Бравада і те, що живить

Статус приречених приреченим якоїсь миті навіть сподобався. Перестав лякати, видавався навіть сексуальним. Зробив бравадними.

Гей, смерте, гукали вони. Де ж твоя коса? Ходи-но сюди, дорогенька. Чогось вже зачекалися.

Смерть же голосила в стерні. Чіплялася за бадилля. Не хотіла забирати оцих. Де ж з них плід на Землі? Немає, і сліду не лишать.

Заламувала кістляві руки. Падала долілиць. Так й молитися може навчитися.

Люди перестали, бо зневірилися в тому занятті. Тож Смерть і пробує компенсувати. Сподівається на власні особливі заслуги перед Небесами.

А вони собі знай театралили. Монологи ставали шекспірівськими. Черепів вже не бракувало тепер – тож не було потреби всім ділити один. Той, що був бідного Йорика.

Не спілкувалися між собою – били словами по клавішах піаніно. Де замість струн були натягненими власні ж нерви із жилами.

Бринь! Ще раз бринь-бринь.

Їм хотілося, щоби про них зняли кіно не гірше за “Хоробре серце” із епічним викриканням в кінці. Та світові кіношники стискали плечима – соррі, не чіпляє. Дурням, яких обкрутили навколо власного пальця, зараз ніхто не співчуває. На цьому не заробиш.

Приречені не знічувалися. Вони вітали одне одного з “новими” впареними їм святами. Впареними тими, хто бажав їм якнайшвидше звільнити Землю.

Вітали одне одного, щоб у награній ейфорії не бачити, що святкувальників стає щодень менше. Ніби статуеток в агатикристинських творах. Там ще була така химерна лічилочка.

Але вони добре вигадували і власні віршики. Аж фонтанували з них рядки.

Смерте-смерте,

де твої мольберти?

Чом ти не малюєш?

Тільки галасуєш.

Стільки он портретів

захотіло вмерти.

Ти десь забарилась.

Зовсім розлінилась.

Та чого ж вам життя не миле? Смерть вже зі схлипувань перейшла на завивання. Ви ж нічого не бачили, не налюбились. Я жити хочу! Через вас кінчуся й я! Чого ж ви мене так хочете вбити?

Голоси тих, хто волає, ніколи не були хітами переглядів. Та й чути розівчилася сучасна людина.

Витискає з себе звуки. Слухає звуки, витиснені іншими. А не сприймає.

Холодними нетопленими вечорами зорі нагадували мешканцям землі приречених, що вони давно, а котрісь ніколи ще по-справжньому не цілувалися. Так, коли спочатку стукаються зуби, бажаючи все контролювати.

Стається щось типу поєдинку з бряцанням брам одна об одну. Котре промовляє – мені є, що втрачати. Є те, куди нікого не пускаю.

Такі поцілунки – стали рідкістю в світі, де всі жадають владарювати й захоплювати. Вдаватися тими, ким не є. В світі, де інтимне стало виворотом.

Плюс також мало хто сміливий настільки, щоби показувати одразу наявність зубів. Прагнуть грати ласкавих телят, сподіваючись так піддоїтися.

Думка про торкання зубів об зуби чомусь тонізувала мешканців землі приречених більше за кофеїн. Мало незбагненну силу. І тоді вони знову хотіли жити.

Мешканці землі приречених ламали двері без замків. Забувши про те, що було їхньою силою. Ставши тінями від себе самих.

Кров’ю зі збитих рук намагаючись придбати ще хоч трохи часу. Бодай на одне торкання зубів, таких стиснених зараз до болю.

© Катерина Когут, 30.10.2023 “Бравада і те, що живить” з циклу “Легенди землі приречених”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *