Мешканці землі приречених тепер тільки те й робили, що сварилися. Новітні темні смикали їх за мотузочки. І вони, ставши внутрішньо слабкими, більше не бувши Хранителями світу, гарчали одне на одного замість того, щоб спрямувати гнів на поневолювачів. Бачили лише тих, хто зі зброєю. Справжніх ляльководів не бачили.
Вони забули, якого роду-племені. Стали перекотиполями. Човнами, що втратили кермування, яких тепер мотало хвилями й било об скелі.
Їхні голови стали пустими. Не народжувалося там ані слів, ні картинок. Й ті, що були там, кудись звітрювали.
Вітри напинали їх власними напрямками. Згодовували власні прагнення. Наносили те, що називали “тим, про що відтепер вам слід мріяти”.
Приречені раділи без радості. Сумували без суму. Думали без думок. Спали без снів. Плакали без сліз.
Їхні надії позбулися крил. Переживання – глибини. Сенси – правдивої вагомості.
Слова мешканців землі приречених нагадували впале задощене листя. Так само лежали тяжкими масами. Декотрі – втрачали свої барви, злившись із землею, в котру поверталися, із асфальтом, в котрий їх втоптували кроки перехожих.
Чому так, запитаєте ви. Так буває, коли слова стають брехливими. Перестають означати щось. Такими вони стали зусиллями зводжувачів світу.
Спочатку слово вони зробили вірусним. Заражали людей неквапно. Майже непомітно насаджували викривлені поняття, щоби запізно побачили, що новослова роз’їдають й руйнують.
Інакше зводжувачам було не зруйнувати світу. Котрий, як відомо, зі Слова постав. Тому саме слова опинилися під прицілом.
Це скидалося на опромінення радіацією. Там тіло розпадалося на атоми, а тут людство ставало атомізованим. Із розірваними зв’язками.
Люди перетворилися з Вищих Істот на мандрівників з нізвідки в нікуди. Їхнє мислення скидалося на хворого із діагностованим склерозом. Який шукає щось, шукає, а не знає, що загубив і для чого шукав.
Їх мотало на ободі відколи вони добровільно віддали важелі впливу на ситуацію. Неначе на зламаній каруселі у цирку. Яку заклинило на шалених обертах і не можуть зупинити.
Вони не потрібні були в жодному куточку Землі. До них втратили інтерес, щойно вони віддали важелі впливу, що мали берегти для себе і людства.
Нікого так не штурхають як тих, хто колись мав владу та статус. Такі можуть уникнути гільйотини, та не уникнуть зневаги. Колишні Хранителі світу тим більше.
О. Про зневагу. Зневага стала почерком мешканців землі приречених. Якийсь химерний мікс зневаги та гордині, присьорблений запопадливістю щодо тих, з кого ще сподівалися щось отримати.
Та не бачили, що звідусюль їм котилися гарбузи. Крутилися дулі та тицялися випростані середні пальці. Бо просили у тих, хто збирався поживитися з ситуації.
Вони вже навіть й не крилися – прямо казали: “Ауфідерзейн, лузери. Оревуар, безликі нічогобільшенемальники. Гудбай, дурисвітики. Ті, хто не багатіють відтепер навіть думкою. Звільняйте земельку пошвидше.
Хіба не знали ви, що ті, хто стирає себе сам з Книги Буття, не залишаються навіть в примітках? Що ті, що хто не здатен розпізнати хижаків та оспівує знищувачів – не залишає собі шансів.
Хіба вас не застерігали попередники? Ви ж обрали бути самовпевненими та зарозумілими. Стали синами й доньками Ікара. Ну, то не затримуйтеся – летіть.
Він був не мрійником – тим, хто вперто не хотів бачити й чути. Знехтувачем Основ Світобудови. Презирливцем до настанов тих, кому було більше відкрито. Ним рухало честолюбство, гордість, самопіднесення, за яким нічого не стояло.
Не хтось тих шансів позбавляє. А ваша свідомо обрана сліпота із нерозбірливістю. Ваше бажання схвалення. Ваше відкидання справжньої сили.
Не знали? Ну, маєте шанс дізнатися на власній шкірі. Немає нічого дорожчого за дурість й небажання правдиво розбиратися в явищах – найбільшу ціну люди за них сплачують”.
Через якийсь час мешканці землі приречених помітили цікаву деталь. Їхні мрії звузилися, а думки стали пошматованими ними ж самими. А ще тими, хто не вилазив з екранів.
© Катерина Когут, 18.11.2023, “Ціна втрати впливу” з циклу “Легенди землі приречених”