Солом’яне опудало з казки стояло, розглядаючи воронів, що присіли на імітацію рук. Вицвітання реальності відбулося якось непомітно. Процес був подібним до знебарвлення картатого лашка. Бив в око різними кольорами, аж вони раз – і порівнялися.
Це спостереження не мало чого спільного із настроєм, авітамінозом чи гормональністю. Поняття так довго викривлювали, що вони спочатку означали свої протилежності, а потім зовсім перестали щось означати.
Коли Буття не тремтіло на волосинці в гребінці, то все було чітко. Ось білий ворон, ось – чорний. Котрого годуєш – той і перемагає.
А потім все перекрутили, щоб зруйнувати. Що мало зцілювати – стало отруювати. Що мало нести прозріння – навчилися обертати засліпленням. Те, що мало живити, тепер несло руйнацію.
Дальтонізм прищеплювали довго. Тривалий час не знали, як розпіарити хворобу так, щоб нею мріяли захворіти.
Тому новітні темні почали здалеку. З псевдо-толерантності, котра на ділі була найагресивнішою з нетерпимостей. Просто з маскувальністю захмарного рівня.
Ніщо не впроваджували настільки непримиримо. Настільки брутально викривлюючи значення слова. Адже “толерантність” насправді означало пасивність до отрути, до патогенів.
Це не вихованість, не мудрість, не адекватність, не широта поглядів, нічого спільного з повагою. Це мовчання імунітету. Нереагування та те, що варте було реакції. Адже отруєння якоїсь миті стає фатальним.
Солом’яне опудало пригадало ті вирвані сторінки з підручника історії та медичної енциклопедії, якими зокрема його наповнили. А люди зараз цього не знають. Тому й дозволили собі нав’язати це слово у обгортці непритаманних для нього значень.
Ворон білий припинив бути білим. Ворон чорний – більше не чорний. Ось вони обидва сидять в задумі.
Виявилося, що для руйнування світу не потрібна була революція. Якесь новітнє повстання. Новітнім руйнівникам досить було забрати кольори, щоби дороговказів просто не стало. Щоби розрізнення заклеймили.
Солом’яне опудало згадало, як колись мріяло уподібнитися людям. Бо ті мали мізки, могли осягати щось, розуміти.
А тепер люди вирівнялися із ним. Їхні голови стали набитими тирсою – тим, що запхала туди пропаганда. Найдивовижніше, що їх це не бентежило – пишалися тим, що просто повторюють почуте з екранів.
Солом’яне опудало роззирнулося. Воно стояло посеред поля, з якого зібрали врожай. Цього року люди збирали його без пісень, без вдячності, нагадуючи собою тіні чи й роботів.
Опудалові хотілося їм багато розповісти. Зістрибнути зі свого патика й тицьнути рукою в бік Ангелів, що присіли зажурено, спостерігаючи за людьми.
Погляньте! Ви ж не самі у випробуваннях! Розплющте очі! Чи вони у вас теж намальовані, як у опудал??
Це дивно – бути кмітливішим за тих, на кого колись рівнявся. Більш чуйним за тих, хто мали би бути взірцями чуття.
Один з Ангелів тоді підійшов до нього й сказав.
– Не дивуйся цьому. Але й носа не задирай. Опудало додолу полетить в такому випадкові ще швидше, аніж людина. Просто ти стоїш і бачиш, як горнеться до Землі Місяць. Як живить усе Божа Роса. Як все живе тягнеться до Сонця. Перед тобою відкрито розгортаються всі найбільші Таємниці Світобудови, зашифровані в тому, що люди знають як рік. В які ти не втручаєшся, не намагаєшся переінакшити чи викривити сенс. Просто бачиш Божу Велич в тому та Божу Досконалість, те, як Чудово все Сотворено.
Він хитнув головою в бік людей:
– Вони теж колись це бачили. І захоплювалися тим. Тому на цій землі Хранителі світу трималися довше за інших. А тепер виявилися зведеними. Обрали глухість до нас і стали керованими екранами. І нам тепер залишається лише спостерігати, не втручаючись у те, що діється. Ані в хороше, ні в огидне. Допоки людська воля знову не прикличе нас на допомогу.
Опудало зітхнуло, пригадавши ту розмову. Хто б міг уявити, що люди мріють стати опудалами? Ляльками із химерним вмістом. З намальованими обличчями.
© Катерина Когут, 19.11.2023, “Два ворони” з циклу “Легенди землі приречених”