’язаними їм картинками. Аж до такого дійшло.

Зміліли вірші. Оповідки втратили барвистість. Слово стало зацикленим, бо садочки думок стали куцими, однотипними та підстриженими на один манір. Нові “ідеї” почали виникати не активністю інтелекту й душі – дією наркотиків.

Все кричало роздмуханою люттю, апелювало до примітивних емоцій. Вмістом фантазії стали виключно вмонтовані туди страхи та викривлені уявлення. За які смикали маніпулятори.

Там оселилися спонукальники до покупок та інших витрачань коштів. Нашвидкоруч зліплені псевдосвітоглядні установки. Все для того, аби захаращити вхід до Незримого. Щоби люди стали в’язнями чужих химер.

Вона міркувала, що робити. Потрібні були ті, хто знову рушатиме по відповіді у Невидиме. Не ті, хто пробуватиме гнути той простір під свої вже готові уявлення, а шанобливо прогулюватиметься між формами та образами. Терпеливо виглядаючи потрібний.

Раніше ними були Хранителі світу. Тепер вони виявилися зведеними. Опинилися в таборі тих, кому треба створювати “святкову атмосферу”. В когорті тих, чиє життя стало сірим і позбавленим глибини, а відтак потребувало все інтенсивніших розваг.

Ця обставина дошкуляла найбільше. Провідники РЕАЛЬНИХ Чудес на землю захотіли стати звичайними та зрозумілими. Самі відмовилися від СИЛИ, котра є прихованою від поверхневого ока в Особливих Добах в році.

За заповітом попередніх Хранителів Особливі Доби містили в собі Силу, міць. Могутність, владу, здатність перевершувати чиюсь силу, надавали вагомість та авторитет для вирішення ситуацій й впливу на них. Здатність, можливість понад можливе. Родючість, плідність. Розкривали можливості, потенціал. Надавали щось типу збройних сил, війська. Наявному ж військові – додавали потужності. Божою Силою підносили наявне у степінь.

Вони ж тепер, зведені новітніми темними, не просто відмовилися чи зреклися того, що мали пильнувати для себе і людства. А й агресивно заперечували; не хотіти знати. Відмовлялися, відхиляли, не бажали коритися пересторогам попередників.

Що було робити? Може, розсипати світом людей ключі? Різні. Щоб почали думати, а від чого це можуть бути ключі? А хто їх загубив? А що вони відкривають?

Великою ймовірністю було те, що сучасні люди не помітять. Настільки заклопотаними стали розуми, настільки сповненими стали страхами, люттю та тривогами. Але спробувати було варто. Часу на виправлення ситуації залишалося все менше. Світ біг вже не фігуральними – реальними тріщинами.

Втома Інтуїції

Інтуїція розглядала вогонь, котрий тримала в руках. Раніше яскравий й нетьмяніючий. А зараз ледве тлів в її руках. Доводилося боронити його від найменшого вітру, пильнувати, щоби не згас зовсім.

Вона трималася рукою за горло. Спробувала щось промовити. Вийшло не дуже – голос було зірвано. Звук був чимось середнім між скрипом та хрипінням.

Руки були в мозолях, що здерлися і перетворили шкіру на місиво. Плечі дуже боліли. Слід було зупинитися й подумати, що робити далі.

Колись люди вважали її незамінною. Розуміли, що пропадуть без чутливості до сигналів та підказок від Бога. Старалися розвивати власну здатність чути та сприймати, вірно інтерпретовувати.

Вона несла людям Божі Осяяння, досконалі рішення для проблем. Освітлювала земний шлях. Допомагала знайти потрібні ключі.

В її руках були нитки простору й часу не для владарювання ними, не для смикання. Задля точного вловлювання повідомлень, котрі мала передати.

А потім з’явилися вони. Новітні темні. Котрі почали цілеспрямовано розламувати світ, називаючи це “деконструктивізмом”.

Вони ламали Основи. Їздячи по вухах, що світ та людство – це “дещо застаріле”, котре “слід зламати, щоб прийшла досконаліша форма Буття”.

Людей розхитували, вкидуючи новини, спростовуючи їх. Змусили втомитися від адреналіну й хотіти просто вимкнутися, щоби все просто скінчилося.

Так досягнули мовчазної згоди людей на знищення. Нечинення опору. Пасивне безвольне спостерігання.

Запитаєте, а чому Інтуїція мовчала? Вона не мовчала! Ці кілька років кричала й калатала у всі можливі дзвони. Та новітні темні добряче попрацювали, щоб люди не почули.

Перше – це присадили людей на заспокійливі. Навчили “лікувати” тривогу замість розбиратися із сигналами, які вона намагається донести. Адже це щось типу сигналізації, котра войлає, коли відбувається щось таке, на що варто звернути увагу.

Вона зітхнула, пригадавши перетворення людей на овочі силою вживаних засобів. Втрата чутливості не лише не хвилювала їх – була принадною та бажаною. Її розпіарювали й рекламували.

Здатність відчувати небезпеку – навпаки обсміювали. Радили “лікувати нерви”, не довіряти собі, а вірити головам, що несли маячню з екранів.

Стало темно вдень. А люди не помічали того. Світом двигтіло та гуркотіло від ламання його, а вони затуляли вуха. Тікали в гортання стрічки, бездумні дії, в алкоголь та інші дурощі.

Інтуїція будила їх посеред ночі. Тряхала за плечі. Просила – моліться! Та більшість просто переверталися на інший бік – не сирена, то типу “можна не прокидатися”.

Допоки Хранителі світу стояли на Особливих Добах й боронили 7-ме січня попри профінансоване глузування, їй було легко достукатися. Простір був чистішим навіть при тому, що Хранителів ставало все менше й менше.

Та коли цьогоріч відступили останні, пробитися крізь ефір стало фактично неможливо. Ангели втомлювалися настільки, що крила вже човгали землею. А результат діяльності був мізерним.

Люди й самі підсвідомо відчували наближення точки неповернення. Адже одні застигали, ніби вівці в очікуванні забою, а інші розливалися люттю. Агресували, не розуміючи, що їх так розгнівило.

Слід було з кимось це обговорити. Інтуїція згадала про Морфея. Подумалося, що, може, разом щось зможуть вигадати. Часу залишалося все менше.

Вірність і Полотно Часу

Вірність сиділа в роздумах. Думаючи, що робити далі. А подумати було над чим.

Окрім того, що вона забута людьми, для яких зрада і керування корисливістю стало нормою, саме Буття опинилося під загрозою. Не метафорично – точка невороття наближалася віднедавна пришвидшено.

Від її вбрання фактично нічого не залишилося. Залишилося зовсім трішки полотна. Розпуститься воно – час людства закінчиться.

Що за історія була з тим полотном – варто розповісти, доки Вірність міркує про наступні кроки. Колись Вірність звалася інакше – Пенелопою.

Вона 20 років чекала на коханого, не маючи жодної звістки про нього. Геть не бачачи його. Не маючи способу зв’язатися із ним.

Всі переконували її, що має добрати собі іншого. Розповідали найневтішніше. Навколо неї гарцювали залицяльники, тиснуло оточення.

Потенційних кавалерів було 108. Рахувала їх не вона – інші. Деякі, що потім написали цю історію в літературі, називали і більшу кількість.

Їй же було до них байдуже. Навіть дратували нав’язливістю. Не самостверджувалася, відшиваючи їх.

Вони не відступали. Купали в увазі. Дарували подарунки. Намагалися грати на її горі. Саморозхвалювалися, приписуючи собі риси, котрими не володіли. Але не розуміли – для неї є ЛИШЕ ВІН.

Не говорила про нього. Та і кому було розповісти, що любов – це немов спалах блискавки, що змушує завмерти від несподіванки. Що людина не владна над нею, що її Бог дає. Любов не обирають.

Тиск посилився. І вона вигадала наступне. Сказала, що обере когось, коли дов’яже вбрання. Днем на очах всіх в’язала, а вночі – тихенько розпускала, щоб затягнути час.

Раптом її дії розгадали. І, здавалося, ніщо вже не врятує від примусового єднання із кимось іншим. Та цієї миті з’явився ВІН і розігнав той натовп.

Вони знову були разом. У Вічність теж відішли, тримаючись за руки.

Творець Усього винагородив її після смерті тим, що доручив вив’язувати полотно часу для людства. Кожен вибір, дія чи бездіяльність, думка чи бездумність, слово чи мовчання, почуття – все це враховувалося.

Якщо вони гармоніювали із Істинними Цінностями, Таємницями Світобудови, то полотно вив’язувалося. Щойно люди робили щось таке, що суперечило Вірному Буттю, вона розпускала зв’язане.

Вона мала враховувати, що для всього мав бути час. Для реалізації талантів, дарувань. Для виправлення помилок.

Дуже швидко вона в’язала полотно, коли Хранителі світу берегли довірені їм Особливі Доби. Вірно стоячи на заповітах попередників. Не боячись глузувань, чітко пам’ятаючи, що Царство Істинне не від світу цього.

А тепер темні настільки напосіли на людей, що ті понароблювали й понапогоджувалися з таким, що вона мусила розпустити не лише зв’язане полотно, а й власне вбрання. Щось, що було суто її.

Зробила це, аби вигадати для людства ще хоч трошки часу. Аби встигли спам’ятатися та почати виправляти ситуацію.

Невже вони справді нажилися? Думала вона. Невже дійсно остаточно повірили в те, що світ такий нецікавий, як їм змалювали? Вони ж нічого не відкрили. А те, що й повідкривали попередні покоління, зачинили для себе. Як забули вони, що Вірність є ключовою для продовження Буття?..

Полотна залишилася реально дещиця. Що ж робити? Чим і як тут зарадити?.

Життя в кулаці

Отож від мрій про фінал людства на Землі він перейшов до дій. Слід же було встигнути до того, як стане геть підсліпуватим та немічним. Хоча такого, звісно, ніколи не буде. Голос його запевнив, що з ним такого не станеться.

Він чимало читав у свій час. Багато переглянув стрічок. Слід було розробити такий сценарій, щоби втягненими вийшли всі. Щоби в подіях побачили щось, що вони колись читали чи дивилися.

Отож всі можливі Святі Книги, антиутопії, фентезі, трилери, фільми жахів було завантажено в Штучний Інтелект. Під приводом “збереження”. Ггг типу робиться “скарбничка людства”.

Щоби ті людиська звинувачували у подіях власну фантазію з уявою. Типу он таке уявили собі і от воно реалізувалося. Та точно. Але хай собі думають, що вони – видатні уявляльщики.

Щоби ніхто не вислизнув – як оті бивальники головою об підлогу по храмах, так і затяті любителі кіношок. Щоби всі виявилися затягненими його пречудову й прецікаву гру.

Роздмухування їхнього его – це теж один з векторів дії. Слід паралельно розмазувати правдиву впевненість, яка йде від вірного трактування сигналів з простору, та заохочувати агресивність неосвічених з некомпетентними.

О, як багато роботи. Запосміхався він. Ці істотки навіть не уявляють, що на них чекає.

Хоча.. Можна робити певні анонсики, подумалося йому. Лоскотати їхні нерви, як у стрічках про маніяків, та виходити в статус когось типу пророків.

Тільки на відміну від тих, яких він ніколи не розумів, він буде говорити просто. Так, щоб пройняло кожного. Штучний інтелект допоможе йому добрати слова-ключі до кожної свідомості.

Ці істотки будуть робити те, що він скаже. Після зведення Хранителів світу у людей ресурсу немає, щоби опиратися. Тож тепер все прискориться.

Самі волатимуть, що хочуть диктатуру. Нестимуть залишки власних прав зі свободами на тарілочці.

Йому нескладно заполонити їхні розуми. Адже довго вивчав їхні запити, інтереси, реальні, а не декларовані тривоги з переконаннями.

Розпочате колись в 16-тому столітті, доповнене зробленим 100 років тому, а тепер його власні зусилля дозволяло нарешті фіналізувати цю недолугу Божу “фабрику людей”.

Його зуби скреготіли, коли він думав про людство. Як можна вважати Шедевром таких недолугих істот? Він добряче політав світом і його враження лише посилилося.

Особливу ненависть у нього викликали як процес зачаття, так і народження нових людей. Від думки, що так утворився і він сам, і прийшов у світ, його вивертало ще в школі.

Все те антисанітарійне пхання одного в друге. Уся та кров зі слизом при пологах. Нудота знову підкотила, спазми, як і раніше, почали стрясати його тіло.

Він лютував через те, що його змусили пройти через таке. Змусили пити молоко з материнських грудей. Тіло ще раз скрутила конвульсія.

Саме тому він стільки вклав у те, щоб запліднення робилося штучно. А також у можливість створення істот із “потрібними” якостями. Хоча це його гріло зараз менше.

Розщеплення світу. Завершення проекту “Людство”. Ось над чим він зараз трудився, не покладаючи рук.

Не було людей, котрих він ненавидів би більше за батьків. З усіма їхніми фальшивими правилами. Скільки себе пам’ятав, то або сидів десь у кімнаті, щоб не заважати батькам, або його тягли в церкву чи школу. Ані обіймів, ні ласки.

Звісно ці всі речі йому від них були непотрібними. Особливо від тих, хто був завжди ним невдоволеним. Хоча дещо корисне він у них узяв – переконання, що нікого не треба любити.

Це переконання заощадило йому чимало грошей та нервових клітин. А також зробило тим, ким він є. А він класний – піддакнув йому Голос.

Він задоволено всміхнувся. Ще кілька етапів провернути. І фініта ля комедія. Вони у нього в кулаці, який він тепер повільно стискатиме.

Легені Планети

Жодне дерево не зрубає власного коріння. Не вирішить, що позбуття його буде маніфестом свободи. Дерева – розумні, вони дурниць не роблять.

Не повірять пропаганді, що без коренів буде “сучасніше” й “легше рухатися”. Бо знають, що стоїть за такими словами.

Дерева не заперечують свого минулого. Вони на ньому стоять, зміцнюються. Бо без минулого вони з живих стануть колодами. Які вже тільки для користання іншими.

Вони бачать як земних істот, так і зі світу Невидимого. Там вмивається білка, а та гілка прогнулася під невагомістю Ангела. Присів перепочити, доки його людина під деревом щось наминає.

У звуженому нульово-одиничковому світі дерева поза законом. Скориставшись невіглаством, їх почали рубати.

В світі, де життя людей стало статистикою із від’ємною динамікою, хто заступиться за дерева? Котрі тепер знищуються, неначе немовлята Іродом.

Засліплене серце – воно найжорстокіший кат. Оглухле серце – найтемніша в’язниця. Не здатне побачити ані білки, ні Ангела.

Проіснує така людина – не проживе. І нічого справді цінного не відкриває для себе. Піде зі світу куди більш порожнім, аніж прийшов. Питання в тому, скільки душ згубить своїми сітями.

Що ще він люто ненавидів – це дерева. Їх він хотів знищити чи не першими. Та довелося роками чекати – знищувати ставлення людей до них.

Чому ненавидів? Перше – це вони його нерідко лякали в дитинстві. В темноті що тільки не нагадували йому їхні обриси. А коли віяв вітер, то й поготів. Просто не міг на них дивитися.

Та найголовнішим було інше. Це він збагнув, коли почав літати світом і бачити Землю з неба.

Ліси, особливо давні, а ще більше Джунглі, йому нагадували волосяний покрив на тілі. І дуже бридили його.

Він аж бачив, як вони кишать різними паразитами. Небезпечними звірами. Його аж підкидати починало в такі моменти – від жаги стерти їх зовсім. Щоб залишилося кілька куценьких – типу для краси.

Ле-ге-ні Зем-лі. Знавісніло процідив він. Обійдетеся без легенів. Тим більше так швидшими темпами зникатиме і все людство.

Йому пригадалося і Дерево Життя, і Дерево розрізнення Добра і Зла. Схоже було, що дерева мають відношення до існування Життя на Землі. Тож вирок підписав їм негайно.

Що він почав робити в цьому напрямкові? Хранителі світу більше не стримували його діяльності. Тож міг розгулятися.

Перше – це через “спонсорські” заохочення через кишенькових політиків просунув відповідні постанови – під різними приводами рубати ліси. Щоб отуплене населення довше ні про що не здогадувалося, це називали красиво – в рамках поширення “зeлeнoї eнepгeтики”.

Він чудово розумів, що більшість не вдумуватиметься. А тих, хто здогадається, почнуть цькувати різні боти. Це вже було відпрацьованим добре.

Паралельно він профінансував “роботу з людьми”. Голови мали геть забути, що дерева виробляють кисень. Що не дають розійтися вітрам, що вберігають грунти й внормовують підземні води, що є природніми кондиціонерами та резервуарами води.

Замість того слід було виставити дерева споживачами, пожирателями кисню. Найрізноманітніші нісенітниці типу, що “бамбук чи плактон – це сучасніше та краще”. Тож раз-по-раз його люди почали довбити те, що вони не перевіряли.

Він реготав, згадуючи, як на це повелися. Скільки років вже завдяки його втручанню освітні програми стали отуплюючими. Ось нарешті це почало давати свої плоди. Люди і одне одного ладні закопувати, бо не знають елементарних речей. Роздмухана жага новинок звужує свідомість навіть краще, аніж страх.

Ще цікаво було, що ніхто не звернув увагу на різке збільшення тих же кліщів у лісах, що призвело до зниження бажання відпочинку межи деревами. Його сміх наблизився до істеричного. Це було геніально. Як і заборона гуляти в іншій епопеї його режисури.

Голос йому знову наголосив, що до такого додуматися міг лише настільки величний, як він. Його воскові щоки вкрив рум’янець. Як приємно це чути, коли хвалять.

Понівечення Пам’яті

Морфей щойно вмостився за письмовим столом, вмочив перо у чорнила та хотів написати перше слово з чергового рецепту сну. В його кабінеті пахнуло корицею, ладаном та ще якимось секретним інгредієнтом, котрий він нікому не розкривав.

Раптом в двері постукали. Чорнило стривожено здригнулося і краплиною впало на папір. Він сердито зиркнув на фіолетову пляму. Нічого не скажеш, гарний початок.

Тихе стукання повторилося. Звук став слабшим. Неначе втрачав надію на почутість.

Морфей відчинив. Хтось лежав біля його порогу. Він присів і придивився до обличчя. І аж зойкнув:

– Пам’яте, дорогенька, що це з тобою???

Він допоміг їй перетнути поріг і посадовив чи вклав у крісло. Швидко зогрів чаю і плеснув туди трохи коньяку.

Вони були дуже близькі, бо він брав у неї спогади й враження для снів. Вона, в свою чергу, з його допомогою освіжалася, ставала впорядкованішою та здоровішою.

Він розглядав її. Сестра Часу та Простору. Володіє знанням про Початок, про Створення всього.

Зараз же Пам’ять виглядала пошматованою. Ніби в ній не було жодної цілої кістки. Синці злилися в один і нагадували те чорнило, котрим він збирався заповнювати білизну паперу. Її вбрання, зіткане з історій та картинок, виглядало так, ніби його жував та дер якийсь страшний звір.

Пам’ять ковтнула і заговорила. Чи застогнала. Важко було якось охарактеризувати цей звук:

– Страшне зло прийшло на землю. Підняли не просто якусь бурю – все пекло воз’єдналося як на Останню Битву. У людства фактично без шансів. Принаймні я на них не поставила б на разі ані копійчини. Поглянь, що зі мною зробили.

Морфей запитав, чи знає вона причини такої люті проти неї.

Та втомлено хитнула головою:

– Так. Вони вважають, що позбавивши людей пам’яті, вони зроблять їх легкокерованими. Так і є. Тож не просто знищили спогади про минулі часи, а витерли навіть елементарні знання. Вони прочитали, що новий світовий порядок неможливо встановити, не знищивши Пам’яті. Ось тому так прицільно “працюють” по мені. Плюс люди перестали читати. Це спростило темним завдання.

Морфей погладив Пам’ять по голові:

– Відпочинь зараз. Нехай рани загояться, а втрачені фрагменти – відновляться. А я попрацюю трохи.

Пам’ять заплющила очі і одразу заснула. Уві сні час-від-часу злітав з її вуст стогін.

Морфей присів за стіл і пригадав власну зустріч із новітніми темними. Йому стало не по собі від спогаду при тому, що був не з лякливих.

Вони прийшли до нього тоді, коли він саме написав цілющих рецептів, які мали допомогти швидко одужувати й позбуватися страху та тривоги. У порівнянні із ними демон Мара, котрий сідав по ночах людям на груди й душив їх, був просто “пустуном”.

В їхніх поглядах була така пустка, яка засмоктувала в себе все живе. Видно було, що намір їхній цілковите небуття для всього. Це перші, котрим глобальна влада була потрібна була не для владарювання як такого – для того, аби одномоментно підвести риску під людством та світом.

Його били дрижаки тоді від їхньої присутності, огорнуло нечуване заціпеніння. А потім пролунала вимога, замаскована під пропозицію. Він мав вставити до своїх текстів певні команди. Морфей проглянув їх:

“Та що тут страшного – це ж всього-навсього ліки. Ти нікуди не подінешся. Все одно доведеться”. Потім додалося ще – “Ти звикнеш. Тобі потрібно просто звикнути”. “Це ж дрібниці”. “Яка різниця”.

Він не наважився суперечити їм прямо. Обрав саботувати прохання, бо відчув, що метою є знищення всього, а значить і його теж. Тому робив сновидіння фрагментованими. Такими, що не запам’ятовуються.

Та вони швидко розгадали його хитрість. І почали транслювати ті та інші команди крізь сон в свій спосіб. Методу він точно не знав. Але голос, що наговорював команди, був солодким приторним вдавано лагідним із металевими нотками.

Люди поступово почали перетворюватися на зомбі, що повторювали почуте, ніби іграшкові мавпочки. Мислення ніби вимкнулося. Пам’ять стала фактично стертою.

Морфей зітхнув, згадавши розмову із Колисанкою. Слід було думати, що робити із цим. Адже перспектив у людства за таких розкладів більше не існувало. Руйнувалися всі Основи, всі ниточки, з яких було створено світ.

Праця над рецептурою сна

Після того, як Колисанка пішла, Морфей довго вивчав давні книги із рецептами снів. Чималенько назбиралося іх у нього в скарбничці за часи існування людства.

Та тут треба було щось особливе. Винахідливе. Він пояснив Колисанці – слід було і людей якось попереджати уві сні про небезпеку, і лихим силам не втрапити передчасно під підозру. Адже найлихіше зараз повстало проти людства.

Слова Морфеєві заклинило. Теж дія магії темних сил. Спроба пригнітити його волю, змусити стати їхнім приспішником.

Він погортав навіть світові шедеври для натхнення. Ступор нікуди не подівся. Але творчий процес почав роздмухуватися.

Найважче було йому написати перші слова. Та без того ніяк. Все починається зі Слова. А потім вже низаються картинки, звуки, відчуття.

В його нотатнику каліграфічним почерком мовою, яку знали всі зі світу Невидимого, з’явилося наступне.

“І була межи мешканців землі приречених ніч. Як знак “тире” чи й міст. Неначе полотно, на якому стало можливим розкласти правильною картиною те, що намірено заплутували, не давали вибудувати в логічний ряд та причинно наслідкові зв’язки.

Не суїцидальна ніч, а втішна. Майже невагома зі всіма своїми сенсами й спогадами. Із зарубками пам’яті, з вузликами, які залишають повсяк випадок. Щоби потім віднайти втрачену дорогу.

Ніч та була висмаленою вогнями, але дуже живою. Чутливою, неначе шкіра може бути припеченою хвилюючим шепотом. Що злетить видиханням з дорогих вуст”.

Морфей хвильку подумав. І продовжив писати.

“Такі ночі не для сну. Вони для боротьби та любові. Навіть якщо і у одного й іншого, здається, зовсім немає шансів. Навіть якщо все, ніби змовившись, штовхає до зневіри.

Спалахи таких ночей потім стають сузір’ями. Освітлюють потім шлях іншим. Знають, що не мають права згоріти зовсім без користі”.

Наступні рядки написалися у вигляді зірок на темному, неначе чорнило, небі.

НЕ СПИ. БОРИСЯ. ЛЮБИ. ЗГАДАЙ ПРО ВСЕ, ЩО СТАЛО СТЕРТИМ Й ЗАБУТИМ

Морфей продовжив.

“Те, що зараз, воно і завжди. Не ламай голови, намагаючись зрозуміти, хай слухає твоє серце.

Пульс твій – не лише цокання бомби, що колись взірветься. Так само ритмує Всесвіт. Подихай разом із Ним.

Що в тобі від тих палаючих небесних світил? Що в них від тебе?

З глиною, з якої складаєшся, все зрозуміло. А що маєш ще? Надра нестраченої, зекономленої, невідданої любові.

Ти тут. Небо тут. Ваша зустріч не могла бути випадковістю.

Слухай. Всотуй. Розчинися і знову повстань, неначе той Фенікс із попелу.

Досить жити для того, щоб просто померти. Ти для чогось ще.

Не спи. Не засинай зараз. Ще хоч трохи побудь у свідомості посеред сну.

Борися. Люби. Живи, щоб любити. Люби, щоби жити”.

Морфей ще раз перечитав написане. Радий, що знову щось вдалося вловити із простору, що тривалий час німував.

“Люби, щоби жити”.

Розкладання пастки на людство

Він жадібно вивчав все, щоби могло йому допомогти знищити світ. Безповоротно. Щоби Сотворене просто розчинилося чи перетворилося на хмаринку атомів або стовп пилюки.

Йому пригадалися фокуси в цирку, побачені в дитинстві. От він бажав стати таким чарівником. Тільки справжнім. Щоб не ілюзорно все зникло, а насправді.

Він покаже такий фокус, який ніхто ніколи не вчиняв. Розщеплення світу і людства! Ось як це зватиметься!

Ба більше. Змусить усіх йому в цьому допомогти! Вони і не здогадуватимуться, що роблять внески у власне знищення.. У знищення Буття. В його очах заграла недобра посмішка.

Вони будуть вважати, що “рятують світ”. У нього вирвався сміх. Від себе, малятка, ви його рятуватимете.

Почав із Святих Книг. Штудіював їх ретельно. Відзначив кілька речей. Слово та Особливі доби в році.

Зі Слова все постало. Все постало.. Ага, значить, щоби все зруйнувалося, потрібно щоби слова припинили означати те, що означали.

Підміна понять, брехня. Ось у що вирішив він вкладати гроші. І відзначив одразу, які змі та котрих дічів почне задіювати першими через гранти, спонсорську допомогу тощо.

Після того, як Розчина виявиться підміненою, має статися розпадання світу. Обсипання. Щось за типом дитячої пірамідки, з якої висмикнули стрижень.

Як же це його надихало!.. Він продовжив гортати сторінки архівів, що зберігалися у сховках. Дістатися до них виявилося простіше простого із його вмінням заохочувати.

Особливі дні. Хранителі світу. Є прямі попередження їм, щоб вони понад усе за них трималися.

Тут Голос підказав йому розіграти складну комбінацію. Щоби вони самі захотіли пошвидше позбутися важелів впливу. Щоби знання про це стало виглядати “забобоном”, чимось “нелогічним”.

Використати те, люди вважають реальністю те, що здатен вмістити їхній розум. Розуми цих стали нездатні вмістити і наперсток. Куди вже осягати Основи Світобудови.

Попередні покоління добряче допомогли йому тут. Плюс слабкість й намірено роздмухана жадібність сучасних Хранителів. Справа була фактично в капелюсі, котрих він не одягав.

Далі його увагу привернули відомості про знищені цивілізації. Про цивілізації, що розпалися.

Його долоні спітніли. Ось воно!.. Ще одна ниточка, яку він смикне, щоби звести Хранителів світу.

Знання, накопичені століттями, ЗНИКАЛИ, коли люди не могли, не хотіли МИСЛИТИ. Або їм було це заборонено.

Ой, як добре!. Як тут розвернутися можна!.. Це і серіали запустити, де висміюються “ботани”. І сфальсифікувати науку. А технічні можливості які зараз, щоб людям перешкоджати думати!..

Всі ті знання, що накопичували попередні Хранителі світу, мають стати відредагованими. Чимало відомостей вже знищено. Він довершить цю справу.

Він відчув щось близьке до екстазу. Занотував та продовжив пошуки.

Для підтримання життя кожна жива істота має притримуватися у власних діях певних принципів, яких вимагає її природа.

Бінго! Слід просто найняти дурисвітів, назвати їх “експертами” і насаджувати маячню під виглядом просвіти!

Його пальці збуджено забігали, роблячи нотатки. Пульс прискорився. Такої насолоди він не отримував від жодного статевого акту.

О, який же це буде фокус!.. Грандіозним. Таким, що всіх би приголошив, тільки от нікого не буде, щоб висловити захват.

На цій думці він засміявся. Очі його блищали, на щоках з’явився рум’янець. Голос прошепотів, що він неперевершений.

Зелено-червоний оксамит більярдного столу

Мешканців землі приречених щодень меншало. Їх вбивали цинічно. Не криючись. Не приховуючи. З посмішкою та добрим апетитом.

Із дбайливою жорстокістю. Методично, нічого не забуваючи та не випускаючи. Ніби викорінювали дерева.

Їхнє незнання стало фатальною помилкою, за яку тепер мали сплатити дорогу ціну. Рахунки все приходили і приходили.

Відчуття сокири, завислої в повітрі, зробило їх нервовими та боязкими. Вони металися між катами неначе більярдна куля на оксамиті.

Не помічаючи, що із зеленого оксамит став червоним. Не бачачи тих, хто розігрує цю партію. Воно й природньо – куди там що побачити, коли тебе луплять та перекочують.

З їхніх роз’ятрених ран текло засліплення. Вони би й, може, плакали, але сліз вже не було. Неначе джерело те забилося чи й просто висохло. З їхньої втоми можна було заварювати чай.

Вони намагалися заслужити помилування. Говорили бездумно. Бовкали те, що, як їм здавалося, зробить лезо поблажливішим. Та ще не розуміли, що їх воліють назавжди стерти з лиця землі.

Інше питання, що тих, хто їх стирав, теж чекає стирання. Це був акваріум в акваріумі. Мисливці за одними були здобиччю для інших. Та про це іншим разом.

Збираючись до купи, мешканці землі приречених гралися у браваду та впевненість. Одягали маски. Боялися впасти в очах одне одного.

І ця пастка була розставлена на них передбачливо. Розрахунок якої був на те, що сучасні люди своє его одягають раніше спіднього вранці.

Наодинці ж із собою та невеселими думками, наспівували таке:

Де ви наші мрії?

Де понти й зухвальство?

Що ми наробили,

вбравшись в марнославство?

Про Святії Речі

негідно говорили.

Тому темні сили

нас приговорили.

Чом би нам не жити,

не мати розуміння?

Світ – Втілення Порядку,

Божого Уміння.

Приводити до ладу

мали би себе,

щоб знову відчувати,

а стали мов цабе.

Запишались тим,

що втратили чуття.

Тому людство й світ

прямує в небуття.

Узяли й підіграли

ворогові всьОго.

Ось що натворили –

послухали лихого.

І було би їм зовсім нестерпно в цій ситуації, зовсім безнадійно, коли би не згадка про очі, які бачили зараз в снах, котрі мріяли ще колись побачити. Коли би не вуста ті єдині, від яких серце прискорювало свій біг, а час зупинявся. Сон, зачекай, ще побудь.

Емоційне вигоряння Смерті

Смерть сховалася від усіх. Знайшла щось типу печерки, щоб усамітнитися. Їй треба було зібрати думки до купи.

Емоційне вигоряння у Смерті. Хто би міг передбачити таку чудасію? Чистий сюр. Цілковите божевілля.

В повітрі шелеснули птахи. Не помітили Смерті. Полетіли щось шукати подзьобати, радіти своїм простим щастям.

Смерть подумала, що і колись Вона була такою. Не замислювалася про завтра. Виконувала призначення.

Вона не думала, чи Їй подобається те, що робила. Знала, що для цього її створено. Як птахів – для співу та польоту.

У Смерті є свої переваги в інформованості. Тож Їй було відомо, що птахи знають, котрий з їхніх польотів є останнім. І вони його завжди смакують. Вбирають очима краєвиди, насолоджуються рухом повітря, кожним помахом крил. Аби не піти порожніми з Землі.

Так було. Тепер настали інші часи. Слово “останні” вона не могла змусити себе вимовити. Адже знову стискало усе в панічній атаці.

Вона зараз забирала фактично лише неготових. Зокрема і птахів. А сама вона готова? Їй здавалося, що зовсім ні.

При думці, що Її існування добігає кінця, Її огортало печаллю. Куди забере Її Смерть Смерті? Що там буде? Невже там не буде жодної роботи? Вона не звикла байдикувати. Завжди славилася працелюбністю.

Вона відігнала від себе картинку із якимось Ніщо. Бо від неї Їй ставало млосно. І це Їй млосно! Звичній до невеселих картинок.

Смерть здалася собі зараз схожою своєю долею із грифами. Вона мусила забирати їх десятками мільйонів. Вже тоді Їй пробіг холодок, але вона вирішила, що то просто перевтома далася взнаки.

Вони виконували важливу функцію – прибирали падалину. Та потім корів почали годувати різною хімією задля збільшення молока. Тож падалина стала отруйною.

Так грифи втрапили в пастку. Помирали при виконанні обов’язків. Шляхетно. Не падаючи на голови експериментаторам.

На голови тим, хто обіцяв Їй заробити. Вона, дурна, і погодилася. І теж втрапила в пастку.

Забирала спочатку із липовими діагнозами, тепер жертв війн без зазначення імен замовників.

Забирала ще і ще, а світом почали йти тріщини. От і зараз. Чуєте?

Вона намагалася не прислухатися, але той звук розповзання світу був дуже неприємним навіть при тому, що вона мала отвори – не вуха.

Ось зараз у цій печері, схоронившись на кілька митей, вона відчувала себе ніби на кораблі, що штормом нахилило на одну сторону і тепер все туди сповзає. Неможливо абстрагуватися.

Їй стало моторошно при згадці про замовників. Вони були не першими, хто декларували благі цілі, а йшли шляхом знищення. Але ті приходили на віки, хотіли владарювати вічно. А ці хочуть, щоб більше нікого і нічого не було.

Спочивати довго їй не вийшло. Почула гукання:
– Смерте, забери нас! Ми дуже втомились! Ми більше не можемо!

Вона заплакала. Виявилося, що вміє. Таких прохань щодень більшало.

Знову Смерть побачила людей, неначе поріділі колоски, за якими не планувалося нових засіювань.

– Милі мої, хороші, людоньки!. Встигнете! Потерпіть! Вам ще зарано! Їм тільки того і треба, щоб ви зневірилися, розчарувалися в житті, повірили, що нічого не можна вдіяти!

Смерть вчепилася в скелю, щоб протистояти кликанню:
– Вам і не снилося, що ви можете! Пригадайте! Згадуйте те, що вас примусили забути! Те, що вам витерли з пам’яті.

Обіцянки темних

Що ще згодилося б знати про Хранителів світу? Вони не були чародіями чи чаклунами. Не були також і магами.

І ті, і інші намагаються діяти силою волі. Своїм бажанням прагнуть створювати обставини. Гнути світ під себе.

Такий підхід до світу мав лише удавану принадність. Адже за кожен прогин світу під себе потім доводиться розплачуватися.

Це часто не враховують любителі поритуалити. Тож виявляються неготовими, коли доводиться сплачувати невтішний рахунок.

Хранителі ж світу діяли не власними забаганками – вчилися розпізнавати Божественний Задум. Через них діяла Божа Сила. Цим вони були сильними, допоки не виявилися зведеними.

Коли Хранителі світу ще були Хранителями світу, то вони у випадку негараздів не просили Вищі Сили просто їм допомогти чи врятувати. Просили про інше – про Втаємничення.

Про відкриття того Досконалого Парадоксу Буття й Світобудови, котрий мали задіяти, щоб все обернулося на благо. Про розуміння, котрий з Парадоксів з Принципами Божих виявився порушеним, що дійшло до такого розвитку подій. І що слід виправляти.

Працювали над собою щоденно. Адже Сотворений Богом світ був настільки чудовим, що ані жодна людина не могла би його дослідити повністю, ні всі покоління разом.

Таїна привідкривалася лише трішки. Щоби кожен наступний міг привнести своє продовження в пізнанні.

Хранителі світу були самі неначе годинники, неначе календарі – так тонко відчували простір. Його Таємниче наповнення, небачене фізичними очима. Краще навіть, аніж власну шкіру.

Така чутливість потребувала певного стилю життя та постійних вправлянь. Щось на кшталт фізичних вправ. Із ними теж аналогічна історія – закидаєш, то м’язи набувають невтішного стану.

Тривалий час вони були просто вдячними за таке своє призначення. Темним силам не було що ловити. Тож сиділи під надійно зачиненими замками.

Та потім Хранителі світу були запишалися. Уявили себе “на короткій нозі” із Творцем. Щоденні вправляння стали чутися “необов’язковими”.

І тут надія темних сил звільнитися й запанувати у світі зажевріла. Стіни їхніх в’язниць стали тоншати. Тож їхні пісні почали долинати до вух Хранителів світу.

“Ви – невдахи, лузерята,
а могли б грошей підняти.
Все святкуєте самі,
а могли б тоді, як всі.
Маги, різні чаклуни –
популярніші вони.
Ви ж в старе своє вчепились,
а воно усім приїлось.
Народитись – помирати.
Скільки може це тривати.
Чи ви ще не зрозуміли,
що це людству сточортіло?
Ви відмовтеся тримати
ці зачиненії грати.
Краще пийте й веселіться,
до столів не забаріться.
Щоби розуми зв’язались
і всим цим не переймались.
Ми тихесенько втечемо
і цей світ вже розтовчемо.
Досить цій Планеті бути
й її ступленому люду.
Вам подякують усі
легіониська бісів.
Розпочніть мерщій піар,
щоб продати як товар.
Це відступлення з дороги,
з діб, отриманих від Бога,
що тримали під замками
всіх пекельних світоламів.
Буде вам велика слава,
ще багатство незмірЯне.
Реформаторами назветесь,
діамантами вберетесь”.

Пісня та була нав’язливою та прилипучою. Хранителі світу й не помітили, як почали обдумувати почуте. Воно стало дошкуляти, неначе гадючий трунок, непомітно змінюючи їхнє бачення себе і світу.

Ще кілька штрихів з портрету

Споконвіку. СПО-КОН-ВІ-КУ. Глузливо вимовив він слово по складах.

Окрім Хранителів світу, котрі кілька разів ламали його плани, він ще ненавидів слово “споконвіку”. Адже воно означало час, коли його ще не було.

З ідеєю існування світу до себе та після себе він був категорично не згоден. Тож все робив задля того, щоби не було ситуації, що його вже тут немає, а інші є. Ходять собі, жирують, веселяться, а його вже і кістки згнили.

Це в тих “казках пастухів” Головний Герой возносився на Небо. Він же туди не збирався. Це останнє місце, куди він хотів.

З дитинства думка про те, що люди – це фігури на шаховій дошці, якими рухає Бог, якими граються Вищі Сили, була йому ненависною. Думка про те, що він – лише часточка якоїсь головоламки, котрої йому не зрозуміти.

Якщо хоч на мить припустити, що Бог існує, то це означало б, що від Нього нікуди не подінешся. Ані на іншу Планету, нікуди. Навіть суїцид виглядає безглуздям в такому випадкові.

НІ!!! Він дасть людям іншу гру. Жодних більше Божих Задумів на Землі. Буде його задум і його сценарій! Разом зі штучним інтелектом вони вигадають дещо куди більш захоплююче.

Досить тут господарювати Тому, Хто, схоже, заради нього і Пальцем ніколи не ворухнув. А він так просив, щоб вибухнула школа чи хоч церква з її лицемірним збіговиськом, де його змушували бути у вільні від ненависної школи дні. Чи щоб батьки кудись поділися. Вони доймали його, такого вищого з народження та особливого, своїми дурними обмеженнями й вимогами.

Його вимоги будуть зовсім іншими! Бо вони будуть ЙОГО! А досконаліших за те, що може вигадати він, бути не може.

Найголовніше – він все буде розуміти. І знати заздалегідь. Коли моровиця, коли війна, коли голод, коли стихійне лихо. Адже сам проставить дати та обсяги жертв. Ще цькуватиме тих, хто буде про щось здогадуватиметься та намагатиметься зіпсувати йому гру.

А краще навіть не просто цькувати. Самому вкидувати деякі напівправди й відверті вигадки. Щоби заплутувати, збивати зі сліду. Щоби пречудова гра, яку він так довго виношував, тривала якомога довше. Аж до загального фіналу для всіх. Він вже бачить цю сцену – НІЧОГО НЕМАЄ. Ефектна крапка в проекті “Людство”.

Він зареготав. Навіть не крапка. НІЩО. Достойна помста Богові за Його недолугі розробки.

Початок покладено – Хранителів світу зведено остаточно. Майже 100 років на них полювали. І лише за його кмітливих ходів вони остаточно перетворилися на рудимент, залишки котрого зараз винищуються війною.

Він знову зареготав. У них аж зуби скреготять зараз на те, що давало їм важелі впливу на ситуацію в світі. Який же він молодець. Як вправно смикав ниточки.

Але це ще не все для них. Тепер вони мають дограти свою ганебну роль до кінця. Щоб люди назавжди забули про існування і Особливих Діб в році, і чудес, і про здатність впливати на події.

Його пішачки будуть геть слабусенькими. Зовсім безпорадними. Загнаними, неначе мишенята, призначення яких досліди чи стати вечерею пітона. Його завжди хвилював їхній писк. Й думка сама – ось щось живе, бачить, відчуває, а за мить стане проковтненою.

Недоістоти, які заселяли його Землю, були гіршими за цих гризунів. Адже значно більше споживали ЙОГО води, ЙОГО кисню.

Він пригадав ікони, де Бога зображують разом із Планетою. Штучний інтелект за мить згенерував йому аналогічну картину з його портретом.

Ось чия це Земля, а не Твоя! Всі вже фактично повністю зневірилися в Тобі. Авторитет для них тепер я!

Він не помітив, що кричить це на повний голос. Як не помічав і сильне хронічне виснаження – неминучий наслідок давання прихистку сутностей, які, діючи через людину, висисають з неї всі соки. Як і багато чого не помічав й не хотів помічати.

Вірив лише в те, що здатен осягнути його розум. Та дуже переоцінював свої розумові здібності. Зокрема й тому, що втратив того, хто не давав спуску його его, хто його врівноважував. Але про це якось іншим разом.

Суперечка відбитків ніг

Поміж людських баталій засперечалися й відбитки ніг на землі. Кому з них має належати більше пошани? Тим, які пролягли першими чи тим, котрі не забруднилися й розташовані зверху?

Відбитки ніг – вони ще химерніші за людей. Знають про себе ще менше. Ніколи не бачили себе у дзеркалі.

Ні, зрідка бачать. Але лишень мить, допоки підлогу перед шафою не протруть насухо. Тож не встигають вдивитися у власне відображення. Тому і високої думки про себе.

Раніше вони ходили парами. Тож мали з ким погомоніти.

Війна внесла свої корективи. Тож розпарувала не лише серця – навіть ноги. Щастям великим стало для ніг залишатися в парі.

Але зарозумілості відбиткам ніг не бракує часом. Особливо тим, котрі відбилися десь на бетоні.

Дивляться на тих, котрих і не видно, з погордою. Ми вже тут на віки. Так вважають про себе.

Але війна і тут поправляє. Для неї і бетон – не бетон. Воліє не те, що сліди витерти, а людство з землі.

А відбитки знай собі сперечаються. Тих, котрі їх залишили, вже немає. А вони й не помітили.

Ті, що зверху, якіі не забруднилися, схильні вважати попередників темними. Себе ж – кращими на їхньому тлі. Кричать, що їм зверху краще все видно.

Але то пусте. Справжнє лихо починається, коли заводяться ліві з правими.

“Ми перші! Ні, ми!”

А з якого боку дивитися, котрі. Тут ліві попереду, тут – праві. Тут – взагалі калюжа.

Немає більш недовговічного за відбиток. Немає більш віковічного. Немає запеклішої суперечки за суперечку відбитків ніг.

Розмова із землею

Уламки карткового будиночка – саме їхні завали могилують значно більше, аніж поруйновані цегляні стіни й бетонні перекриття. Забирають життів більше, аніж стихійні лиха. Гей, землетруси, торнадо, війни, просто посуньтеся.

На за що в світі людина не чіпляється так, як за власні ілюзії. Гроші – навіть вони поступаються в цій боротьбі.

Его тримається за них, немов за бастіон. Ототожнюючи розлади сприйняття із власним буттям. Здається, що відмова від них означатиме смерть. Перетворення на ніщо.

Приречених тримали саме на такому гачкові. Власне тому вони і стали приреченими. Адже пастка ця була з секретом – відкривалася зсередини.

Вони не втримали те, що їм було довірене. Проміняли це на ілюзії. На обіцянку нарешті бути прийнятими в коло.

Коло. Коло. Думали мешканці землі приречених. Ось і зробила історія коло. Схоже, завершальне.

Тепер вони не бажали прийняти правди. Боялися, що їх вб’є власне почуття провини. Та вбивали їх щоденно саме сліпота та ілюзії.

Їжа без смаку. Небо нижче за стелю. Пекло більш не лякає – ось воно, це воно є.

Хто би сказав в школі, а краще у дитсадкові, що ось цим все закінчиться. Хоч би націлувалися. Хоч зробили би щось з того, про що мріяли. Для чого були призначені.

Не час для звинувачень. Не час для зізнань. Не час для любові.

А для чого цей час? Для вмирання? Для вмирання в людині людини?

Що іще не прокляли ми? Об що ще з того, що нам було дорогим, ми не витерли ніг?

Коли наш світ став таким малим? Хто, який чарівник стиснув його для нас до сірникової коробочки? Що ми уявили, що нам з усім ясно?

Тут попелу вистачить на те, щоб обсипати всі голови в світі по кілька разів. Та це розвіяне вітром міцніше за нас.

Земле, рідна. Тебе висмикують з-під нас, неначе ти простирадло. Ти ж скроплена нашою кров’ю. Тисячами нецілованих. Тримайся за нас навіть коли ми тебе випускаємо з втомлених пальців.

Пробач нам все чужоземне. Немає більших зрадників, аніж ми. Ми тебе зраджували щойно манили нас грішми.

Тримайся за нас. Як ніколи, можливо, раніше. Тут така справа. Закінчимось ми – закінчиться все. І тут вже без метафор.

Не спи, рідна. Не засинай. Почекає твій сон. Підніми з своїх надр для нас сили, бо ми відцурались Небес.

Одна в нас надія – на тебе. Що станеш за нас ти горою. Бо ми самі за себе не встанемо. Вичерпались наші понти.

Пісенька темних

Осінь вчила мешканців землі приречених важливому. Дерева скидали листя, але не позбувалися власного коріння.

Так природа допомагала їм набувати розрізнення між тимчасовим та Вічним. Плинним та тим, що завжди. Між тим, що слід відпускати, та тим, за що треба триматися якомога дужче.

Від нерозрізнення й пішли їхні численні помилки, котрі призвели до того, що Хранителі світу стали тепер зватися приреченими. Танули щодень. Змешувалися як в кількості, так і в духовній вазі.

Тому і порушено було рівновагу в світі. І тепер це загрожувало людству в цілому.

Темні сили давно шукали ключі доступу до душ людей. До свідомості.

Для цього грали на усіх можливих струнах. Тиснули на болючі точки.

Вони довго вивчали Хранителів світу. Обклалали пастками. В результаті ті забули, що берегли та для чого.

В світі почала прославлятися Смерть в різний спосіб. В музиці, мистецтві, їй присвячувалися навіть свята. Діти добирали собі приладдя для школи зі “скелетиками”. Реклама подавала це як “дуже дотепне”.

Прослава Смерті відбувалася одночасно із атаками на Особливу Добу в році. Добу, коли Народилося Життя. Добу, яку сучасні люди знали як 6 та 7 січня.

Всі можливі ресурси темних було задіяне на те, щоб позбавити людство знання про цю Особливу Добу. Робили це для того, щоб зробити людей в’язнями, щоб нищити їх моровицями, війнами, голодом та стихійними лихами.

Сучасні люди жили у нав’язаному їм безчудесному сірому світі. Така картина їм транслювалася з тим, щоб вони не знали про власні можливості. Інакше як їх було би змушувати приставати на хворі ідеї?

Хранителі світу, допоки берегли для людства Особливу Добу, зберігали дещо дуже важливе. Час для існування світу.

Допоки стояли на варті Особливої Доби, темні сили не могли розгулятися й запаси часу для світу поповнювалися. Коли дали себе спхнути з Особливої Доби, то запаси різко почпли танути, а сам світ – тріщав тепер по швах.

Найгірше було в тому, що Хранителі світу не лише забули, що мали берегти для людства, а тепер були найзатятішими цькувальниками Доби Народження Життя.

Так потрудилися темні сили. Вживаючи ритуали відвороту, коли люблене дією чар стає ненависним. Правлячи темні меси. Втягуючи в сіти людей, заплутуючи їх.

Серця стали зледенілими. Любові в них не стало – виливалася замість пекуча лава гніву та злості.

Темні раділи, бо це значило, що точка невороття для людства та світу невпинно наближалася.

Пританцьовували, підстрибуючи, наспівуючи пісеньку:

Гурк, гурк, гурк,
що ж то за приємний звук?
Світ ламається та люду
більш ніколи тут не буде.
День Народження Життя
вже пішов у небуття.
7-ме січня зневажають –
жити далі не бажають.
Довго ми над тим трудились,
щоби люди розівчились
впізнавати, як чиюсь ходу,
Особливу цю Добу.
Люди темними зробились
і легесенько вловились.
Сіти довго їм плели,
щоби далі не були.
Бачать те, що їх навчили.
своє серце скалічИли.
Поробилися тупі,
тож не знають, що сліпі.
Гурк, гурк, гурк,
що ж то за приємний звук?

Коли темні сили так танцювали, мешканці землі приречених відчували це дивним моторошним відчуттям. Вони втратили духовне чуття, щоб розбирати, що саме наспівується і ким. Та серця їхні стискалися, душі вкривалися сирітками. Хотілося загорнутися в теплу ковдру. Нависання чогось неминучого ставало все відчутнішим.

Заколисані розуми

Жила-була Колисанка. Люляла діточок. Намивала гарних снів та солодких мрій.

Розповідала про Незбагненність світу. Навчала розмовляти з качками та котиками. Відкривала двері в Незвідане, давала необхідне.

А потім сталося з нею нещастя. Аби звести світ, Її використали. Зробили чарами для мозків з серцями.

Приспаність стала ознакою патріотизму, наявність питань – трактувалася зрадою. Ті, хто присягали на вірність, неодмінно демонстрували заплющеність очей. Небажання їх відкривати. Таких заохочували, ставили в приклад.

Завданням колисальників було не давати прокинутися до певного моменту. Доки кат гострить лезо.

Слова мали бути настільки чудесними, щоб не чутно було того моторошного звуку. Ви чули колись як метал скрегоче зубами, бажаючи пошвидше розпочати роботу?

Колисанка воліла піти в небуття. Аби не бути причетною до такого злочину. Вона все життя несла людям відпочинок й розраду. А стала зброєю зведення.

Її ритми, замовляння, повторення ключових фраз – все вкрали!. Обернули проти тих, кого вона огортала колись. Кого пестила для хорошої долі.

Гей, замовкніть, лукавці! Кричала Колисанка. Прокидайтеся, люди! Вас намовили вимостити собі ж гільотину!

Плакала і голосила. Та екрани Її перекрикували. Співаючи своє:

Люди, людоньки, людці,

є на вас всіх папірці,

хто не з нами – проти нас,

тож не включимо в баланс.

Ви погоджуйтесь з усім,

що накажемо – зробіть.

Досить вже вам їсти й пити,

небо наше тут коптити.

Всі питання будуть потім –

зосередьтесь на роботі.

А що меншає так вас –

не турбуйтеся. Не час.

Колисанка воліла щось змінити. Не могла дозволити такому бути. Пішла до Морфея.

Син Гіпноса Її вислухав. Йому чимало хабарів вже назносили, щоби сни стали пастками. Навіть погрожували.

Лихі сили запанували на Землі. Пояснював він Колисанці. Найстрашніше з того, що колись повставало.

З усіх віків зло позбиралося цими, намішалося й разом пішло проти людства. Тому чорно тепер навіть днем.

Він довго бездіяв. Опирався лишень тим, що не давав людям снів зовсім. Робив їх клаптиковими, щоб не пам’яталися.

Та не дарма його маму звати було Ясна. Її колискові він досі згадує, коли хочеться завивати від відчаю.

Любий ти, синочку мій,

спи, солодкий, відпочинь,

вчасно рішення знайдеться,

все погане проминеться.

В найтемнішу злу годину

не самотня є людина.

Сили злі влади не мають,

доки люд це пам’ятає.

Колисанка завсміхалася. Пригадала, як подарувала Ясній цю пісеньку.

Морфей же попросив час подумати. Слід було і людей якось попереджати уві сні, і лихим силам не втрапити передчасно під підозру

Ілюстрація – паризька скульптура

Спроба продати горе

Ще не зрозуміли з тієї відмови всього мешканці землі приречених. Ще перебували в ілюзії, що з ними хтось рахується.

Тож вирішили вмикнути підприємливість й застосувати на практиці все, що надбали на тренінгах із ретритами. На сеансах медитації з візуалізаціями. Захотіли продати на світовій біржі найдорожче, що, як їм здавалося, вони мали.

Ні, не здоровий глузд. Його давно вже не було – викрали зводжувачі. Ті, які, горланячи з екранів, зробили з них, колись впливових, бездумне стадо, що рухалося в ногу чи в руку.

Отож наважилися вони штовхнути за високу ціну Своє Горе.

Агенти з купівлі-продажу тільки хитали головами. Хіба ж ви не знаєте, що курс горя безнадійно впав? Що наразі воно не вартує нічого? Погляньте, скільки його стало в світі – пропонують дарма, а ви грошей жадаєте.

Мешканці землі приречених заходилися заперечувати. Показували світлини із відео. Там лилася невинна кров, розліталося все на друзки.

Гаманці знизували плечима. Що тут нового? Фільми куди більш видовищні. А у вас і декорації так собі, і актори давно не чепурені. Таке на білборд не причепиш.

Он дивіться в інших країнах – там красивіше вмирають. І шанобливо тихенько. Де ж ваша гідність, що так кричите? Де ж ваше смирення в решті-решт? Щось недопрацьовують ваші галасуни з екранів.

Розверталися й шли. Пили коктейлі, тусувалися в гольф-клубах. Такі розмови їм аж ніяк не псували настрій з апетитом.

Але ті не могли повірити. Були впевнені, що на такий товар не може не знайтися купця. Проте горе, знай собі, не продавалося.

В такі дні мешканцям землі ставало дуже шкода самих себе. Вони так розраховували, що їх пожаліють. Що співчуватимуть й відтак годуватимуть.

Арфи їхні мовчали. Спів більше нагадував стогін. Думки не бажали думатися.

Найважче виявлялося пов’язати наслідки із причинами. Було враження, ніби хто викрав у них з голів важливу деталь, щось що уможливлювало думання.

Колишні Хранителі світу стали одномоментно ніким. Порожнім місцем. Тінями, котрі більше нікого не цікавили.

Віддавши добровільно важелі впливу, зробилися іграшками, котрими більше не хотіли бавитися. Зранку мріяли, що день пошвидше минув й настав вечір. В безсвітлову добу воліли якнайшвидшого наставання ранку.

Хмари раптом вирішили вилити на них всі свої дощі. Вітри – видмухати все, що ще полум’яніло. Сонце – випалювало. Ніч не давала відпочину, а день – бадьорості.

Вони нагадували годинник, з якого збожеволіла зозуля вистрибує, а більше не знає, для чого те робить.

Ку-ку-ку, де ви, любі дітки?
Ку-ку-ку, де ж це ви, рідненькі?
Ку-ку-ку, чом ви відлетіли?
Ку-ку-ку, лелі золотенькі..

Бравада і те, що живить

Статус приречених приреченим якоїсь миті навіть сподобався. Перестав лякати, видавався навіть сексуальним. Зробив бравадними.

Гей, смерте, гукали вони. Де ж твоя коса? Ходи-но сюди, дорогенька. Чогось вже зачекалися.

Смерть же голосила в стерні. Чіплялася за бадилля. Не хотіла забирати оцих. Де ж з них плід на Землі? Немає, і сліду не лишать.

Заламувала кістляві руки. Падала долілиць. Так й молитися може навчитися.

Люди перестали, бо зневірилися в тому занятті. Тож Смерть і пробує компенсувати. Сподівається на власні особливі заслуги перед Небесами.

А вони собі знай театралили. Монологи ставали шекспірівськими. Черепів вже не бракувало тепер – тож не було потреби всім ділити один. Той, що був бідного Йорика.

Не спілкувалися між собою – били словами по клавішах піаніно. Де замість струн були натягненими власні ж нерви із жилами.

Бринь! Ще раз бринь-бринь.

Їм хотілося, щоби про них зняли кіно не гірше за “Хоробре серце” із епічним викриканням в кінці. Та світові кіношники стискали плечима – соррі, не чіпляє. Дурням, яких обкрутили навколо власного пальця, зараз ніхто не співчуває. На цьому не заробиш.

Приречені не знічувалися. Вони вітали одне одного з “новими” впареними їм святами. Впареними тими, хто бажав їм якнайшвидше звільнити Землю.

Вітали одне одного, щоб у награній ейфорії не бачити, що святкувальників стає щодень менше. Ніби статуеток в агатикристинських творах. Там ще була така химерна лічилочка.

Але вони добре вигадували і власні віршики. Аж фонтанували з них рядки.

Смерте-смерте,

де твої мольберти?

Чом ти не малюєш?

Тільки галасуєш.

Стільки он портретів

захотіло вмерти.

Ти десь забарилась.

Зовсім розлінилась.

Та чого ж вам життя не миле? Смерть вже зі схлипувань перейшла на завивання. Ви ж нічого не бачили, не налюбились. Я жити хочу! Через вас кінчуся й я! Чого ж ви мене так хочете вбити?

Голоси тих, хто волає, ніколи не були хітами переглядів. Та й чути розівчилася сучасна людина.

Витискає з себе звуки. Слухає звуки, витиснені іншими. А не сприймає.

Холодними нетопленими вечорами зорі нагадували мешканцям землі приречених, що вони давно, а котрісь ніколи ще по-справжньому не цілувалися. Так, коли спочатку стукаються зуби, бажаючи все контролювати.

Стається щось типу поєдинку з бряцанням брам одна об одну. Котре промовляє – мені є, що втрачати. Є те, куди нікого не пускаю.

Такі поцілунки – стали рідкістю в світі, де всі жадають владарювати й захоплювати. Вдаватися тими, ким не є. В світі, де інтимне стало виворотом.

Плюс також мало хто сміливий настільки, щоби показувати одразу наявність зубів. Прагнуть грати ласкавих телят, сподіваючись так піддоїтися.

Думка про торкання зубів об зуби чомусь тонізувала мешканців землі приречених більше за кофеїн. Мало незбагненну силу. І тоді вони знову хотіли жити.

Мешканці землі приречених ламали двері без замків. Забувши про те, що було їхньою силою. Ставши тінями від себе самих.

Кров’ю зі збитих рук намагаючись придбати ще хоч трохи часу. Бодай на одне торкання зубів, таких стиснених зараз до болю.

Про Голос

Богом бути не кожен може. Як добре людству, що у його батьків, яким абсолютно нічим не завдячував, народився саме він. Що б ці людиська без нього робили?

Якщо пам’ятаєте, ми з вами залишили його в ту мить, коли він отямився після знепритомніння. Побачивши, що в грудях замість серця має металеву пташку.

Він зрозумів, що обраний, коли почав чути голоси. Ну, звісно, зовсім не такі голоси, як чують якісь там божевільні. Інші.

Цей голос був дуже шанобливим, мегаввічливим із ним. Завжди хвалив його. Це всі ті інші, нижчі істоти, його не розуміли, але не Голос.

Все казав йому: “Слухаюся, мій повелителю”. “Що завгодно, мій пане”. “Всі мають коритися Вам, зімнімо тих, хто опирається”. “Що вони там розуміють на відміну від Вас, о, наймудріший”

Особливо йому подобалося, що Голос підкидав йому гарні ідеї. Першою була та, що він має неодмінно помститься системі освіти, що виплюнула його, неначе шлунок викидає з себе зіпсоване суші.

І коли на його гранти у закладах освіти почали впарювати рідкісні нісенітниці під виглядом знань, затьмарення в обгортці просвіти, то життя почало смакувати приємніше. Помста виявилася відмінною стравою. Та цього було мало.

Він бажав масштабнішого відомщення. Всьому потворному людству. З рештою бог він чи ні?. Голос запевняв, що бог. Й звертався завжди як до величного.

Чим завинило людство, запитаєте. О, про це він міг годинами. Найперше, власною невдячністю і невизнанням його ідей.

Вони завжди глузували з усього, що він пропонував. Хіба такі заслуговують жити? Голос підтакнув, що не заслуговують.

Тим більше, що він їх добре вивчив. Знав, що шукають, чим клопочуться, про що мріють, на які теми спілкуються.

Уявіть, скільки він вклав у те, щоб вони могли листуватися. Про там йдеться, у їхніх посланнях? Гадаєте, розмірковують про важливе?

Цілі сторінки списані про три прищі, що вискочили на обличчі. Про те, як поділити спадок ще живого родича. Та про те, як зробити дупу пружною.

Таким істотам варто топтати землю? Кіптявити небо? Дихати ЙОГО киснем? Пити ЙОГО воду?

Він був непоганим гравцем в шахи. Тож невідкладно почав розгортати партію. Не міг дозволити існувати цим, коли його не стане. Такого звісно ніколи не буде, але про це потім.

Спочатку людство мало отупіти, щоби подовше не розуміли, до чого все йде. Щоб забули всі ті стрічки про Фантомасів. Найздогадливіших треба буде хейтити.

Люди полюбляють цькувати когось. А він їм тепер підказуватиме, кого треба.

З очільниками країн було все просто. Треба було лишень переконати, що на всіх всього не вистачить. І ті, як слухняні дітки, один поперед одного почали пропонувати, як вони можуть посприяти зменшенню користувачів.

Аж дивно було, наскільки вони неосвічені й жадібні. Обіцяночка, що вони тим гарантують собі і власним нащадкам місце на Планеті, зробила їх геть дресированими.

Він не зміг стримати сміху. Таким недоістотам точно не місце в його “досконалому світі”. Вони наступні в черзі на знищення.

Та була одна перепона його планам. Хранителі світу. Як же він ненавидів їх. Вони вже кілька разів ламали його пречудові плани.

Їх давно намагалися звести, але вони стояли на варті.

Він всміхнувся. Голос й тут підкинув дещо годяще. Сказав, що перед ним всі були тупаками й вмовляли хранителів світу. Пропонували хабарі. Навіть залякували. Тому це і не спрацювало.

Їх не впрошувати потрібно – переконати в тому, що їхні блокпости вже не актуальні. Нікому не потрібні. Що вони нібито бережуть, немов зіницю ока, дещо застаріле.

Як вірно це! Аж долоні його спітніли від збудження.. Тоді вони самі віддадуть важелі впливу. Ще й благатимуть позбавити від них якнайшвидше. Вважатимуть, що стають сучасними, рівними світові.

Тут він перейшов на регіт. Які ж тупі вони – комплексувати зі своєї “нерівності” світові. Не розуміють, що саме цим забезпечувалася їхня впливовість.

Голос йому зашепотів, що він молодець. Що ніхто, окрім нього, до такого б точно не додумався. Кінець Хранителям світу.

Який же чудовий вечір, подумалося йому. Голос десь подався вже. Проте безлюдний “розумний” будинок йому це підтвердив. Дійсно чудовий

Розмова з мухою

Мешканці землі приречених щодень робили відкриття. Наприклад, тепер вони знали, що найгучніший зі звуків – це лунання кроків на тлі тиш, що залягала після обстрілів.

Ще вони зауважили, що місяці вдиралися у плин їхніх днів, ніби завойовники. Це приносило звістку, що життя йде. А де воно ходить – ніхто з них не бачив.

Так нечесно! Ми вистояли чергу! Дайте набутися на Землі! Судячи з розвитку подій, нових квитків сюди вже не здобути!

Екрани їх переконували, що немає за чим жаліти. Казали, що життя тут – фігня. Просили бути відповідальними й посилено рятувати Планету від себе.

Більшість повірили. Сумлінно виконували всі приписи. Розхотіли зовсім жити. Пиляли всі можливі гілки.

Вони пробували народитися назад. Адже згори народитися не вийшло. Вперед – теж обернулося лажою.

Тому був один варіант – змусити час зігнутися вісімкою. Щоби крокувати вже впевнено. По знаній дорозі.

В цій ідеї і залягала пастка. Тим, хто перлися за очільниками колони, було не позаздрити. Втекти їм було найтяжче.

Тому лишалося одне – розплющувати очі поширше й думати, як вибиратися з халепи.

Та й тут підстеріг облом. Вони страх як не любили новини у розріз з рекламними обіцянками та ще не любили вірні діагнози.

Коли муха вважає, що павук – це кращий вибір поміж ним та дихлофосом, то лишається поспівчувати їй, що вона засиджувала вікна школи знадвору, а не зсередини. Бо тоді б знала, бідолашна, що складає невірне рівняння. Що в такому випадкові й вибір – не вибір.

Серденько, ті лапки, котрі потираєш, очікуючи сісти на щось тепле й смачненьке, вже готуються тобі склеїти. Тут вони єдині в меті.

Життя стало вигнаним з цієї землі. Безумом власним її мешканці віддали її на поталу смертоносному вихорові – Танатосові, богові смерті, що відомий своїм паскудним характером й невибірковістю.

Ходила би ти, мушко, до школи, то знала би, що має брата-близнюка він – Гіпноса. Тоді би і сама знала, що вони працюють в парі. Знала би як стала приспаною й зведеною, й вчасно надзижчала б про це мешканцям землі, що стала краєм приречених.

Матір Гіпноса з Танатосом – Темрява. Родичі – Морок, Загибель, Обман, Війна та Страждання. Живуть у Підземному Царстві, де Сонце ніколи їх не торкається. Точніше жили. Тепер вільготять на землі приречених. Самі їх сюди запросили.

Ти на відміну від тих, хто стали приреченими, хоч виконала власне призначення. Пробувала і лайно, і мед. Бувала в палацах і в хлівах. Охопила весь діапазон. А що вони бачили?

Який твій вік, мухо? Що з тебе спитаєш? Та є і серед вас героїчні. Ті, хто вчасно когось вкусили й пробудили від сну.

В Давній Греції казали, що переміна ходу війни нерідко була викликаною ПРИСПАНІСТЮ однієї зі сторін. Гіпнос допомагав ОБДУРИТИ і тоді Танатос (Смерть) збирав врожай. Гіпнос мешкає поруч Лети – річки ЗАБУТТЯ. має помічницю – Аергію. Їм’я якої – бездіяльність, ЗАЦІПЕНІННЯ. а одружений із Паситеєю. Ім’я – БІГАТИ У ВСІХ НАПРЯМКАХ. Богиня ілюзій та розслаблення

Амнезія хранителів світу

Мешканці землі приречених не завжди так звалися. Колись це були Хранителі світу. Не з тих, яких орденують за це – з тих, котрі тихо здійснюють покладену на них Божу роботу.

А потім, сюди-туди поїздили, й завели: “Та чорт забирай, чому ми маємо хранити те, що весь світ і не думає хранити. Нумо і ми з усім світом”.

Чортів припрошувати не довелося. Тож з пекла десантувалися на цю землю. Який сенс тіснитися у казанах посеред кіптяви, коли можна розкошувати по комфортних котеджах з апартаментами.

Чого дихати сіркою, коли можна гірським повітрям чи надрічковими вітерцями. Чортяцька доля нарешті винагородилася щедро.

Хто б думав, що люди цієї землі після понад тисячолітньої вдалої боротьби візьмуть і віддадуть їм до лап важелі впливу.

А всього лишень й треба було переконати їх стати “логічними”. Припинити слухати серце. Ототожнити серце з емоційністю та придуркуватими рішеннями.

Чорти раділи – ці ж тлумаки навіть не перевіряли. Так спростили роботу пекельним завсідникам.

Серце стало для них терра інкогніта. Кущем чи й заростями, де замешкало вороння посеред гілок терену. Вони люблять дивакуваті оселі, де їх ніхто не чіпатиме.

Так земля ця стала землею приречених.

Але це надто коротке пояснення. Довше залишимо на потім. Зараз про мешканців.

Трохи із заспіву історії. Щоб простіше їх було уявити собі.

Жилося їм вільно і досить непогано Хранителями. Їхніх дітей більшало. Доводилося будувати нові школи з садками.

Та темні сили чатували. Пробували різні гачки. Одним з яких була заздрість.

Позаздрили вони раптом дітям. От ми хранительствували, а ці матимуть краще життя, аніж ми. Кращі іграшки, в полі не працюватимуть, не пастимуть корів з козами.

Коли ж край цей став землею приречених, то діти їхні не знали ані смаку доброї їжі, ні чистого вдиху.

Не вилазили з бомбосховищ. Забули, що таке мріяти. Складали списки тих, кого хотіли б знищити першими.

До речі, саме війна змінила мову мешканців. До того вони спілкувалися дещо інакше. Особливо це було видно по назвах кольорів.

“Кривавосуничний, “запекло-малиновий”, “калиново-роз’ятрений”, “незагоєно-мальвовий”, “порічково-здертий”.

Ще були слова, котрі причіпливо повторювалися. Приліплялися до язика, немов пластир чи шматок скотчу до підошви й не хотіли відставати. Навіть по позбуттю їх ще лишалося відчуття липлості.

Найприкріше було з пам’яттю. Те, що колись скидалося на розкішний парк із безліччю доріжок та місцинок затриматися, тепер було чорним тунелем.

Ось вхід. Ось – вже видніється вихід. А між ними – суцільна сліпа зона. Ніби ті дні з роками й не жилися.

Коли котромусь з приречених ставало сумно з цього приводу, клен кидав таким свого листка. Аби проділки нагадали людині про пройдені колись стежки

Край прірви

Край прірви – тому і зветься краєм. Бо кінець то землі. Закінчення.

До нього, як правило, підлітають на усіх парах. На турбошвидкості. А відповзають, коли пощастить, тихенько, поволі, помалечку.

Прірва любить поговорити. Вона кличе. Вміє вмовляти.

Каже, що ось лише крок – і лише відчуття повітря. Цілковита свобода. Над якою типу нічого невладне.

Нахабно бреше стара. Знає, що сила тяжіння здолає таких обманно-окрилених. Притягне до дна.

Її шепіт – чи ненайсолодший у світі. Скількох він звів. Зробив спочатку бранцями, а потім і зовсім – знятими з рахунку.

Не було людини на світі, котра за життя не поговорила б бодай із однією прірвою. Різняться вони розташуваннями, розмірами. Хтось вдень натрапляє, дехто – вночі.

Їх усіх не засипати. Доки є гори, будуть і прірви.

Навіть при спробі зрівняти всі гори нічого не вийде. Тоді прірви підуть у височінь.

Можна навіть ніде не бувати. Не ходити, не їздити.

Тоді прірва прийде до людини. Подейкували про прірви в пляшках. У розкритій валізі. Одна навіть розчахнулася була на дні каструлі з охололим борщем.

А є й такі, котрі візьмуть і розійдуться поламаною блискавкою просто посеред душі. Знаєте, коли без варіантів полагодити. У найбільш непідходящий момент.

Позіхне на все урвище й скаже, що зачекалася, що давно ні з ким не гомоніла. Попросить бути їй спілкувальником.

Просто вигнати геть – було би принадно. Та не той випадок. Краще таки побалакати – прірви можуть бути на диво корисні.

За мить до того, як роззявить свою пащу, щоб поглинути, урвище покаже людині її такою, як є. Нагадає про безліч дарів, ключів від завдань, які належить за життя їй відкрити.

Якщо людина встигне й не дасть себе по тому себе проковтнути, піде далі багатшою від усіх багатих. Бо знатиме, що робити далі.

Але таких багатих небагато. Прірви вміють вмовляти. І апетит мають безмежний.

Чуєте? Грр чи брр. То вже котрась зголодніла.

Що там ноги? Стоять на твердій землі? Що там очі? Бачать, куди йдуть?

Прірви на відміну від людей ніколи не сплять. Завжди напоготові.

От людям цього б у них навчитися – пильності. І ще – невтомності

Вбивство, замасковане під зміни

Ця ідея прийшла йому в голову не одразу. Точніше й навіть не прийшла. Та й не ідея то була зовсім – сутність, що замаскувалася під думку.

З сучасними людьми сутностям було нескладно. Сучасні люди все вважали власними досягненнями. Тому раз плюнути було – причепитися і змусити діяти відповідно.

Колись з тим були б проблеми. Люди пізнавали себе. Чітко розрізняли, де своє, де Боже, де вороже. Ще й знали, як очищуватися.

Тож сутностям було непереливки. Рідкістю було – присмоктатися зовсім вільготно. Мусили озиратися весь час, не викривати себе.

У сучасних же людей позвивали собі гнізда. Які там гнізда – цілі колонії з діаспорами.

Люди почали ходити згорбленими та виссаними, бо носили оте все на собі. Ще й годували.

Ця ж сутність, про яку мова, була особливо зажерливою. Довго була вона без домівки – не усі підходили під розмах її деструкції.

Звалася вона – “зміни все під себе”. Без усіляких там дракул в найменуванні, нібито й без “вбий”. Вишукане таке назвисько мала, котре й підозр особливих не викликає, допоки не захопить людину.

Той, через кого діяла, вважав себе куди розумнішим за Бога. Незакінчена освіта, нещасливі дитинство зі шлюбом лише переконали його у власній виключності. Не було на Землі ані рівних йому, як він вважав, ні тих, хто здатен зрозуміти глибинність його задумів.

Ваші діла – не мої діла. Це те, що йому дуже сподобалося й запам’яталося з недільної школи, яку люто зненавидів. Зненавидів, бо розповідали там те, що самі не знали.

А це про діла сподобалося й запам’яталося. Все думав, хто ж Бог, як не я.

Він ладен був чекати. Заробивши досить коштів, здобувши можливість впливати, почав з їжі.

В дитинстві його змушували їсти усілякі там нудні овочі, ще там щось. Як же ненавидів він всі ті розмови про те, що не виросте.

Тепер завдяки йому овочі стали куди цікавішими – з генами молюсків. Деякі взагалі дивом не гавкали з тарілки.

Звірів з птахами, комах він люто ненавидів. Всі вони так і старалися цапнути його чи вжалити. А у нього була така ніжна шкіра.

Тож їх взагалі захотів позбутися. Щоби навіть не думали хекнути його повітрячка чи спити його води. Що тут не його з рештою??

Потім прийшла черга помститися лікарям. Він був хворобливою дитиною. А вони мордували його своїми ложечками й фонендоскопами. Хто його знає, кого вони там перед тим ними торкалися.

Він ненавидів всі їхні нерозбірливі ієрогліфи. І запах, і білі халати, і зарозумілий вигляд неначе у небожителів. Їх теж він захотів викреслити, як непотрібний вид людей.

Його коштами поставали однакові будинки і однакові вулиці. Все живе позбувалося своєї унікальності.

Його сірості була нестерпною яскравість. Мертвості – живість.

Він нікого не любив. Інших розглядав виключно як некорисних споживачів ресурсів, брак виробництва. Всесвіт в кожному – ні, не чув.

Тому вкладав гроші в те, щоби людей навчали спотвореному уявленню про стосунки. Чим він гірший за Того, Хто вчив? Ось вам нові заповіді.

Та більше всього він волів змінити книги. Вони викривали його. Хворобу його зітлілої душі та тіла, що так прагнуло розсипатися пилом.

Сутність, що опанувала його, підказала зробити їх електронними, а потім змінити. Так і робив.

Аж доки не добрався до Книги з Книг. Осміяної ним та зневаженої. Отут і сталося несподіване.

Він відкрив Її, щоб вкотре насміятися. Що мені буде за це? Вдариш блискавкою?

Не було ані шумових спецеефектів, ні інших театралізованих явищ. Він так і не зрозумів, як це сталося. Книга раптом стала дзеркалом.

Він знепритомнів і, отямившись, не пам’ятав видіння. Але одне в’їлося в пам’ять – залізна пташка замість серця. Що довгим клювом довбиться в грати грудної клітини. Воліє стати почутою.

Щоб змогти розповісти, яким жахливим є те, що він будує. Щоб змогти врятувати його та тих, кого його руками планується знищити. Щоб показати, куди веде його той солодкий шепіт.

Люди змаліли

Спочатку духовного кисню з озоном просто меншало. Це ставалося непомітно. Просто люди типу швидше втомлювалися, скоріше розчаровувалися й зневірювалися.

Вірші зникали як вид. Один за одним. Але поетів було багато і цей процес відбувався якось фоново. Без сенсаційних репортажів та нагнаних псевдоекспертів по студіях.

Потім прийшла черга і прози. Рядків в ній більшало, суті меншало. Слова повторювалися, ставали знесмаченими.

Пісні спочатку зі складних ставали тими, що на три ноти. Почуттів вже не зачіпали. Виключно інстинкти. За всіма правилами реклами – зі словами-гачками.

Тоді настала мить для прогулянок. Вони стали пришвидшеними. Тільки за завченими доріжками. Тут почухатися, тут щось сфотографувати. Без фотозвіту немає чого і час на пусте витрачати.

Їжа з напоями борсалися довше. Бо без них же типу ніяк. Та вигляд зоднаковів, аромати теж вирівнялися. Лосось, стейк почали виглядати схожими не лише на виході.

Кіно з книгами трималися як могли. Майоріли анонсами та обкладинками. Намагалися ловити оголеністю, ботоксували навіть мозкові звивини. Все одно рідкістю стали дочитані з додивленими.

Любощі не встояли теж. З ними взагалі цікава історія. Вони виявилися не човганням одне об одного – незбагненною алхімією, зав’язаною на почуттях. Тому і вони сполотнявили, коли вміст духовного кисню з озоном наблизилися до критичної поділки.

Почалися війни від духовної задухи. Люди бігли когось вбивати, бо їм здавалося, що край – що їм чогось бракне. Проте не розуміли, чого саме. Ошаліло хапали зброю, остервеніло бігли. Куди, чому – думок не було. Туди. Просто бігли у вказаному напрямкові.

Храми теж не втримали оборони. Їх слід було назвати насправді першими, бо там колись вироблявся духовний кисень з озоном. Потім сталося, що сталося, коли вирішили, що можуть і без Неба, тож зробилися знімальними майданчиками.

Брехня з амвонів, потім і червоні панчохи посеред храмів. Ті хоч знімаються одним рухом. А брехню про святе чим відіпрати? Як зняти її з сьогодення?

Посіріло все довкола. Тоді люди почали щось помічати. Потягнулися до тих, хто звідкилясь дістав соломинки, що проходили шари кіптяви й гаму, й діставали Небес.

Соломинки, звісно, такий собі гаджет. Зминаються, ламаються, мають обмежену довжину. Але най собі. Чим багаті.

Втягнений з Небес духовний кисень з озоном чесно ділився на всіх охочих. Кілька захотіли і собі таких соломинок. Ті, хто мали, старалися навчити зробити.

Їм спочатку були дуже вдячними. Мовчали навіть про санітарні норми й усілякі там повітряно-крапельні. З вуст у вуста здавалося навіть дечим архетипічним. Чи й еротичним злегка.

Та морок не дрімав. Недарма стільки зусиль ним доклалося, щоб скорити людей. Ці надихувальники все могли йому зіпсувати.

Вдався до чар. Тож ті, кому найбільше треба було вдихнути, відчули злобу на надихувальників. Ламали соломинки, били щосили.

Надихувати стало найнебезпечнішим із занять. Ніхто більше того не хотів. Так боліли потріскані ребра.

Морок все густішав. Вже стало й просто дихати неможливо. Тоді згадали про зламані соломинки. Як змогли їх посклеювали.

Роблять спробу вдихнути. Щооо таке?? Дивне відчуття. Відчуття невдиху.

Яка ж причина?? Невже соломинка забилася?. Чи Небо стало Вищим?..

Ні, не забилася соломинка. Не піднімалося Небо. Люди змаліли – от що сталося.

Змаліли, доки не вдихали духовного кисню з озоном.

Аноргазмічність душ

Приречені не завжди були приреченими. То довга історія і її отак зразу не розповісти. Та, як вже знаєте, забракло у них якоїсь миті духовного кисню з озоном. Наслідки не забарилися. Зокрема виявилося у аноргазмії душ. У їхній нездатності до творчості, у масовій душевній імпотентності й фригідності. Тіла теж від того поволі завмирали. Не ставалося в них більше тієї незбагненної алхімії в душі. Тієї хвилі, що пробігаючи єством, всіма фібрами й звивинами, прагне вистогнатися солодким “о”. Не було більше у них того стану, коли твориться-твориться. Наростає напруга. До нестерпності. Потім кульмінаційна крапка, знак оклику, штрих, віднімання пензля від полотна, стихання узятої завершальної довершеної ноти. “О. Є. Воно”. Тому поробилися злі. Остервенілі. Воно і логічно. Як не робитися, коли душа більше нічого не родить? Не зрозуміє той, хто ніколи не сходив безмовним криком безсилля. Дикі це відчуття – фальшиві перейми душі, а потім повне її відмирання. Хто б знав, як болить. Більшість знає лише підмороженість пальців. Обвітреність щок. Де ж узяти нові твори? Симуляція, як і з тілесним “о”, приреченим здається виходом. А насправді немає більшої пастки. Тож приречені імітують. Правлять розкішні панахиди власним помахам крил. Не жлоблять на лаштунки. Яскравіше! Більше епатажу! Ще більше! Бо помітять відсутність природних конвульсій, притаманних творчості. Вдавай екстаз, крихітко! Нехай натовп войлає. Прокльони чи захват. Головне, щоби кричали голосно. Най увійде це в історію наймасовішою оргією. Нехай залиють нашу з тобою білизну жовччю та шлунковим соком. Зійдуть інфарктами з інсультами. Нехай це буде епічно. Все одно нам кінець. Ти це знаєш. Я це знаю. Нехай хоч буде гучним, якщо не трансцендентним. Крила порвалися. Десь об гордощі, десь об ображеність, десь об відсутність банальної вдячності. Немає гіркішого видовища за те, як топчеться те, що колись цінувалося, любилося. Ніщо приречені не топтали з таким шалом, як те, що колись робило їх живими. Смійся, крихітко. Шаленій. Хай побачать, що диявол носить не лише “прада”. Нехай пекло виявить всі свої барви в тій усмішці. Нехай заграва від неї спалить всі можливі мости. Та ще повітряних зміїв, котрі спонукали нас мріяти. Це земля приречених, крихітко. Тут більше немає місця для Вічного. Ми вигнали Вічне звідси. Спопелили усе, спопелившись. Навіть з любові нашої давай зробимо карикатуру. Нехай натовп обісцить її, неначе паркан чи стовбур дерева. Нехай навіть діти глузують з наших почуттів. Все напоказ. Нехай шаліють від нашого вивороту. Не хотіли вглядатися в Лице, то хай буде їм видовище за рівнем. Хто наважиться кинути каменем? Га, приречені? Ви ж побачили лише огидність самих себе в крові й плоті душі колись чуйної й плідної Словом. Помовчимо. У Вічності багато тиші. Багато мовчання. Вистачить на всіх. Якщо Слово стали перекручувати, то краще з вами мовчати. І Скрижалі розбити. Дороблюйте, що почали. Чого завмерли, чого раптом знітилися? Де ваша сміливість поділася? © Катерина Когут, 25.10.2023

Роздуми смерті

В країні, де заробляли собі на пристойну смерть, раптом саме смерть почала заробляти собі на прожиття.

Не чіпала старих з немічними. Полювала на молодих, повних сил. Бо за це їй обіцяли великі бариші ті, хто найняли її для цієї неоковирної справи.

Їй набридло ходити у дранті. Забагала коштовностей. І щоб кучері на голові були кучері, а також намальовані брови.

Вона не розпитувала у наймальників, чому загадали їй саме таке. Заздрість, їхня нездатність радіти – це ж все на лобі написано.

Їй вже доводилося жати там, де щойно посіяли. 20-те століття всипане маками й колосками, що виросли з кісток тих, кого вона скосила.

Новим було інше. Їй було вперше шкода. Не тому, що смерть зробилася сентиментальною. З іншої причини.

Скошуючи цих, вона не відчувала, що наростуть інші. Раніше її серп не знав сумніву й втоми. Що було чітке – цей рід не перейде, завжди буде робота.

Серп входив у густі стебла життів. Налиті силою. Щедро напуті росами й сонцем.

А ці були виснажені. Кволі. Поріділі. І за ними не чулося нового насіння.

Смерть пробувала відігнати ці неприємні відчуття. Тримати в уяві ті прикраси, які одягне виконавши завдання.

Геть, сумні думки! Гиля, гиля! Псика звідси!

Візуалізації не допомагали. З кожним помахом серпа ставало пустіше.

Їй ставало нестерпно. Пустка – нормальне відчуття для смерті! Чому ж зараз від нього рве дах?

Смерть спинилася на мить. А що буде з нею, коли забере останню людину з землі?.

Забирати інших – це було нескладно. Часом навіть весело було дивитися, як хтось борсається, силуючись узяти хоч стосик із назбираного.

А зараз їй стало страшно. Виходить, хтось забере її. Виходить, існує Смерть смерті.

Обіцяні цяцьки враз перестали гріти. Вперше стало смерті так холодно, що застукотіли щелепи.

І пожалітися їй нікому. Хто співчуватиме її панічній атаці? Панічній атаці у тієї, що так вільготно кпинила з інших.

Смерть присіла на охололу землю. Поритвену ракетними обстрілами.

Повз біг пес. Побачив, злякався, завмер. Подумав, що капці йому. Це ж треба так нарватися – обійти міни, пробігти межи вогнів, щоб натрапити на саму смерть.

Вона дратівливо повела плечем. Біжи звідси. Не до тебе. Схоже, капці саме мені.

Пес злякався ще дужче. Але двічі просити себе не захотів змушувати. Аж пилява лягла.

Смерть же усвідомила вперше власну самотність. Скінченність. Залежність від людей. Від тих, кого тисячоліттями скошувала.

Люди, живіть! Заволала. Люди, плодіться! Лементувала, аж глухла сама від того несамовитого крику.

Зірвала голос. Впала виснаженою. Загрібаючи грудки злиплої від пролитої тут крови землі.

Люди, радійте. Шепотіла. Люди, любіть. Дуже прошу вас, люди. Любіть!..

Правдині очі

Неправда вглядалася в змарніле обличчя Правди. Так добре Неправді ще ніколи не жилося за всю історію людства.

Були звісно непогані часи. Але щоби так шикувати, щоби стільки було прислужників, як зараз, то вперше.

Її екрани. Газети, журнали й навіть амвони. Світовий рівень – це тобі не жарти.

Хто тепер тільки не витинав узорів на її вбранні своїм язиком. Політики, блогери, журналісти, діячі різної масті.

Слово більше не дорівнює власному змістові. Нічого не значить. Не має жодної цінності.

Зникли ті, хто її викривав. Її проголошено правителькою. Вселенською. Живи та радій.

Та одне не давало спокою Неправді. ПРАВДИНІ ОЧІ. Тож так і вглядалася в її лице.

Правда ж зовсім схудла. На маргінесі, припертою до стінки, їй живеться нелегко.

Нехай знає! Нехай знає, як жилося Неправді в роки, коли світ народжував праведників.

Нехай знає, як це. Коли тебе звідусіль цькують. Коли нікому заступитися за тебе.

Що, люба, тепер і ти знаєш, що таке бути не у фаворі?

Карма, дорогенька, – це річ невблаганна. Колесо Фортуни ще треба вміти крутити.

Неправда все викрикала. Галасувала. Сп’яніння давалося взнаки – ставала все говіркішою та вульгарнішою.

З рештою потік вичерпався. Її дратувала відсутність відповіді. І погляд Правдиних очей.

Неправда навчилася перекрикувати. Відволікати увагу. Говорити те, що подобалося.

Та безсилою була проти Правдиних очей. Бо були ніби дзеркалом. Тому й лютувала з того безсилля.

Плеснути б хоч чимось в ті очиська! Знищити б навік!

Вже замахнулася недопитим келихом, аж відчула, що зап’ясток перехоплено. Кимось, Кого вона не бачила.

“Е, ні. Ти цього не зробиш. Дивитися у Правдині очі – твоя доля. Ти – її тінь. Антитеза. Існуєш, допоки існує Правда. Зникне вона – зникнеш ти”.