Смерть сховалася від усіх. Знайшла щось типу печерки, щоб усамітнитися. Їй треба було зібрати думки до купи.
Емоційне вигоряння у Смерті. Хто би міг передбачити таку чудасію? Чистий сюр. Цілковите божевілля.
В повітрі шелеснули птахи. Не помітили Смерті. Полетіли щось шукати подзьобати, радіти своїм простим щастям.
Смерть подумала, що і колись Вона була такою. Не замислювалася про завтра. Виконувала призначення.
Вона не думала, чи Їй подобається те, що робила. Знала, що для цього її створено. Як птахів – для співу та польоту.
У Смерті є свої переваги в інформованості. Тож Їй було відомо, що птахи знають, котрий з їхніх польотів є останнім. І вони його завжди смакують. Вбирають очима краєвиди, насолоджуються рухом повітря, кожним помахом крил. Аби не піти порожніми з Землі.
Так було. Тепер настали інші часи. Слово “останні” вона не могла змусити себе вимовити. Адже знову стискало усе в панічній атаці.
Вона зараз забирала фактично лише неготових. Зокрема і птахів. А сама вона готова? Їй здавалося, що зовсім ні.
При думці, що Її існування добігає кінця, Її огортало печаллю. Куди забере Її Смерть Смерті? Що там буде? Невже там не буде жодної роботи? Вона не звикла байдикувати. Завжди славилася працелюбністю.
Вона відігнала від себе картинку із якимось Ніщо. Бо від неї Їй ставало млосно. І це Їй млосно! Звичній до невеселих картинок.
Смерть здалася собі зараз схожою своєю долею із грифами. Вона мусила забирати їх десятками мільйонів. Вже тоді Їй пробіг холодок, але вона вирішила, що то просто перевтома далася взнаки.
Вони виконували важливу функцію – прибирали падалину. Та потім корів почали годувати різною хімією задля збільшення молока. Тож падалина стала отруйною.
Так грифи втрапили в пастку. Помирали при виконанні обов’язків. Шляхетно. Не падаючи на голови експериментаторам.
На голови тим, хто обіцяв Їй заробити. Вона, дурна, і погодилася. І теж втрапила в пастку.
Забирала спочатку із липовими діагнозами, тепер жертв війн без зазначення імен замовників.
Забирала ще і ще, а світом почали йти тріщини. От і зараз. Чуєте?
Вона намагалася не прислухатися, але той звук розповзання світу був дуже неприємним навіть при тому, що вона мала отвори – не вуха.
Ось зараз у цій печері, схоронившись на кілька митей, вона відчувала себе ніби на кораблі, що штормом нахилило на одну сторону і тепер все туди сповзає. Неможливо абстрагуватися.
Їй стало моторошно при згадці про замовників. Вони були не першими, хто декларували благі цілі, а йшли шляхом знищення. Але ті приходили на віки, хотіли владарювати вічно. А ці хочуть, щоб більше нікого і нічого не було.
Спочивати довго їй не вийшло. Почула гукання:
– Смерте, забери нас! Ми дуже втомились! Ми більше не можемо!
Вона заплакала. Виявилося, що вміє. Таких прохань щодень більшало.
Знову Смерть побачила людей, неначе поріділі колоски, за якими не планувалося нових засіювань.
– Милі мої, хороші, людоньки!. Встигнете! Потерпіть! Вам ще зарано! Їм тільки того і треба, щоб ви зневірилися, розчарувалися в житті, повірили, що нічого не можна вдіяти!
Смерть вчепилася в скелю, щоб протистояти кликанню:
– Вам і не снилося, що ви можете! Пригадайте! Згадуйте те, що вас примусили забути! Те, що вам витерли з пам’яті.
© Катерина Когут, 08.11.2023 “Емоційне вигоряння Смерті” з циклу “Легенди землі приречених”