В країні, де заробляли собі на пристойну смерть, раптом саме смерть почала заробляти собі на прожиття.
Не чіпала старих з немічними. Полювала на молодих, повних сил. Бо за це їй обіцяли великі бариші ті, хто найняли її для цієї неоковирної справи.
Їй набридло ходити у дранті. Забагала коштовностей. І щоб кучері на голові були кучері, а також намальовані брови.
Вона не розпитувала у наймальників, чому загадали їй саме таке. Заздрість, їхня нездатність радіти – це ж все на лобі написано.
Їй вже доводилося жати там, де щойно посіяли. 20-те століття всипане маками й колосками, що виросли з кісток тих, кого вона скосила.
Новим було інше. Їй було вперше шкода. Не тому, що смерть зробилася сентиментальною. З іншої причини.
Скошуючи цих, вона не відчувала, що наростуть інші. Раніше її серп не знав сумніву й втоми. Що було чітке – цей рід не перейде, завжди буде робота.
Серп входив у густі стебла життів. Налиті силою. Щедро напуті росами й сонцем.
А ці були виснажені. Кволі. Поріділі. І за ними не чулося нового насіння.
Смерть пробувала відігнати ці неприємні відчуття. Тримати в уяві ті прикраси, які одягне виконавши завдання.
Геть, сумні думки! Гиля, гиля! Псика звідси!
Візуалізації не допомагали. З кожним помахом серпа ставало пустіше.
Їй ставало нестерпно. Пустка – нормальне відчуття для смерті! Чому ж зараз від нього рве дах?
Смерть спинилася на мить. А що буде з нею, коли забере останню людину з землі?.
Забирати інших – це було нескладно. Часом навіть весело було дивитися, як хтось борсається, силуючись узяти хоч стосик із назбираного.
А зараз їй стало страшно. Виходить, хтось забере її. Виходить, існує Смерть смерті.
Обіцяні цяцьки враз перестали гріти. Вперше стало смерті так холодно, що застукотіли щелепи.
І пожалітися їй нікому. Хто співчуватиме її панічній атаці? Панічній атаці у тієї, що так вільготно кпинила з інших.
Смерть присіла на охололу землю. Поритвену ракетними обстрілами.
Повз біг пес. Побачив, злякався, завмер. Подумав, що капці йому. Це ж треба так нарватися – обійти міни, пробігти межи вогнів, щоб натрапити на саму смерть.
Вона дратівливо повела плечем. Біжи звідси. Не до тебе. Схоже, капці саме мені.
Пес злякався ще дужче. Але двічі просити себе не захотів змушувати. Аж пилява лягла.
Смерть же усвідомила вперше власну самотність. Скінченність. Залежність від людей. Від тих, кого тисячоліттями скошувала.
Люди, живіть! Заволала. Люди, плодіться! Лементувала, аж глухла сама від того несамовитого крику.
Зірвала голос. Впала виснаженою. Загрібаючи грудки злиплої від пролитої тут крови землі.
Люди, радійте. Шепотіла. Люди, любіть. Дуже прошу вас, люди. Любіть!..
© Катерина Когут, 23.10.2023