No Comments

Бувають миті, коли всі слова сказані. Тривалий час ти їх добираєш, громадиш, складаєш в узори…

Щирі, сердиті, ласкаві, нетерпимі. Дотепні, ображені, мудрі, нерозважливі. Звичайні – розмовні та позичені в словнику…

Доводиш, аргументуєш, гнеш своє, сумніваєшся…

Прохаєш, вимагаєш, впадаєш у розпач…

Ковтаєш сльози, гніваєшся, опановуєш себе…

Метаєшся мов поранений звір між серцем і его…


Тримаєш, не відпускаєш, боїшся замовкнути…

Робиш нову спробу з новими словами та вичерпуєш і їх…

Раптом усвідомлюєш, що час зупинитися і перестати поводитися нечемно. Припинити шукати тільки свого. Що лишається милосердствувати, запасатися терпінням і понад усе вірити. І сподіватися…

І шепотіти, звертаючись до Того, хто все Чує: “Благослови його!.. Благослови його!.. Благослови!..”

Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.