Темні довго ходили навколо Хранителів світу, бо знали, що допоки вони бережуть Особливі Доби, не знищити ані світу, ні людства.
Тому почали роздмухувати заздрість до них у тих, котрі вже зійшли з передань попередників. Адже вони, відступивши, все частіше занурювалися до депресії, не могли радіти простими радощами, не відчували в житті сенсу. Все це були наслідки нестачі духовного кисню з озоном, які вироблялися Богослужіннями в Особливі Доби в році.
Та визнавати їхнє існування не хотілося. Бо це означало б, що не все у світі керується людськими забаганками й уявленнями. Тому темним легко було розшкварити бажання “вирівняти” Хранителів світу із рештою.
Робилося це під гучними лозунгами про “рівність”, “братерство”, “єднання”. А насправді просто чимхалися колосочки, що були Божою Силою вищими.
Темні колись підказали цю метафору правителеві, котрий хотів почуватися в безпеці від можливих заколотів. Не бажав працювати над собою, розвиватися. Й запитував, яким чином це можливо.
Тож показали йому поле. Що є колоски, вищі рівнем за решту. Збурили жагу крамсати таких. Нищити, розтоптувати ногами.
Його серп був невтомним. Й надихнув ще не одного тирана. Навіть було вигадане нове слово для того, аби виправдовувати такі дії – “егалітарність”. Щоби надати хворим прагненням вигляду “доцільності” та “обґрунтованості”.
Хранителів світу намагалися скосити все 20те століття. Та Правдиве Опертя тримало їх на Землі. Раз-по-раз випростовуючи все нові і нові високі колосочки.
І що більше на них налягали, то прекрасніші виростали. І нічого темні не могли з тим вдіяти. Допоки не намацали дещо цікаве.
Не можеш здолати – очоль, вирішили вони. Тож небезпека прийшла звідти, звідки не чекали й не були готові.
І прийшли страшні роки 100 років тому. Посадовили в крісло очільництва Хранителів світу вовка у овечій шкурі. Доки по різних країнах Хранителів світу мордували, все переінакшив.
На землі, котра тепер стала зватися “землею приречених” Особливі Доби пильнували попри репресії. Не давали себе звести ані страханнями, ні подарунками. Знали, що як зійдуть – то точно кінець.
Та через 100 років налягли на них із новою силою. Брехня про Особливі Доби полилася з кожної праски. Спочатку під соусом “солідарності з іншими”, потім – “бо так вимагають спонсори”. Постаралися й псевдовідстоювачі – говорінням відвертих нісенітниць.
Високі колосочки траплялися все рідше. Їх навіть вже не рвали – сусідні нижчі колоски намагалися самостійно їх пригнітити, не дати розвиватися.
Новітні темні знай собі танцювали. Вирішальний момент наближається, а важелі впливу у людства висмикнули.
Засніженими полями в роздумі гукав вітер:
– Де ж ви колосочки?
Де волошки й маки?
Так було вас добре
руцями гойдати.
Чом обрали впасти
від такої долі?
Хто ж тепер звільнятиме
люд цей із недолі?
© Катерина Когут, 03.12.2023 “Високі колоски” з циклу “Легенди землі приречених”