Коли ти вирішуєш розпочати свої власні духовні пошуки, дні відвідувань храмів стають особливими, сповненими Таїни…
Візити перетворюються на щось більше, аніж просто “піти до церкви”. Над тобою ніхто не стоїть, не викручує рук, не каже, що “так треба”. Ніхто не вимагає від тебе видаватися чи навіть бути якимось побожним. Тобі просто цікаво… На ці пошуки відгукується щось спрагле в глибині тебе…
Коли не обтяжуєш себе чужими “треба” і “повинен”, ти відчуваєш момент, коли тобі слід відвідати храм. І куди саме тобі поринути. Всі зустрічі того дня невипадкові, всі події сповнені глибокого сенсу, призначені саме для тебе…
В якийсь момент комусь захочеться твоєї ганьби. Ти просто робитимеш те, у що віриш, йдучи своїм шляхом. Та декому дошкулятиме один вже твій рух. Вони стікатимуть заздрістю, тихцем жбурлятимуть каміння тобі вслід. Ховатимуть очі, сичатимуть за спиною.
Є місця, куди повертатися особливо приємно. Ноги самі тебе ведуть туди. І прискорюються по наближенню до них…
Коли починаєш свої духовні пошуки і розмірковуєш над думкою відвідати храм, тебе бентежать запитання: “Навіщо це мені потрібно? Що це дасть? Що я там шукаю?” На противагу цим знакам питання лише незрозуміле відчуття, що ти чомусь маєш це зробити. Воно якесь сором’язиве і ледь помітне. Та все ж виявляється достатнім аби витряхнути тебе з ліжка дощової неділі. Пам’ятаєте як у Цоя: “Но странный стук 
Коли всіх веде за собою така Особистість, крокувати самому набагато простіше. Тобі лишається тільки йти по його слідах і робити те найкраще, на що здатен.
Коли починаєш здобувати власний духовний досвід, тобі перестає бути щось ліньки. З нетерпінням дитини чекаєш недільного ранку чи іншого дня аби відвідати якийсь з храмів. І це стає для тебе справжньою пригодою. Яка збурює твою кров, робить дивовижно живим…