Мешканців землі приречених щодень меншало. Їх вбивали цинічно. Не криючись. Не приховуючи. З посмішкою та добрим апетитом.
Із дбайливою жорстокістю. Методично, нічого не забуваючи та не випускаючи. Ніби викорінювали дерева.
Їхнє незнання стало фатальною помилкою, за яку тепер мали сплатити дорогу ціну. Рахунки все приходили і приходили.
Відчуття сокири, завислої в повітрі, зробило їх нервовими та боязкими. Вони металися між катами неначе більярдна куля на оксамиті.
Не помічаючи, що із зеленого оксамит став червоним. Не бачачи тих, хто розігрує цю партію. Воно й природньо – куди там що побачити, коли тебе луплять та перекочують.
З їхніх роз’ятрених ран текло засліплення. Вони би й, може, плакали, але сліз вже не було. Неначе джерело те забилося чи й просто висохло. З їхньої втоми можна було заварювати чай.
Вони намагалися заслужити помилування. Говорили бездумно. Бовкали те, що, як їм здавалося, зробить лезо поблажливішим. Та ще не розуміли, що їх воліють назавжди стерти з лиця землі.
Інше питання, що тих, хто їх стирав, теж чекає стирання. Це був акваріум в акваріумі. Мисливці за одними були здобиччю для інших. Та про це іншим разом.
Збираючись до купи, мешканці землі приречених гралися у браваду та впевненість. Одягали маски. Боялися впасти в очах одне одного.
І ця пастка була розставлена на них передбачливо. Розрахунок якої був на те, що сучасні люди своє его одягають раніше спіднього вранці.
Наодинці ж із собою та невеселими думками, наспівували таке:
Де ви наші мрії?
Де понти й зухвальство?
Що ми наробили,
вбравшись в марнославство?
Про Святії Речі
негідно говорили.
Тому темні сили
нас приговорили.
Чом би нам не жити,
не мати розуміння?
Світ – Втілення Порядку,
Божого Уміння.
Приводити до ладу
мали би себе,
щоб знову відчувати,
а стали мов цабе.
Запишались тим,
що втратили чуття.
Тому людство й світ
прямує в небуття.
Узяли й підіграли
ворогові всьОго.
Ось що натворили –
послухали лихого.
І було би їм зовсім нестерпно в цій ситуації, зовсім безнадійно, коли би не згадка про очі, які бачили зараз в снах, котрі мріяли ще колись побачити. Коли би не вуста ті єдині, від яких серце прискорювало свій біг, а час зупинявся. Сон, зачекай, ще побудь.
© Катерина Когут, 07.11.2023 “Зелено-червоний оксамит більярдного столу” з циклу “Легенди землі приречених”