Він прикрив очі, аби вони трохи відпочили від проглядання інформації. Для втілення своїх планів волів передусім знищити тих, хто тепер звався “мешканцями землі приречених”. Вони зійшли з Особливих Діб і більше не були Хранителями світу, але він точно знав, що бувших Хранителів світу не буває.
Так, їх вдалося звести, але пелена з очей могла впасти будь-якої миті. Могла ще й увімкнутися генетична пам’ять – адже їхні предки не давали ані іновірцям, ні терористичним совітам нав’язати собі фальшиві перейменовані дні, які не даватимуть жодного правдивого зміцнення. Тож не можна було дати їм оговтатися.
Плюс йому треба було відвести від себе підозру на максимально тривалий час. План знищення людства та світу структурою нагадував цибулину. Навіть якщо хтось і бачив якийсь шар, то рідко зважувався побачити решту слоїв. Бо це означало б потребу щось робити з побаченим.
Він це чудово розумів. Отож вирішив вивести на дошку максимальну кількість фігур. Увімкнути всі релігійні та етнічні сюжети. Щоби знайдені кимось сенси подовше вхоплювали увагу та не давали бачити ситуацію у всій повноті.
Колишніх Хранителів світу за його задумом мали одночасно захотіти роздерти всі можливі заздрісники й одвічні опоненти. Вбивати чужими руками – ось чого навчали ті, хто колись вже намагався знищити людство та світ.
Звіти, що надали йому профінансовані ним антропологи, вказували, що певні історичні ниточки можна використати як тригери – червоні ганчірки, що звузять свідомість. Це йому було й треба. Щоби люди перетворилися на слухняних горлопанистих реагентів. На більярдні кулі, котрі заганятимуть одне одного в лузи.
А обирати було з чого. У мешканців землі, що так довго боронили Божий Витвір, була багата історія. Мали чимало ворогів, хижаків, що прагнули ними поживитися, але не могли через те, що ті вірно й міцно супроти всіх глузувань та страхань берегли Особливі Доби.
Отож проплачені ним люди почали ятрити всі можливі рани. Піднімати усе дошкульне. Закликаючи їхніх недоброзичливців до помсти, до користання з втраченої ними сили, до збиткування над ними, до стирання їх з лиця землі. Землею взагалі почали розмахувати як приманкою.
На екранах замерехтіли “потрібні” теми в різних ток-шоу та фільмах. Людей заохочували брати участь у “тренінгах для прокачки сили роду”. Темряву було піднято з усіх рівнів й зроблено мотивуючою силою.
Мешканці землі приречених довго не розуміли, що відбувається. Профінансований неадекватний до ситуації псевдосвятковий галас й постійне розігрівання міжусобиць заважали бачити навіть дуже яскраві передвістя лиха.
Не бачили ані крові на зубах численних хижаків, ні реінкарнації всіх найжахітливіших сторінок своєї історії. Ні того, що їх щодень меншає не лише зусиллями очевидного ворога – що ціла створена система на це працює. А точка невороття, до якої котили ситуацію, все наближувалася.
Він задоволено поглянув на монітор. Ось як виглядає останнє покоління людей. Недолугий вінець недолугого творіння. Легеньких стимулів вистачає для того, аби вони скочувалися як найнижче.
Хіба заслуговують на життя ті, хто не здатен зробити навіть найбанальніших висновків? Ті, хто не бачить елементарних причинно-наслідкових зв’язків між своїми діями й вибором та тим, що відбувається? Ті, кого найпростішими провокаціями можна звести на рівень плінтусу?
Він виніс вирок цьому творінню. Не чекаючи Божого Суду. Людство так довго жило з його розробок, що він вирішив, що цілком заслужив бути найвищим суддею.
В його пам’яті виник улюблений детектив, де суддя збирає до купи злочинців, які не отримали покарання й одного за іншим вбиває. І на нього ніхто не може подумати, бо вважають вже мертвим.
Він поглянув на себе в дзеркало. З ним дещо інша історія. Фізична оболонка жила. Та всередині з живих почуттів були лише огида до людства та ненависть до Бога. А ще страх померти самому.
© Катерина Когут, 12.12.2023 “Пауза для роздумів” з циклу “Легенди землі приречених”