No Comments

Скільки важливих речей ми робимо машинально? На автоматі. Не вкладаючи ані почуттів, ані усвідомлення.

Зараз не відповідаємо на питання анкети. Не прагнемо справити на когось враження. Тож цілком можемо бути відвертими. Як часто в своїй діяльності діємо “по накату”? Скільки з наших привітань є цілковитими формалізмами? Як давно сяяли наші очі, випромінювали любов та радість?..

Нас оточують машини, геніально сконструйовані пристрої, в наших кишенях докази дивовижного технічного прогресу. Та хіба це привід нам обертатися на роботів?..

Ми перетворили свої дні на відкатування звичної програми. Спілкування – на відтворення алгоритмів поведінки. Зустрічі –

на калейдоскоп шаблонів та стереотипів. Лишень створюємо ілюзію присутності – наші думки, почуття хтозна-де, але не тут. Навіть примудрилися зробити рутиною даровані нам дивовижні речі і щодня удосконалюємо цю здатність…

Та наше серце не мовчить. Наш дух бунтує. Намагається достукатися до нас своїм обуренням чи пригніченням. Пробитися до нас засліплених своїми численними звичками. Душа наша прагне торкатися всіх і вся у нашому житті, прагне бути вкладеною у все, що ми робимо. Адже знає, що не зменшиться від того, а лише розквітне дужче…

А що як спробувати щось змінити? Додати крапельку тепла до свого “привіт”, трошки більше душі до своїх звичних справ?.. На дещицю більше вдячності до свого “дякую”?.. Зробити спробу розгледіти когось крізь пелену власного зашорення… Висловлюватися не так, як від нас вимагають чи очікують, а щиро – від серця…

Що як більше не читатимемо молитов для “годиться”, а вкладатимемо в них хоча б трохи почуттів? Що як вони стануть менш машинальними і ритуальними? І в них лунатимуть наші справжні благання, сподівання, вдячність, час-від-часу сумніви і навіть відчай. Що як ми станемо хоч на краплинку більш щирими і дозволятимемо відкриватися своєму серцю?..

Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.