Знову зібравшись у звичному місці, новітні прислужники темних мовчки розсілися по кріслах й розглядали сьогоднішніх гостей з потойбіччя через прорізи масок. Матеріалізувалися в кімнаті ті одночасно.
Гостей було троє. Вдягнені як денді. У вишуканих костюмах, з манерами. Приймали показові пози. Один з них постійно поглядав на себе в дзеркало. То шкірився туди, то насуплювався, то всміхався. Йому ніби й діла не було до присутніх.
Заговорив першим інший:
– Ви покликали нас сюди, тож значить, що поділяєте наші погляди у потребі знищення світу, які ми сповідували при житті. Нам є що розповісти вам. Адже наші здобутки дозволили виправдати ненависть до Бога. Зробили її витонченою та привабливою. Такою, яку хотілося наслідувати.
Він обвів присутніх поглядом:
– Перше, що ми зробили, це змінили вигляд того, кому поклонялися. Більше жодних рогів з копитами, жахітливості подоби. Сатана повстав перед людьми вишукано вбраним й привабливим. Чарівним та розумним. Він більше нікого не страхав – заворожував посмішкою, нотками голосу, жестами рук. І це спрацювало.
Продовжив другий:
– Ми використовували наші літераторські таланти для того, аби не залишилося нічого з попередніх переконань в людях. Всьому надавали своєї оцінки й контекстів. Добралися до всього святого й спотворили розуміння фундаментальних речей. Найкраще у нас вийшло заретушувати вбивство. Ми сховали його в поняття “несамовитість”. Назвали її потребою душі, відповіддю на свавілля Бога, на Його насилля над людьми. Наші розбійники стали виключно шляхетними, наші крадії та вбивці були змальовані колоритними та харизматичними, а так званих “чесних людей” ми писали нудними та прісними. Від невинності нас просто тіпало – таких змальовували наївними та дурнуватими.
Перший знову узяв слово:
– Нашими зусиллями люди забули про Образ Божий, про все добре в собі та інших. Ми тримали їхні очі прикутими до того, що називали “несправедливістю”, до найчорнішого в світі, в кожному й кожній. Ми не давали їм оговтатися й побачити щось прекрасне – діставали найогидніше з усього, ніби кроликів з капелюха. Ми невтомно викрешували з себе блювотиння, співали йому гімни. Закликали до саморуйнації індивідуальної та глобальної. Ми зневажали Бога за Його Витвір, за Сотворене Ним неподобство.
Другий підхоплює:
– Геніально було сказати, що Бог просто перевищує нас силою, яку застосовує проти нас, а у всьому решта ми з Ним рівні. Це з’їли. Більше вже ніхто не дивувався виникненню спільнот, котрі “знали, як створити кращий світ”. Ми викреслили Ангелів з життя людей. Підкинувши думку, що вірші й решта творчості нашіптують людині демони. Вони і це проковтнули й перестали розрізняти, де чиї послання! Ми їх відрізали від Божих підказок! Нашими зусиллями посилення талантів та обдарувань збільшувало й силу зла в людині. Ми змусили все працювати на зло, обертати на зло! Ми підкинули ідею творення зла як адекватної помсти Богові, на яку Він заслужив. Насилля у відповідь на Його насилля. Ми впивалися своєю нудьгою, стражданнями та тим, що називали “божими кандалами”. Культивували в собі стан під назвою “сплін”, щоби ні від чого не отримувати радості й задоволення. Ми звинуватили Бога у всьому, що робили. Казали, що це саме Він сотворив такими нас та інших. Як було це солодко та зручно! Ми цим розв’язали собі руки. Ви, бачимо, теж.
Перший заговорив патетично:
– Саме нашу ідею ви сповідуєте зараз. Бо саме ми сказали, що справжні святі – це ті, котрі знущаються над своїм народом та знищують його заради народного ж блага. Ви круті, бо вигадали більше способів знущатися й знищувати. Проте вам і простіше – сучасні люди відверто тупіші, менш освічені навіть у порівнянні із тими, що жили нещодавно. Бездумне захоплення пристроями спрацювало. Вони реально розівчилися думати, пам’ятати та відчувати. Ви зараз просто пишете команди, а вони слухняно виконують.
Другий:
– Ми ввели у моду богохульства. Зробили це шиком, ознакою наявності смаку та належністю до елітарності. Ми спонукали людей раз-по-раз уявляти, як вони плюнуть Богові просто у вічі. Пошлють Його. Кинуть в Нього запропоноване їм спасіння, таланти, дари, можливості стати кращими. Ми культивували відмову від любові на користь збудження від актів руйнування та саморуйнування. Ось Тобі! Ти дав мені це тіло? Цю душу? Ось, що я з ними зроблю! Дивися, милуйся, як гине Твій Шедевр!
Третій нарешті відривається від дзеркала:
– Не уявляєте, який я радий, що ви настільки наслідуєте зараз мою поведінку й навіть дбаєте про те, аби мою біографію подавали відретушованою. Адже помер безславно – від сифілісу, від наслідків знущання над собою, глуму над всім живим та гідним, що було в мені. Ви, як і я, живете актами епатажу. Ваші гаджети – як оце дзеркало. Ви кривляєтеся перед ними, встаєте у пози, пишете усіляке лайно, покликанням якого є викликати шок, огиду, захват, сильні реакції. Тільки вам простіше – ваші провокації на сторінках в соцмережах одразу отримують тисячі й мільйони реакцій. А мені було складніше. Часто мої витівки не отримували достойної відповіді. Важко було знайти таких реагенабельних глядачів, яких маєте ви. Вони одразу завивають чи регочуть, щоб ви би не утнули. Такі бездумні істотки – втілення моєї мрії.
Він поглянув у дзеркало, зробив гримасу і продовжив:
– Уявіть, я колись пофарбував волосся у яскраво-зелений колір, щоби шокувати одного журналіста! Прийшов у такому вигляді із ним на зустріч. А він??? Він навіть оком не кліпнув! Зробив вигляд, ніби нічого незвичайного не помітив. А коли я, не здатний стриматися, запитав його, чи не дивує його колір мого волосся, то що відповіла ця істота?? Сказав, що волосся у всіх більш-менш зелене, а от небесно-блакитний – реальна рідкість. Я вилетів звідти, забувши, чого приходив! Ніхто не мав права настільки не визнавати мою виключність!
Знову глянув у дзеркало й говорить, дивлячись на своє відображення:
– Що тільки я потім не робив! Які маски не нап’ялював на себе, щоби привернути увагу! Навіть сам про себе пустив плітку, що нібито вбив свого батька та з’їв його. Мені увага й шок були потрібні більше за їжу. Саме це живило мене, а мені цього не давали. Тому я мстився їм, світові. Та молитва, котру написало перо, була зверненням саме до Сатани. Хоч це мало шокувати мою ревно-віруючу родину!.. Але не дочекався!. Й зненавидів усе остаточно!.
Демонстративним жестом розбиває дзеркало, яке одразу починає збиратися в ціле, чим викликає його посмішку:
– Я небагато встиг за земного життя. Як і ці двоє, що прийшли разом зі мною. Та, виявилося, що ми можемо жити в посіяних колись ідеях. З’ясувалося, що кожне наступне покоління богоненависників нас потребує! Ви – не перші, котрі нас покликали до розмови. Та ви маєте, чого не мали вони. Технології. І тому ви – наші улюбленці попри те, що відверто тупуватіші за наших попередніх чад. Сто років тому було куди цікавіше. А ви не маєте ані найменшого смаку. Ми просто експериментували із психотропними, а ви поприсідали на них, зробилися залежними. Та маємо працювати із тим, що є. Світ та людство має нарешті фіналізуватися! Досить нам бути в’язнями того, що ми не подолали за життя. Дякуємо вам за все, що ви так натхненно робите. Але дбайте про те, щоби люди не помічали, що наближаються до точки неповернення. Вони не мають здогадатися, що їх чекає. Максимум – масажуйте в них апокаліптичності. Це їх зробить ненависними по відношенню до Бога. Нехай думають, що це Він бажає погибелі для всього, що це Він награвся. Так вони втратять такий дорогоцінний час для розуміння.
Перший сказав заключне:
– Особливі Доби вже ніхто не вартує. Ті, хто колись були Хранителями світу, поширюють найогидніші речі про них, несамовито цькують вірні згадування про них. Тож все ваших руках. У вас більше немає перепон, на які колись наштовхнулися ми. Це не ваша заслуга – 100 років тому було зроблене основне, а ви ж лише довершуєте. Та вінець слави за знищення світу та людства належатиме вам. Пожнете там, де не сіяли. Покваптеся. Все має вийти.
Постаті розчинилися в повітрі. Свічки згасли, немов по команді. Новітні темні полишили кімнату власними індивідуальними дверима. Ключі тепер були без потреби, тож не було небезпеки їх загубити. Їх переповнювала велич того, що планували здійснити.
Троє гостей з потойбіччя потім між собою:
– Хто би міг подумати, що ми, такі особливі і розвинені, будемо змушені покладатися на таких недоістот, якими є ці. Вони ж геть ніякі.
– Тс-с. Можуть почути. І тоді всі плани підуть крахом. Скільки можна вже нам бути на такому маргінесі? Це ми перед ними вихваляємося, самостверджуємося. І вони вірять, що ми круті, бо просто ще не побували тут. Як і попередні надимаються нашими промовами, що вказує на те, що ми – непогані актори.
– Думаєте, все зроблять як слід? Не сила далі тут вештатися. Ходити на ці зустрічі. Дивитися їм у пики, які з кожним разом стають все відворотнішими від їхніх “процедур молодості” та тієї купи гидоти, яку вони в себе вливають.
Який шурхіт змушує їх смикнутися й замовкнути. Потім один робить заспокоюючий жест:
– Це Ангел котрогось із них. Їх можна не боятися, бо ті їх не чують. Та краще розходимося.
Й зникають у темряві.
© Катерина Когут, 11.12.2023 “Троє гостей” з циклу “Легенди землі приречених”