Ваш онлайн-психолог
Місто прокинулося. Вулиці сповнилися автівками. Транспорт – пасажирами..
У повітрі поспіх. Бажання встигнути переробити купу справ. Хоч сьогодні Неділя..
Церковні дзвони чути здалека. Життєствердний передзвін. Приходьте усі вірні..
Прискорюєш кроки. Передчуття чогось справді дивовижного. Що ж на мене чекає?.
Відчиняєш тяжкі двері. Примощуєшся. Читаєш молитви. Входиш до святині..
І була сьогодні з ними Благодать. І серця вони до Неба підносили. І Господові дякували..
І пісню перемоги викликували. Виголошували. І промовляли..
І стояли Вони в Домі Його. Острівцеві Світла серед Темряви..
І безсила була Темнота проти їхньої єдності. Бо огорнула їх Любов своїм Покровом..
І співали вони з умилінням. Всяке слово пестуючи. Кожним звуком хвалу приносячи..
І співали з ними Анголи. І всі Святії Його..
Святковий день починається ще з ночі. Навіть з вечора. Точніше з Вечірні..
Хвиля затишного піднесення. Її відчувають всі, до кого торкаєшся. Чи словом, чи думкою, чи дотиком. Від тебе тепло..
Реактивно збираєшся. Сьогодні не мчиш до Літургії. Линеш..
Жодного квапу. Поспіху. Метушні. На диво всюди встигаєш..
Очі сяють. Посміхаються. Сонцю. Небові. Перехожим..
Веселий передзвін святкових дзвонів. Наполягає. Кличе. Запрошує до Літургії..
Нотки вчорашнього настрою стають мелодією. Що звучить в кожній клітинці. Тече по жилах..
День Успіння Пресвятої Богородиці. Святкова Літургія. Стародавній величний храм..
Почуття складні. Змішані. Не хочеться роззиратися. Занурюєшся в себе..
Думається про Свято. Про те, чим для тебе є Пресвятая Богородиця. Що уособлює Вона..
Згадуєш, як складно давалася тобі молитва до Неї. Важко запам`ятовувалася..
Відволікалася увага. Язик ставав неслухняним. Шпортався за незрозумілі слова..
Поруч не було нікого, хто міг би пояснити. Тож довелося самотужки шукати, хто вони такі – Херувими і Серафими. І чому Вона чесніша за них і незрівнянно славніша..
Шлях до храму сьогодні лежить через метро. Прямуєш до центру міста. На Вечірню..
Дорогою думається про різне. Пробігаєш очима кілька непростих днів..
Складні питання. Неідеальні рішення. Обтяжені крила. Відчуття, що світ навалився всім своїм грузом..
Раптом відчуваєш на собі чийсь погляд. Біля дверей стоїть дівча років 7-ми. Кругленька, біленька. Волосся заплетене в “колосок”. Допитливі світло-сірі очиська на півобличчя..
Посміхається тобі. Не губами – всім своїм єством. Дивуєшся. Відводиш очі..
Маршрут прокладається лише рано вранці. До останнього моменту не знаєш, який з храмів покличе тебе сьогодні..
Пункт призначення визначено. Рюкзак зібрано. Рушаєш в дорогу..
На Михайлівській площі ще стоїть військова техніка. Залишки кількаденного сюрреалізму. Тимчасове поруч з Вічним. З тим, що назавжди..
Як і кілька днів тому відзначаєш цікаву деталь. Біля наймогутнішої в світі зброї стоять найпереляканіші в світі люди. Парадоксально. Життя як воно є..
Наступної миті знаходиш однодумця. На півдорозі до воріт монастиря тебе обганяє великий смугастий кіт. Роззирається на всі боки. І висловлює своє обурення невдоволеним нявкотом..
Цей день зачинає складатися звечора. Маршрут визначається незбагненно. Сам собою. Шлях лежить до Михайлівського..
Ранок. Спритно збираєшся. Щось не дає длятися..
Рюкзак на плечі. Пляшка води. Кросівки бесшумно мчать, ледь торкаючись асфальту..
Сьогодні транспорту не доводиться чекати. Одразу під`їжджає потрібна маршрутка. Відчиняються двері метро..
Піший перехід на Майдан Незалежності. Залитий сонцем Київ. Летиш Михайлівською вулицею. Літургія вже розпочалася..
Минаєш сквер. Опиняєшся на площі. Завмираєш на мить від несподіванки.. Вхід до храму блокують ряди військової техніки та люди в різних одностроях..
Перепиняє молодик. Запитує: “Ви куди?” Відповідаєш: “До церкви”. Каже: “Сьогодні там зачинено. Пройти не вийде”.
Бувають Літургії, шлях до яких починається заздалегідь. Події останніх днів, вечора і навіть ночі слугують тобі налаштуванням..
Приходиш до храму в тОму самому стані. Десь по дорозі знову навчившись прощати..
Цього дня думок немає. Всі вони передумалися. Перегомоніли. Перебурхливилися..
Тож ти – саме споглядання. Тут і ТАМ. Тому Літургія торкається глибоко..
Увага вихоплює враження. Аби потім скласти їх у картину. Не хронологічну. Зате цілісну..
Дні, коли рушаєш до Літургії, є сповненими дивовижних пригод. Кожна мить – штрих унікальної картини. Перлина неповторного намиста. Тож такі дні потребують стану особливої уважності. Щоб не пропустити чогось важливого..
Їдеш до храму, де бував вже чимало разів. Називаєш потрібну тобі зупинку. Та вийшовши з маршрутки, з`ясовуєш, що знаходишся в іншому місці. Тож до храму доведеться йти іншою дорогою. Попетлявши подвір`ями..
Не дратуєшся. Для чогось це потрібно. Щоб ти пройшов саме тут..
Накрапає літній дощик. Мчиш до храму і водночас роззираєшся по сторонах. Ані душі..
Раптом просто втикаєшся у стіну із величезним написом англійською “GOOD IN BLACK”. Яка намагається переконати, що нібито “добре” бути в Темряві..
Міркуєш про це дорогою до храму. Про нав`язування Темряви як способу життя. Через телебачення, музику, написи на одязі. Людині доводиться не лише дбати про те, щоб її Світло не згасло. А й боронити його від зазіхань Темноти. Яка є надзвичайно винахідливою..
Заходиш до храму. Знаходиш своє місце. Де маєш бути сьогодні..
Недільний ранок насупився хмарами. Трохи невиспаний. Тому похмурий..
Церковні дзвони кпинять з нього. Розливаються накруги життєрадісним сміхом. Сповіщають про початок Літургії. Запрошують..
Бачиш знайомі обличчя. Вітаєшся. Вітають і тебе..
З прикрістю відзначаєш тяжкий запах. Зрізаних лілей. Заполонив собою простір. Зробив непомітним аромат ладану. Неживим прикрашено Живе..
Запах намагається підпорядкувати собі твій настрій. Прагне прикувати до себе увагу. Прибити до землі. Перешкодити душевному піднесенню..
Починають думатися думки про форму і сутність. Про те, що часто приділяєш надмірну увагу обгортці. Випускаючи з виду внутрішній вміст. Те, що всередині..
Свято Петра і Павла. Святий Празник. Їдеш святкувати його до особливого храму. В самісіньке Серце Києва..
СвященоДійство розпочалося. Піднесений спів хору. Запах ладану. Цього дня він змішується із терпким ароматом квітів..
Читається уривок із Діянь Апостолів. Потім Святе Євангеліє. Якісь зі Слів торкаються особливо. Відгукуються. Незбагненним чином щось змінюють в тобі..
Літургія розгортається. Йде своїм ходом. Настає момент Великого входу..
Одна із найурочистіших митей Дійства!.. Кожного разу мимоволі заклякаєш. Майже не дихаєш. Не ворушишся..
Неділя. Κυριακή. Божий День надворі. Збираєшся до Літургії. Прокручуєш події останніх днів. Питання постають самі собою. Шукатимеш відповідей..
Чиниш іспит спонуканням, що тобою рухають. Чи щирі вони. Чи часом не містять театру..
Цього дня храм обираєш не за вподобаннями. Дещо географічно. З-поміж кількох варіантів – найближчий до місця зустрічі..
Продовжити читання “Літургія у Божий День”
Так стається, що цієї Неділі відвідуєш одразу 2 Літургії. Одну за одною. Не плануєш цього заздалегідь. Просто ситуація так складається, що опиняєшся спочатку в одному храмові. Потім – в іншому. Значить маєш побачити дещо важливе. Помітити щось на контрасті..
Проповідь в першому обертається катастофою. Замість духовної їжі – щось неїстівне. Сумуєш, що сьогоднішнє Євангеліє не торкнулося проповідника. Не повірилось ним. Не відчулося. Лишило байдужим..
Та більш прикро від іншого. Справді сумно від того, що людина впивається своєю владою. Насолоджується “моментом слави”. Не переймається тим, з чим вийдуть звідси ті, хто прийшов..
Ноги прагнуть забрати тебе звідси подалі. Роззираєшся по сторонах. Іншим теж не стоїться. Не слухається..
Молишся за прийдешніх – щоб не відбилася охота ходити до церкви. Щоб приходили знову..
Продовжити читання “Вона і польові лілеї”
Вуста були їхні зімкнені.
І серця в молитві мовчали.
Благодать потоком зливалась.
Та до Нього вони не припали.
Водиці Живої не спили.
Коли це скінчиться? – питали.
Спраглі прийшли – спраглі пішли.
Його не пізнали. Ще не пізнали.