No Comments

Трапляються дні, коли твоє внутрішнє сонце заходить за хмари. І на душі стає похмуро, навіть темно.

Думки розбіглися. А ті, що залишилися, ти б і сам охоче витурив. Та вони нахабно розсілися і не поспішають тебе полишати.

Тоді ти й поринаєш в обійми вечірнього міста. Відкриваєш для себе ласкавість його спокою. Цілющу тишу вулиць. Та безмежність його просторів…Ані заклопотаних перехожих, ані всюдисущих автівок. Лише прихильне мовчання вулиці, якою ти крокуєш…

Все довкола виглядає інакше, ніж вдень. Ніч змила з міста діловитість та стурбованість. І воно дозволяє собі бути з тобою справжнім. Таким, як є…

Минаєш знайомі величні будівлі. Відмічаєш силу та незворушність, яку вони випромінюють. Вони чимало побачили за віки, що тут стоять. І ти почуваєшся захищеним поруч з ними…

Раптом вулиця підводить тебе до храму. Його двері зачинено до ранку. Та він не спить – сяє. Підходиш ближче… Ще ближче… І зупиняєшся…

Ви дивитеся одне на одного… Ти на нього… Він – на тебе… Вас не роз’єднують слова… Стоїш, втративши відчуття часу… Розчинившись у Його люблячому погляді…

І ось стається диво!.. Ти помічаєш, що світло його сяйва розігнало темряву в твоїй душі… І вона теж засяяла, сповнившись любові та світлої радості…

Катерина Когут, 2017

* на фото Київський Свято-Володимирівський кафедральний собор

Залишити відповідь

Индекс цитирования.