No Comments

Є ситуації, коли не маєш права змовчати. Коли твоє мовчання може стати потуранням і підтримкою чомусь хибному, викривленому, неправдивому. І змовчавши ти автоматично розділяєш відповідальність за всі ті наслідки, які нестиме ця подія.

Такі миті дуже впізнавані. Вони не мають нічого спільного з ситуаціями, коли ми просто встали не з тієї ноги і шукаємо, до кого б доколупатися чи причепитися. Вони відрізняються химерного “правдорубства” – від повчань “як треба жити”. Відчуття моментів, які не маєш права проігнорувати, приходить зсередини і схоже за силою на удар молота. Тому не вдається його проігнорувати чи утікти від нього.

Тобі доводить брати в кулак всю свою сміливість і силодухість і ставати для когось тим гонцем, якого обов’язково стратять за правду. Люди важко сприймають інформацію, яка їм не подобається, яка не вписується в їхній образ ситуації. Тому ти ризикуєш стосунками з тим, кому зважишся озвучити своє бачення. Гординя, голос его затьмарюють багатьох і здатні бути поганенькими порадниками.

Та це не привід мовчати. Сприймати наші слова чи відкинути їх разом з нами – це вже справа людини. Та в такому випадку через нас їй приходить інформація про існуючий вибір, який вона ще може здійснити. Коли ж ми мовчимо, то станемо не лише співучасником того, що скоїться, а й підтримаємо хибу того, кому змовчали.

Промовчати здається простішим. Та як потім спокійно спати, знаючи, що міг щось вдіяти і не зробив цього?.. І ще – чого варті стосунки, якщо людина може відкинути нас просто через те, що їй щось не сподобалося?..

Та пам’ятаймо – Тому, Хто за нас страждав теж не аплодували за Його Слова, чи не так?.. Та Він не змовчав… Для нас не змовчав…

Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.