Звернення новітніх темних до потойбіччя за формою нагадували звертання віруючих до Святих. Це теж були ритуали, але адресовані до богобірної сили. Старалися вони використовувати для звернень Особливі Доби, бо вважали, що вікно прохань і можливостей працює безоціночно. Після зведення ж Хранителів світу вони почали ритуалити з надзвичайною інтенсивністю. Щоби прискорити точку неповернення для людства та світу, доки Хранителі світу не оговталися й не скинули пелену з духовних очей, яку їм так вміло накинули.
Отож цієї зустрічі новітні прислужники темних чекали із надзвичайним нетерпінням. Адже сьогоднішнього гостя проголосили своїм пророком ті, на чиєму рахункові мільйони життів. Ті, чиї жертовники небожій силі димілися, постійно спалюючи все нові і нові тіла закатованих.
Та почалася розмова геть несподівано. Замість привітання й таких очікуваних лестощів – несамовитий крик:
– Відчепіться від мене! Скільки можна мене чіпати! Облиште мене нарешті в спокої!
Правило слухати гостей мовчки ніхто не скасовував. Новітні темні перезирнулися, наскільки їм це дозволяли маски. Але продовжили сидіти на своїх місцях, чекаючи на продовження мови.
Гість почав дерти на собі сорочку:
– Ви ще жалюгідніші за тих, хто приписали мені те, чого я не мав на увазі! Бо вже не читали моїх творів – лише те, що вони про мене говорили! З’їли образ, котрий намалювала моя охоча до слави сестричка та її чоловік пропагандист!
Сорочка не піддавалася. Розтягувалася, не дерлася, як він не старався:
– Що ви знаєте про моє життя взагалі?? Хто з вас знає, як я мучився від приступів мігрені? З усіма їхніми побічними ефектами??? Хто з вас розуміє, який то жахливий біль?? Миті вщухнення від якого здавалися мені просвітленням й я тоді писав, що писав. Швидкість мого мислення була симптомом хвороби, а не виявом надлюдини. Мені здавалося, що встрибую в могутню колісницю, що скачу верхи на бурі. Я кричав, що моя рука – це рука блазня! Воротар мені бачився Бісмарком. Мій настрій нагадував гойдалки. Довколишні предмети видавалися такими, що мають лише гострі краї.
Його мова стихшилася:
– Нікому й діла не було до того, що мої праці писано в періоди загострень. Тодішні темні шукали будь-яких гучних слів. І, на жаль, почули мої. Ті, що прокричали мої вуста в моменти безумства. Ніхто не аналізував явні суперечності в проголошеному мною – їх підхоплювали й робили лозунгами, що бездумно повторювалися, аби не осмислитися – закарбуватися в свідомості бездумного стада. При тому, що я казав свою думку про стадо. Що в юрбі немає нічого хорошого, навіть якщо вона йде за тобою. Адже людська дурість – це найруйнівніша із сил.
Він обвів присутніх змучено-диким поглядом:
– Що ви знаєте про мою аскезу?? Про життя до межі натягненою струною??
Гість тяжко ковтнув та продовжив:
– Церква оголосила мене персоною нон ґрата. За що??? А за мій висновок, що саме Церква секуляризувала все сакральне, тим самим викресливши Таїну з власного сповідання, викресливши Бога з себе, звівши все до себе самих, до служителів. Не залишивши Богові Боже. Моєю помилкою було те, що я узагальнив, не відрізняючи тоді Православ’я від того, що сповідувала моя родина, знайомі. Та зараз мої слова справедливі і для цієї гілки! Вашими руками за 100 років і вони викинули з себе Бога з Його Незбагненністю й Нелогічністю для людського розуму, стали гуртком за інтересами, місцем тусовки тих, хто не здатен витримувати перебування наодинці з собою.
Він впав на коліна і вистогнав наступне:
– Я не вбивав Бога!. Я знайшов Його вже мертвим в душах мого покоління разом з імпотентними спробами повірити. Ми не могли вірити. Таке враження, що нам було нічим вірити, розумієте?? Щось було ніби вимкненим. І тоді я став патологоанатомом свого невір’я. Вирішив довести його до крайньої межі і безжально препарувати. Щоби на тому трупові могло зрости знову дещо прекрасне.
Дещо пригадавши, продовжив:
– Не з блюзнірства народилися мої слова, що всяка церква – камінь на могилі Боголюдини, що їм неодмінно хочеться, щоб Він не воскрес знову. Це був мій біль через бачене. Викриття того, що спостерігав навколо себе з дитинства. Ви знаєте, що мій батько був священником. Чимало дітей священників стають атеїстами й циніками. Я ж став оголеним нервом, рупором незручних запитань.
Він втомлено піднявся:
– Здавалося такою гарною ідеєю зробити людину повністю відповідальною за себе та світ. Мені здавалося, що це зробить людей більш свідомими, більш розвиненими. Та виявилося, що це ментальна самозациклена пастка. Моє тотальне “Так!” всьому виявилося погодженням із найжахітливішим, стало виправданням наймасовішим з вбивств, лозунгом пасивності натовпу, в який перетворили індивідуальностей. Зараз я розумію, наскільки животворчим є тотальне “НІ” всьому, що є наругою над Вищим Порядком, який, як виявилися, таки Є. Коли закликав знайти “закон та порядок”, то не міг й уявити, що “винайдуть” під цією обгорткою!.. Хвороба моїми вустами закликала “дивитися на себе як на якусь фатальність, не бажати діяти інакше, ніж дієш”. Моя пропозиція зло бачити гранню добра знайшла широкий відгук. Що наробили, керуючись цим!.. Вбивці почали вважати себе добротворниками. Ви вважаєте себе добротворниками.
Голос став твердішим:
– Я вірив у тандем сили й хоробрості, оспівав його. Та це реалізували у вигляді сліпого фанатизму, який я зневажав й ненавидів. Я прославляв свободу в самотності, а це перетворили в механізовану юрбу із відсутністю найменшого самостійного мислення. Вищу рівновагу вищого розуму обернули одержимістю. Яку ви теж зараз намагаєтеся експлуатувати, зробивши населення заведеними іграшковими мавпочками. Мою філософію зробили виправданням всім тим концтаборам та горам трупів. Мій образ надлюдини реалізували у методичному ліпленні з людей недоістот. Така от іронія долі. Такий от “вінець” моєї діяльності. Ніяк виправдатися, ніяк відмитися, ніяк пояснити, ніяк довести, що далеко не все з приписаного мені справді написане мною. Кого це тепер цікавить. Як і те, що мої твори так “інтерпретували” вже тоді, коли мене було серед живих. Точно не тих, хто шукає виправдань своїм хворобливим прагненням.
Його очі зволожилися:
– Ви тепер як істину торочите моє “не існує фактів – є самі інтерпретації”, черпаючи з цього виправдання для всієї своєї брехні. Впиваєтеся ілюзією, що “світ – це хаос”. Постійно підтримуєте в собі сп’яніння думкою про “непідсудність світу”, щоби не протверезіти, щоби не побачити, що існує Дещо поза вами й вашими забаганками. А Воно Є. Найгіршим з вашого впливу є те, що ви інших, тих, хто щоденно вглядається у ваші фізії на екранах, робите собі подібними чудовиськами. Бо мало хто зауважив мою пересторогу про це. Хто бореться із чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом. Адже якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж вглядається в тебе. Мені прикро, що ви таким чином можете знищувати душі.
Обличчя перерізало страждання:
– Я не знаю, яка доля чекає на вас. Колись я вважав, що гірше за напади мігрені бути не може, що своє пекло я вичерпав при житті. Та помилявся. Слова мають необережність засідати в чиїхось головах і повторюватися в них безмежну кількість раз. І тепер я безкінечно бачу, як промовлене хворобою випалює все живе. Раз-по-раз. Щоденно одне й те ж видовище – от все квітує, а за мить – випалений моїми словами простір, з яким вмираю разом. Знову і знову. Коли б міг прожити життя знову, то подбав би, щоб від написаного мною квітували б душі й сади. Ви мене не почуєте – цих моїх слів. Цинізм, нігілізм, розбещеність – от чим ви торкаєтеся до щирості. Тому і прошу ще раз – ОБ-ЛИШ-ТЕ МЕ-НЕ В СПО-КО-Ї!!!
Зникає. А крик ще якийсь час лунає в стінах кімнати. Свічки одномоментно згасли.
© Катерина Когут, 18.12.2023 “Той, хто не вбивав Бога” з циклу “Легенди землі приречених”