Ще не зрозуміли з тієї відмови всього мешканці землі приречених. Ще перебували в ілюзії, що з ними хтось рахується.
Тож вирішили вмикнути підприємливість й застосувати на практиці все, що надбали на тренінгах із ретритами. На сеансах медитації з візуалізаціями. Захотіли продати на світовій біржі найдорожче, що, як їм здавалося, вони мали.
Ні, не здоровий глузд. Його давно вже не було – викрали зводжувачі. Ті, які, горланячи з екранів, зробили з них, колись впливових, бездумне стадо, що рухалося в ногу чи в руку.
Отож наважилися вони штовхнути за високу ціну Своє Горе.
Агенти з купівлі-продажу тільки хитали головами. Хіба ж ви не знаєте, що курс горя безнадійно впав? Що наразі воно не вартує нічого? Погляньте, скільки його стало в світі – пропонують дарма, а ви грошей жадаєте.
Мешканці землі приречених заходилися заперечувати. Показували світлини із відео. Там лилася невинна кров, розліталося все на друзки.
Гаманці знизували плечима. Що тут нового? Фільми куди більш видовищні. А у вас і декорації так собі, і актори давно не чепурені. Таке на білборд не причепиш.
Он дивіться в інших країнах – там красивіше вмирають. І шанобливо тихенько. Де ж ваша гідність, що так кричите? Де ж ваше смирення в решті-решт? Щось недопрацьовують ваші галасуни з екранів.
Розверталися й шли. Пили коктейлі, тусувалися в гольф-клубах. Такі розмови їм аж ніяк не псували настрій з апетитом.
Але ті не могли повірити. Були впевнені, що на такий товар не може не знайтися купця. Проте горе, знай собі, не продавалося.
В такі дні мешканцям землі ставало дуже шкода самих себе. Вони так розраховували, що їх пожаліють. Що співчуватимуть й відтак годуватимуть.
Арфи їхні мовчали. Спів більше нагадував стогін. Думки не бажали думатися.
Найважче виявлялося пов’язати наслідки із причинами. Було враження, ніби хто викрав у них з голів важливу деталь, щось що уможливлювало думання.
Колишні Хранителі світу стали одномоментно ніким. Порожнім місцем. Тінями, котрі більше нікого не цікавили.
Віддавши добровільно важелі впливу, зробилися іграшками, котрими більше не хотіли бавитися. Зранку мріяли, що день пошвидше минув й настав вечір. В безсвітлову добу воліли якнайшвидшого наставання ранку.
Хмари раптом вирішили вилити на них всі свої дощі. Вітри – видмухати все, що ще полум’яніло. Сонце – випалювало. Ніч не давала відпочину, а день – бадьорості.
Вони нагадували годинник, з якого збожеволіла зозуля вистрибує, а більше не знає, для чого те робить.
Ку-ку-ку, де ви, любі дітки?
Ку-ку-ку, де ж це ви, рідненькі?
Ку-ку-ку, чом ви відлетіли?
Ку-ку-ку, лелі золотенькі..
© Катерина Когут, 31.10.2023 “Спроба продати горе” з циклу “Легенди землі приречених”