Поміж людських баталій засперечалися й відбитки ніг на землі. Кому з них має належати більше пошани? Тим, які пролягли першими чи тим, котрі не забруднилися й розташовані зверху?
Відбитки ніг – вони ще химерніші за людей. Знають про себе ще менше. Ніколи не бачили себе у дзеркалі.
Ні, зрідка бачать. Але лишень мить, допоки підлогу перед шафою не протруть насухо. Тож не встигають вдивитися у власне відображення. Тому і високої думки про себе.
Раніше вони ходили парами. Тож мали з ким погомоніти.
Війна внесла свої корективи. Тож розпарувала не лише серця – навіть ноги. Щастям великим стало для ніг залишатися в парі.
Але зарозумілості відбиткам ніг не бракує часом. Особливо тим, котрі відбилися десь на бетоні.
Дивляться на тих, котрих і не видно, з погордою. Ми вже тут на віки. Так вважають про себе.
Але війна і тут поправляє. Для неї і бетон – не бетон. Воліє не те, що сліди витерти, а людство з землі.
А відбитки знай собі сперечаються. Тих, котрі їх залишили, вже немає. А вони й не помітили.
Ті, що зверху, якіі не забруднилися, схильні вважати попередників темними. Себе ж – кращими на їхньому тлі. Кричать, що їм зверху краще все видно.
Але то пусте. Справжнє лихо починається, коли заводяться ліві з правими.
“Ми перші! Ні, ми!”
А з якого боку дивитися, котрі. Тут ліві попереду, тут – праві. Тут – взагалі калюжа.
Немає більш недовговічного за відбиток. Немає більш віковічного. Немає запеклішої суперечки за суперечку відбитків ніг.
© Катерина Когут, 03.11.2023 “Суперечка відбитків ніг” з циклу “Легенди землі приречених”