Ваш онлайн-психолог
Коли ми приймаємо для себе обмеженість перебування тут, на цій Землі, перестаємо прагнути “убити” свій час. І відтак наше життя дивовижним чином перемінюється. Розквітає.
З нього зникає пустопорожність у всіх її проявах. Кожна мить стає сповненою змісту.
Ми починаємо більше помічати, бачити світ інакше. Не цураємося складних питань і з захопленням поринаємо у пошук відповідей на них.
Є місця, куди повертатися особливо приємно. Ноги самі тебе ведуть туди. І прискорюються по наближенню до них…
Є місця, відвідування яких для тебе співзвучне із радістю від зустрічі із добрим другом. І ти з нетерпінням очікуєш кожного наступного візиту туди…
Є місця, куди ти приходиш перед прийняттям важливих рішень. Тому що тут тобі чомусь добре думається. Голова стає ясною, а ідеї яскравішими…
В темні часи ти маєш просто не згаснути. Понад усе мусиш зберегти світло в собі та інших людях.
Йти доводиться навпомацки, на самих чуттях, на вірі. Шпортаєшся. Падаєш. Набиваєш синці. Знову встаєш, щоб продовжити йти…
Часом важко буде зберегти власне світло – такою панівною та непроглядною видаватиметься темрява. Мусиш зібрати всі сили. І вірити в незриме…
Коли починаєш свої духовні пошуки і розмірковуєш над думкою відвідати храм, тебе бентежать запитання: “Навіщо це мені потрібно? Що це дасть? Що я там шукаю?” На противагу цим знакам питання лише незрозуміле відчуття, що ти чомусь маєш це зробити. Воно якесь сором’язиве і ледь помітне. Та все ж виявляється достатнім аби витряхнути тебе з ліжка дощової неділі. Пам’ятаєте як у Цоя: “Но странный стук зовёт в дорогу. Может сердца, а может…” (ну, і далі за текстом)
Ти бурмосишся на весь білий світ, але одягаєшся і рушаєш до обраного з вечора храму. Продовжити читання “Одного дощового ранку”
Є ситуації, коли не маєш права змовчати. Коли твоє мовчання може стати потуранням і підтримкою чомусь хибному, викривленому, неправдивому. І змовчавши ти автоматично розділяєш відповідальність за всі ті наслідки, які нестиме ця подія.
Такі миті дуже впізнавані. Вони не мають нічого спільного з ситуаціями, коли ми просто встали не з тієї ноги і шукаємо, до кого б доколупатися чи причепитися. Вони відрізняються химерного “правдорубства” – від повчань “як треба жити”. Відчуття моментів, які не маєш права проігнорувати, приходить зсередини і схоже за силою на удар молота. Тому не вдається його проігнорувати чи утікти від нього.
Продовжити читання “Є ситуації, коли не маєш права змовчати”
Коли всіх веде за собою така Особистість, крокувати самому набагато простіше. Тобі лишається тільки йти по його слідах і робити те найкраще, на що здатен.
В справі, якій він себе присвятив, немає дрібниць. Все важливе, потребує уваги. Жодних зайвих рухів. Сфокусований і зосереджений як завжди. Руки тримають масивні підсвічники. І ті легко спурхують у повітрі, коли він благословляє вірян.
За його спиною почуваєшся як за кам’яною стіною – так впливає могутність його духу. Він випромінює умиротворення та силу. Та ця сила не нищівна. Вона не принижує тих, хто поруч – звеличує і надихає.
Трапляються дні, коли твоє внутрішнє сонце заходить за хмари. І на душі стає похмуро, навіть темно.
Думки розбіглися. А ті, що залишилися, ти б і сам охоче витурив. Та вони нахабно розсілися і не поспішають тебе полишати.
Тоді ти й поринаєш в обійми вечірнього міста. Відкриваєш для себе ласкавість його спокою. Цілющу тишу вулиць. Та безмежність його просторів… Продовжити читання “Трапляються дні, коли на душі стає темно”
Бувають миті, коли всі слова сказані. Тривалий час ти їх добираєш, громадиш, складаєш в узори…
Щирі, сердиті, ласкаві, нетерпимі. Дотепні, ображені, мудрі, нерозважливі. Звичайні – розмовні та позичені в словнику…
Доводиш, аргументуєш, гнеш своє, сумніваєшся…
Прохаєш, вимагаєш, впадаєш у розпач…
Ковтаєш сльози, гніваєшся, опановуєш себе…
Метаєшся мов поранений звір між серцем і его…
Коли починаєш здобувати власний духовний досвід, тобі перестає бути щось ліньки. З нетерпінням дитини чекаєш недільного ранку чи іншого дня аби відвідати якийсь з храмів. І це стає для тебе справжньою пригодою. Яка збурює твою кров, робить дивовижно живим…
Розчиняються чужі “треба”, “роби так” і “повинен”. Відтепер є тільки власні враження і переживання. І спроби віднайти свій спосіб взаємодії із Силою, що Створила нас…
Продовжити читання “Коли починаєш здобувати власний духовний досвід”
Скільки важливих речей ми робимо машинально? На автоматі. Не вкладаючи ані почуттів, ані усвідомлення.
Зараз не відповідаємо на питання анкети. Не прагнемо справити на когось враження. Тож цілком можемо бути відвертими. Як часто в своїй діяльності діємо “по накату”? Скільки з наших привітань є цілковитими формалізмами? Як давно сяяли наші очі, випромінювали любов та радість?..
Нас оточують машини, геніально сконструйовані пристрої, в наших кишенях докази дивовижного технічного прогресу. Та хіба це привід нам обертатися на роботів?..
Продовжити читання “Скільки важливих речей ми робимо машинально?”
Бувають моменти в житті, коли душа твоя втрапляє у сіті. Чужих інтриг, хворобливих ігор, облудного неправдомовства. І ти не можеш злетіти, не відчуваєш натхнення.
Твоєї вини в тому немає – ніколи не знаєш, де птахолов розкине свої сіті. Та тепер доводиться щось робити – якось рятуватися з пастки.
Тож рушаєш до стародавнього храму, сподіваючись на щось – ще до кінця не розуміючи на що. В його стінах якось одразу стає спокійно… Ще немає бажаної радості та легкості, але відчуваєш як поступово умиротворення заповнює твої груди…В храмі триває вечірня. Відбувається священне Дійство. Звучний голос читця перемежовується зі співом хору, що лунає десь згори і прокочується хвилею по всьому храму… Продовжити читання “Коли душа втрапила у сіті”
Які наші шанси розпізнати істину в непоказній упаковці, якщо на ній не буде відповідного маркування чи етикетки?
Ми стали до кумедного зацикленими на матеріальному. На зовнішньому. На показному. Декларуємо, що наші скарби на небі, та всією своєю поведінкою доводимо зворотнє. Ми вже навіть не помічаємо, що довіра до чиїхось слів для нас вимірюється крутизною його тачки та респектабельністю “упаковки”.
Продовжити читання “Зможемо розпізнати Святий Грааль?”
Коли намовлятимуть нас проти когось,
не слухаймо вухами – слухаймо серцем.
Коли називативуть білеє – чорним, а чорнеє – білим,
не слухаймо вухами – слухаймо серцем.
Коли ганьбитимуть світлеє і прославлятимуть темнеє,
не слухаймо вухами – слухаймо серцем.
Тоді ж бо відкриються нам всі помисли того, кто говорить.
Тримаймося серця, слухаймо серце, і серце не дасть нам збитися з Шляху.
©Катерина Когут, 2017
Бувають моменти, коли немає що сказати.
Ти начебто й не проти поговорити, розповісти щось цікаве. А слова ніби зникають – розчиняються десь у горлі.
Такі миті призначені для того, щоб слухати. Для того аби почути…
Сумирно зітхаєш, відкладаєш всі справи – навіть ті, що потрібні на “вчора”. Кидаєш оком на сьогоднішній графік і знаходиш в ньому шпаринку. Маню-юсєньке віконце – навіть радше кватирку. І рушаєш слухати… Продовжити читання “Бувають моменти, коли немає що сказати”
Я зробив все, що міг. Я зробив все, що залежало від мене. І нечувана легкість на душі!.. Вітерець бавиться з волоссям. Поодинокі крапельки вересневого дощу не бентежать – радують…
Буває, що якась ситуація тягнеться тривалий час, турбує, не дає спокійно спати. Ти виявляєш винахідливість, заходиш з різних боків, перебираєш варіанти. Пропонуєш одне, третє, десяте…
Бентежишся, переймаєшся, переживаєш. Віриш, сподіваєшся, довготерпиш, живеш думками про позитивний результат твоїх зусиль. Вкладаєш все те найкраще, на що здатен. Просиш підказок, застосовуєш їх, прохаєш про нові…