Цей день зачинає складатися звечора. Маршрут визначається незбагненно. Сам собою. Шлях лежить до Михайлівського..
Ранок. Спритно збираєшся. Щось не дає длятися..
Рюкзак на плечі. Пляшка води. Кросівки бесшумно мчать, ледь торкаючись асфальту..
Сьогодні транспорту не доводиться чекати. Одразу під`їжджає потрібна маршрутка. Відчиняються двері метро..
Піший перехід на Майдан Незалежності. Залитий сонцем Київ. Летиш Михайлівською вулицею. Літургія вже розпочалася..
Минаєш сквер. Опиняєшся на площі. Завмираєш на мить від несподіванки.. Вхід до храму блокують ряди військової техніки та люди в різних одностроях..
Перепиняє молодик. Запитує: “Ви куди?” Відповідаєш: “До церкви”. Каже: “Сьогодні там зачинено. Пройти не вийде”.
“Це ж церква.. Ви геть подуріли.. Що Ви тут влаштували?” Вихоплюється саме собою..
Слова промовлені щирим подивом. Негучні. Щось перевертають в свідомості того хлопчини..
Знічується. Каже, що це не вони. Каже, що у них наказ..
Дивина та й годі. Знизуєш плечима. “Я в ЦЕРКВУ йду”. І продовжуєш рух. Без нахрапу чи переможного маршу. Просто крокуєш..
Лишаючи позаду могуть мовчазної техніки. Ошелешені очі. Відкриті роти..
З`являється дивовижне відчуття. Ніби щось розступається перед тобою..
Нарешті центральний вхід. Прискорюєш крок. Саме встигаєш на читання Євангелія..
Поринаєш у молитву. Разом з духовенством. Та ще кількома людьми, які втрапили до храму..
Відзначаєш, що голос священника має особливе звучання. М`яке, ласкаве. Тож проникає в самісіньке серце..
І воно відкривається йому назустріч. Стає сповненим любові та благодаті..
Раптом відчуваєш на собі чийсь погляд. Малюк на руках у бабусі. Розманіжений та всміхнений..
На комірці комбінезончику напис “Heart” (Серце). Осягаєш. Всміхаєшся у відповідь. А Літургія продовжує йти своїм ходом..
ПОЛЮБІМО ОДИН ОДНОГО…
Цілую, обіймаю) 
😘
💖
✨
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Олега Шупляка “В храмі”