Новітні темні зібралися у великій кімнаті, освітленій лише свічками. Вони добре знали одне одного, але на такі зустрічі приходили в масках. Це було одне з правил, якому вони суворо підкорялися.
Виконавши звичні ритуали, присіли на зазначені регламентом місця. На сьогодні заплановане спілкування із одним з ідеологів того, що вони впроваджували в світі. Маркіз не змусив себе довго чекати, матеріалізувавшись в кріслі.
Ця групка людей вважала себе обраними, втаємниченими, такими, що володіють усіма можливими правами на відміну решти людей, котрих зневажали. Зневага до інших – ще одна з вимог до членів спілки. Хто не виконував – одразу виганявся з лав й ставав до лав того, що вважалося бездумним стадом.
За завітом Маркіза, вони вважали себе такими, що володіють деяким знанням, що вивищує їх з-поміж рабів. Їхні завдання – переформатувати світ таким чином, щоби у всій повноті втілювати свої забаганки, не обмежуючись нічим, окрім власної хворої фантазії.
Задача була не з простих, доки Хранителі світу стояли на особливих добах. Ця групка, як жодна інша, була обізнаною в значенні цих Богом даних віконець у Незриме. Не зробити з людей слухняного стада, допоки є ті, хто правдиво їх охороняє. Бо були ще й ті, хто імітував пильнування. Але про них трохи згодом.
Для насадження своїх ідей вони мали промочити весь світ абсурдом. Мали розмитися всі межі понять та явищ. Бо лише за такої умови злочин стане “чимось буденним і звичним”, “логічно обґрунтованим” та “доцільним”. Мала бути тотальна зневіра й збайдужіння. Жодного чорного й білого. Лише відтінки сірого. Ніяких помилянь та вірних дій.
Все у світі мало виглядати випадковостями, наслідком хаотичних рухів. Люди мали забути про існування Божого Порядку та Принципи Світобудови, якими так захоплювалися численні видатні науковці. Ті ж самі Ейнштейн та Тесла. У вуха мають вливатися лозунги Лукреція та Епікура, щоби люди відчули себе сухими листочками, які закрутило у воронці.
Ліплений ними “новий світ” мав бути сплетеним із їхніх безумних хотіннь. Навіть якщо для досягнення цього доведеться вдатися до колючих дротів та сторожових вишок.
Маркіз відкашлявся:
– Ваші закони мають утворювати певні неприступні фортеці, звідки не можна утекти. І де всі змушені виконувати ваші злочинні побажання. Ви маєте подбати, щоб у людей були вироблені автоматизми – бездумні рефлекторні реакції. І вимкнене мислення. Лише тоді це працюватиме, неначе механізм годинника. Ваше політбюро має директивно керувати життям та смертю всіх чоловіків та жінок, дітей та тварин. Всі насолоди та страждання мають відбуватися точно за графіком, за відмашкою ваших рук. Жодного індивідуального сприйняття та бачення. Тих, хто вибиватиметься з юрби, жорстоко карати.
Присутні це вже читали в його працях, котрі сумлінно виконували. Та вважали, що мають постійно поновлювати розуміння інструкцій, щоби ніде не схибити. Тож мовчки слухали далі. Ще одне правило цього збіговиська – не перебивати тих, хто виходить до них на контакт з того світу:
– Ви маєте вдовблювати їм в голови поняття “цілковитої необхідності”, під яким забиратимете у них свободи, права, все найдорожче, їхні життя, їхні смерті. Люди мають стати цифрами, кількістю, статистикою. Світ повинен стати просякнений підозрілістю. Люди мають боятися одне одного та самих себе. Тоді з радістю будуть віддаватися створеним вами в’язницям. Будуть відчувати себе в них у безпеці, а поза ними – перебувати в тривозі.
Продовжив:
– Люди мають почати ставитися одне до одного як до певних механізмів. Жодних сентиментів, почуттів, прив’язаності. Слово “експеримент” має прижитися й стати чимось звичайним для їхньої свідомості. Це вимкне залишки природного захисту. Навічно замурує серця й зробить людей вашими в’язнями.
Помовчавши, він продовжив викладати свої думки:
– Для відчуття повноти сили вам мало забирати у людей лише перше життя – маєте навчитися відбирати також і друге.
Потім пролунало чи то зітхання, чи стогін:
– Коли би знали, наскільки огидною мені є природа. Все Сотворене. Дні й ночі проводив мріючи заплутати те, що називали Божим задумом, поламати Плани. Зупинити рух Планет, зіштовхнути Небесні Світила між собою. Зруйнувати усе, що зміцнює Природу, контролювати й посилювати те, що Їй шкодить. Як мені хотілося поглумитися над тим, що звалося Божим Витвором. Але у мене нічого не виходило. Це з’їдало зсередини. Не давало спати. Коли б ви знали, яким самотнім я почувався і який біль відчував через безплідність своїх намагань. І за той біль прагнув помститися світові ще дужче. Тепер у мене є ви. Люди, посилені сучасними технологіями. Розбещені до крайнощів. Такі, що все собі дозволили й обсміяли усе найсвятіше. Ви – моя надія.
Його голос із надламаного раптом став патетичним:
– Ваше завдання – перевершити усіх й увінчати всі вже колись отримані здобутки по знищенню світу. Ви – обрані для найвеличнішої місії, для скоєння найвеличнішого злочину. Ви маєте знайти спосіб згасити Сонце, охолодити Його, позбавити Всесвіт чи хоча б Землю сонячного світла або навпаки – спалити за його допомогою увесь світ. Оце буде помста Богові за всі наші страждання!.. Знищення того, що Він так Любить. Світ і людство разом! Одномоментно!.. Ось над чим мають працювати ваші голови й створений вами штучний інтелект. Не може бути інших завдань, окрім цього. Люди – хвороба Планети. Ось як ви маєте бачити ситуацію. Хай жодне інше почуття не затьмарює ваш розум.
Встав, щоб вже йти:
– На завершення. Про взаємини між вами. Як і домовлялися, ви маєте бути абсолютно відвертими між собою. Сповідатися у будь-якій виявленій слабкості чи почутті. Ви тривалий час вже потураєте власній хіті та пристрастям, але все одно ще десь можуть виявлятися залишки людяності, того огидного Образу Божого. Тому підтримуйте одне одного – носіть тягарі одне одного, виконуючи завіт “проклинати тих, чиї вчинки чисті” й “вшановувати найрозбещеніших”. Кожен і кожна з вас мають знищити власне серце — цю “слабину духу”. Саме це зробить вас вищими істотами. Безсмертя того вартує. Неухильне дотримання регламенту понад усе.
Голови присутніх схилилися в мовчазному шануванні. Їхні руки утворили таємний знак. Маркіз всміхнувся і зник. Розчинився в повітрі.
За мить він виник в темноті посеред того, що колись було його замком. Його тягнуло до цього місця. Він був його реальним в’язнем навіть після смерті.
Він дечого їм не відкрив. Його вуста перерізала крива посмішка. Це покоління куди тупіше за попереднє й куди більш жадібне. Вони виявилися дуже простою здобиччю, легковірними іграшками в руках власної пихи.
Йому легко було впарити їм свій ілюзорний світ. Вони не здатні були бачити Ангелів, що спостерігали за розмовою. І це веселило його понад усе. Вони відмовилися від своїх Ангелів ще в дитинстві.
Що не розповів їм? Головного. Наближається мить, коли вони зіштовхнуться між собою, збурені думкою про привласнення слави найвеличнішого зі злочинів. Йому так втішно було гратися їхніми вадами.
Він вдивився в пейзаж, згадуючи. Йому так нестерпно було помирати. А потім Голос прошепотів йому солодкі слова, що він житиме в ідеях, які встиг засіяти посеред рядків своїх творів. Написане ним буде труїти тих, хто шукатиме правди, даватиме можливість йому коїти злочини по завершенню земного життя. І тоді його очі спокійно закрилися.
Та Голос його не повідомив про найголовніше. Той біль, що його роздирав за життя, нікуди не подівся. Туга теж. Навпаки – вони стали вселенськими. Такими, що без кінця і без краю. Окрім митей спілкування із новітніми іграшками темних, йому було ні з ким поговорити.
Життя по цей бік таки існувало. Пекло теж. Хто б міг подумати, що воно має такий вигляд для нього. Тільки на відміну від земного життя не було ані початку цього, ні кінця. Цього він не врахував.
Тому так і вкладався у настанови цих – в них було його сподівання тотального завершення всього. І цієї муки. Відповіддю його думкам було лише завивання вітру, що несамовито гайсав руїнами замку.
© Катерина Когут, 09.12.2023 “Маркізові мрії” з циклу “Легенди землі приречених”