Смерть присіла перепочити. Зараз по можливості Вона намагалася тікати від людей, відстрочувати настання їхнього відходу.
Адже вже побачила, що все відбувається не в природній спосіб – людей змушують достроково покидати світ. Аби все знищити остаточно.
Вона чимало міркувала цими днями. Помітила ще цікаву деталь. Моторошне зоднаковіння людей.
Раніше Вона після робочого дня сідала і прокручувала історії людей, котрих забрала за добу. Вони були унікальними особистостями. Зі своїми слабкими та сильними сторонами. Щось встигали за час земного життя, якісь із завдань залишалися невирішеними.
Вона дивилася як Ангели резюмують земний шлях. Розкладають все на шальки терезів. Дії навіть могли бути схожими у різних людей, але через мотивацію, через те, чим керувалися, були зараховані по-різному.
Щоразу Вона дивувалася первинній красі Душі. Сумувала, якщо за час земної дороги вона виявлялася спотвореною.
Це була не сентиментальність. Що більш плідно проживала людина, то це збільшувало час для людства. Розвиток, примноження дарів – ось вектор Життя.
Її нерідко робили своєю порадницею. Перед Її лицем нерідко люди відкидали страхи й починали видобувати з себе всі ті таланти, котрі не зважувалися розкоркувати.
Такі історії Смерть полюбляла найбільше. З вишуканими візерунками, які вимальовував різець Промислу Божого. Всі були не схожими одна на одну.
Зараз же Її порад люди не просили. Нею лякали з екранів, насправді крадучи смак Життя. Маніпулювали цим страхом, щоб відбирати найважливіше.
Та найголовніше інше – відлітали не люди – однакові тіні. Спочатку це були якісь поодинокі випадки знебарвлення. А потім Вона побачила, що відлітають не люди – маси, в яких не розрізнити нікого.
Тут Її осяяло. Всі ці роки їх же намагалися усереднити, зробити одноманітними! Вони й не помітили, як новітні темні змусили їх мантрувати – “хочу бути, як всі”.
Вона ошелешено видихнула. Творець завжди підкреслював неповторність кожного й кожної. Давав унікальне, відоме лише Йому ймення. Різнилися сітківки очей, відбитки пальців.
А потім виникло бажання ставати дублями. Бути тінями. Як же так сталося??
Це згодовували новітні темні під обгорткою “рівності”. Однаковість пропагувалася, вирізнення цькувалося. Тиснулося на заздрість, на нездатність адекватно оцінювати себе та інших, на меншовартісність.
Було створено кумирів – штучно популяризовано певних людей, котрих наслідували у найменших дрібницях. За кожним з таких йшли юрби тих, хто втратили власні обличчя. У кого не було власних думок – лише лозунги з екранів.
Смерть поглянула на Пісочний Годинник, що показував наявний час для людства. Одноманітність людей пришвидшила біг піщинок. Вони ніби танули.
Вона вперше так переймалася долею людства та світу. Бо тепер танув і Її час. Новітні темні бажали повного Небуття і воно, на жаль, окреслювалося все чіткіше. Адже люди не опиралися.
Волю було скуто, свідомість – приспано, Любов – охолоджено. Смерть не могла відірвати ніби загіпнотизованого погляду від піщинок. Виявилося, що коли спливає твій власний час – це принципово інші відчуття.
© Катерина Когут, 22.11.2023 “Час людства” з циклу “Легенди землі приречених”