Ця ідея прийшла йому в голову не одразу. Точніше й навіть не прийшла. Та й не ідея то була зовсім – сутність, що замаскувалася під думку.
З сучасними людьми сутностям було нескладно. Сучасні люди все вважали власними досягненнями. Тому раз плюнути було – причепитися і змусити діяти відповідно.
Колись з тим були б проблеми. Люди пізнавали себе. Чітко розрізняли, де своє, де Боже, де вороже. Ще й знали, як очищуватися.
Тож сутностям було непереливки. Рідкістю було – присмоктатися зовсім вільготно. Мусили озиратися весь час, не викривати себе.
У сучасних же людей позвивали собі гнізда. Які там гнізда – цілі колонії з діаспорами.
Люди почали ходити згорбленими та виссаними, бо носили оте все на собі. Ще й годували.
Ця ж сутність, про яку мова, була особливо зажерливою. Довго була вона без домівки – не усі підходили під розмах її деструкції.
Звалася вона – “зміни все під себе”. Без усіляких там дракул в найменуванні, нібито й без “вбий”. Вишукане таке назвисько мала, котре й підозр особливих не викликає, допоки не захопить людину.
Той, через кого діяла, вважав себе куди розумнішим за Бога. Незакінчена освіта, нещасливі дитинство зі шлюбом лише переконали його у власній виключності. Не було на Землі ані рівних йому, як він вважав, ні тих, хто здатен зрозуміти глибинність його задумів.
Ваші діла – не мої діла. Це те, що йому дуже сподобалося й запам’яталося з недільної школи, яку люто зненавидів. Зненавидів, бо розповідали там те, що самі не знали.
А це про діла сподобалося й запам’яталося. Все думав, хто ж Бог, як не я.
Він ладен був чекати. Заробивши досить коштів, здобувши можливість впливати, почав з їжі.
В дитинстві його змушували їсти усілякі там нудні овочі, ще там щось. Як же ненавидів він всі ті розмови про те, що не виросте.
Тепер завдяки йому овочі стали куди цікавішими – з генами молюсків. Деякі взагалі дивом не гавкали з тарілки.
Звірів з птахами, комах він люто ненавидів. Всі вони так і старалися цапнути його чи вжалити. А у нього була така ніжна шкіра.
Тож їх взагалі захотів позбутися. Щоби навіть не думали хекнути його повітрячка чи спити його води. Що тут не його з рештою??
Потім прийшла черга помститися лікарям. Він був хворобливою дитиною. А вони мордували його своїми ложечками й фонендоскопами. Хто його знає, кого вони там перед тим ними торкалися.
Він ненавидів всі їхні нерозбірливі ієрогліфи. І запах, і білі халати, і зарозумілий вигляд неначе у небожителів. Їх теж він захотів викреслити, як непотрібний вид людей.
Його коштами поставали однакові будинки і однакові вулиці. Все живе позбувалося своєї унікальності.
Його сірості була нестерпною яскравість. Мертвості – живість.
Він нікого не любив. Інших розглядав виключно як некорисних споживачів ресурсів, брак виробництва. Всесвіт в кожному – ні, не чув.
Тому вкладав гроші в те, щоби людей навчали спотвореному уявленню про стосунки. Чим він гірший за Того, Хто вчив? Ось вам нові заповіді.
Та більше всього він волів змінити книги. Вони викривали його. Хворобу його зітлілої душі та тіла, що так прагнуло розсипатися пилом.
Сутність, що опанувала його, підказала зробити їх електронними, а потім змінити. Так і робив.
Аж доки не добрався до Книги з Книг. Осміяної ним та зневаженої. Отут і сталося несподіване.
Він відкрив Її, щоб вкотре насміятися. Що мені буде за це? Вдариш блискавкою?
Не було ані шумових спецеефектів, ні інших театралізованих явищ. Він так і не зрозумів, як це сталося. Книга раптом стала дзеркалом.
Він знепритомнів і, отямившись, не пам’ятав видіння. Але одне в’їлося в пам’ять – залізна пташка замість серця. Що довгим клювом довбиться в грати грудної клітини. Воліє стати почутою.
Щоб змогти розповісти, яким жахливим є те, що він будує. Щоб змогти врятувати його та тих, кого його руками планується знищити. Щоб показати, куди веде його той солодкий шепіт.
© Катерина Когут, 24.10.2023 “Вбивство, замасковане під зміни” з циклу “Легенди землі приречених”