Цей юнак з потойбіччя повстав перед новітніми прислужниками темних, увірвавшись у простір кімнати ефектним вихором. Його очі випромінювали цинізм, а вуста кривила посмішка, повна презирства. Він не приховував, що ні на копійчину не поважає присутніх. Слова нагадували постріли, змушували пересмикуватися:
– Що, невдахи, самі і світу не можете знищити? Клепки не вистачає чи сміливості? Звідки про мене дізналися – ви ж нічого не читаєте? О, вам же заборонено ставити гостям питання. Як зручно – люблю монологи. І при житті не міг слухати нікого, окрім себе. А тепер і поготів. Могли чути мої слова, що в моєму мозкові немає місця для двох. Для мене і Творця. Тому навіть ви можете здогадатися, що Творця я з нього усунув. Одним порухом пера. Раз – і все. Я сказав, що або буду вільним від Нього, або нехай обернуть мене на гіпопотама.
Він голосно зареготав:
– Вам, мабуть, шкода мене. Думаєте, такий молодий. Всього 24 роки. Так зазвичай пишуть про мене, не розуміючи, з ким зустрілися. Не осягаючи, що тій темряві, що обрала це перо, років майже стільки ж, скільки й світові. Невже так важко було це помітити, тупаки??!
Хлопчина поглянув на присутніх, демонстративно засунувши руки у кишені наймоднішого з можливих костюмів:
– Ви точно палаєте бажанням дізнатися, від чого я помер. Що зі мною сталося. Дзуськи. Не скажу. Як і пообіцяв, не залишаю після себе мемуарів, нічого особистого, жодного натяку на особисту історію. Вам ніколи не допетрати, як я став таким, як став. Хоч ви і осилили те, що я написав. Та зробили ви це не для мене – для себе. Шукаючи там виправдання власній жазі все нищити, ганити, паплюжити святе.
Парубок продовжив:
– Тоді мою книгу ледве не знищили. Видавець, якому я мав необережність показати її, злякався кримінального переслідування. Й поділився цим страхом з рештою. Не прокатило навіть те, що я набрехав йому, що типу прославляю зло, аби зруйнувати читача й скерувати його на пошуки добра та спасіння. Він відчув, що я писав це із глумом. Спеціально ж письмово це виклав, бо знав, що при зустрічі не зможу це промовити серйозним тоном.
Гість намагався розгледіти очі в прорізі масок:
– Як вам опис вбивства малолітньої дівчинки? Шик, еге ж? Людину я змалював гіршою за собаку, бо в тій фантазії, яку я виклав так мальовничо, собака відмовився загризти дитину, спочатку не виконав наказу. В опис, що було далі, як же вклався!.. Щоби не було жодного просяклого кров’ю жертв злочинця, котрий би не здригнувся від написаного. Я розпалював жагу в читачах здійснити це і все решта, а не навертав їх до добра. Хотів знищити уявлення про людину як про Образ Божий. І про хрестик для більшого блюзнірства не забув. Але не це головне. Це робили і інші. Ви ж мене цінуєте не за це.
Його вуста розтягнулися обличчям задоволеною сардонічною посмішкою:
– Я трахнув свідомість й підсвідомість тих, хто мав необережність прочитати ті “вірші” з “піснями”. Натягнув їх по саме не можу. Вибудував текст так, щоби він був наругою над здоровим глуздом, щоби нищив залишки мислення та живості душі. Щоби читання було схожим на проживання найжахітливішого з кошмарів, від якого немає змоги прокинутися. Намагаючись щось зрозуміти в тій маячні, розум мусив борсатися у повтореннях, якими я завалював стежку, у словесних конструкціях, що нічого не означали. Саме це ви використовуєте зараз у всій тій феєричній брехні, котру називаєте “офіційними заявами” та “офіційними зверненнями”. Тепер ви трахаєте мізки, нічого не вигадавши, бо не здатні щось вигадати. А я зміг.
Знову роззирнувся:
– Але ви не лише це використовуєте. Саме у мене ви черпонули ідею “підправляти” вже існуючих авторів. Особливо тих, хто писав щось гідне. “Підправляти” – надавати протилежних сенсів тому, що вони говорили. Мені було непросто це робити – тоді всі читали. Вам же до дикості просто із цим тупим народом – поширили цитатку, підписали її, а хто там знає, що це сказав і чи взагалі говорив. Я обіржав усіх, хто замислювався про важливе. Назвав їх скигліями та нюнями. Не залишив нікого з тих, від кого люди могли надихнутися думкою. Їхні твори мали тхнути моїм блювотинням, а не обдаровувати первинними духовними пахощами. Від них мало відвернути усіх потенційних читачів. Бачу, що ви зараз робите це дуже активно. Заштиняли геть все. Хвалю.
Посміхнувся:
– Та найкрутіший прийом, котрий ви у мене сперли, це обезсмислювання. Подача вірної думки в такій формі, щоби людям вона почала здаватися нісенітницею. Нісенітницям ж навпаки я навчив вас надавати форми “істин”. Ви запозичили у мене поєднання непов’язаних фрагментів задля ліплення з них “реальності”. І цим забили бідні розуми своїх глядачів. Бідні ж вони бідні. Борсаються, а не можуть видряпатися з того, що ви на них щоденно навалюєте.
Він востаннє поглянув на присутніх перед зникненням:
– Та в одному ви мене здивували. Я кидав гачок, але не сподівався, що його хтось помітить. Звісно ж, брешу. Він був саме таким, щоб його проковтнули й захотіли знищити світ, людство, вселенну. Погодьтеся, що я смачно подав вам ідею, котру ви зараз втілюєте, в котру намагаєтеся зараз закохати населення Планети. Як там у мене? В “підправленій” цитатці іншого автора. Крах держав, мінливі обличчя епох, нації, підкорювачі науки, причина всього цього — плазун-атом, чиє життя вміщується в коротку мить. І цей атом здатний зруйнувати видовище, яким є всесвіт у всіх її нескінченних змінах.
Його посмішка стала зловісною:
– Смачно, еге ж? Як солодко це уявити, правда?.. Бум і суцільне ніщо.. Ви купилися навіть попри те, що маєте інстинкти самозбереження. Я – геній, малятка. ГЕ-НІЙ.
Парубок розчинився в повітрі навіть швидше, аніж згасли свічки. Присутні не одразу піднялися з крісел – його мова на якийсь час змусила їх заціпеніти.
© Катерина Когут, 20.12.2023 “Слова-постріли” з циклу “Легенди землі приречених”