Архієрейські хроніки

Навіщо серце?

Новий епізод “Хронік зростання архієреїв” починається з дещо роздратованого архієрея, який стоїть перед великим дзеркалом. Ні, з зовнішністю там все чудово. Емоції з іншого приводу.

Режисер дає можливість почути, що той думає, пильно розглядаючи власні очі:

– Бачити серцем – бачити серцем. А очі тоді навіщо? Що Господь дав людині щось непотрібне? Нефункціональне?

Заплющує очі і продовжує буркотіти подумки:

– От заплющив я очі. І що? Бачу себе? Ні, не бачу. Нічого не бачу. Темно, майже як вночі. Може, моє серце не здатне на такі речі? Може, то обрані лише можуть? Оті, про кого в Заповідях Блаженств?

Махнув рукою розчаровано. Вимкнув світло. І ліг спати. Перед засинанням трохи покрутившись.

Ангел стає видимим. Робить Комусь жест:

– Заходьте. Вже заснув.

В кімнаті стають видимими троє Святих. Один сміється до інших:

– Як же вони так скоро розгубили надбане нами? Як вони всього цього не вміють?.

Другий відповідає:

– Розумієш, в 20-му столітті цілеспрямовано винищувалися ті, хто виокремлювався здобутками. Творчими, підприємницькими, науковими, духовними. Небожа сила пройшлася своїм оралом. Зігравши на заздрості, ревнощах. На всіх гачках. А скільки книг перенищили!.. Ці ж просто не розуміють, скільки всього мають віднайти наново. Вважають набуте звуження свідомості “нормою”.

Підключається до розмови третій:

– Ми теж добряче завинили. Детально не описували духовний досвід власний. Тож вони і вважають нас буквоїдами та теоретиками. І ще невдахами нереалізованими в миру. Треба було більше писати про духовні вправляння. Щоб розуміли, які Скарби нам відкрилися. Що нічого зі звичайних речей не могло порівнятися.

Перший хитає головою:

– Невиключено, що і те знищили б часи темні. Судячи з розвитку подій, їм належить стати відкривачами. Відкрити здобуте нами та іншими святими отцями своєю власною стежиною. Щоби не зі слів вірили, а з власного досвіду.

Другий ствердно киває:

– Точно. Як до самарянки люди сказали – вже не зі слів твоїх віримо ми. Так і ці мають побачити самі, що є Істиною.

До Ангела:

– Пробуджуй. Тільки спокійно. Щоб без отого “а??” “що???”. Бо геть зашугав вже людину. Ті, що зараз живуть, тендітні та тепличні. Куди з ними так різко?

Ангел сміється і тихенько тряхає за плечі. Архієрей поступово виходить зі сну до стану, схожого на дрімання.

Один зі Святих:

– Ти поставив питання про бачення очима й серцем. Вирішили тобі показати це. Щоб була ясність. Ходімо.

Опиняються вони на одному з Вселенських Соборів. Там саме жваві розмови. Довжелезні документи розбирають з тих, що наштампували тогочасні маніпулятори та викручувачі Слова.

Говорить до архієрея:

– Дивися на область серця святих отців.

Той бачить..що з сердець у них на документ йде щось типу світла прожектору. Потужне-потужне. Якісь з рядків при цьому починають блимати. Загорятися різними кольорами.

Святий говорить:

– Тепер дивися уважно на їхні очі. Спробуй помітити, коли вони працюють в режимі сприйняття фізичних об’єктів, а коли в режимі сприйняття того, що висвітлює прожектор серця.

Архієрей дивиться і..дійсно. Очі святих то сфокусовані на якомусь предметі, то трішки ніби розфокусовуються і дивляться як наскрізь.

Тільки й вихоплюється у нього:

– Вау!.. А мені так можливо навчитися?? Боюся навіть поглянути, на свій “прожектор”..

Вони опиняються знову в кімнаті. Святі посміхаються:

– Ні, не бійся поглянути. Твій прожектор наразі працює по-різному. Іноді дає доволі сильне світло. Коли ти дієш з Любов’ю. Коли ж тебе охоплюють негативні емоції, пристрасті, то там ледве промінчик протискається. Тому й хибні кроки робиш тоді.

Архієрей запитує:

– А як мені режим бачення змінювати навчитися?

Один зі Святих:

– Наразі обдумай усе, що побачив. Головне – чітко зафіксуй, що існують різні режими. І що серце здатне бути прожектором. Низай намисто зі знань. І до них поступово почне прикладатися досвід.

Архієрей ще щось хотів запитати. Та раптом Святі зникли, зробилися невидимими. А він повністю пробудився.

За вікном ще тихо. Місто солодко спить. Раптом відчув, як тепло на хороше в грудях.. Як, можливо, ніколи раніше..

Далі буде

Зрячість дітей

Ця серія “Хронік зростання архієреїв” починається з того, що в кадрі архієрей в роздумах. Перед ним книга. Щойно прочитав історію про монаха.

Суть там в тому, що той промовляв 9 разів Ісусову молитву, а 1 раз – Богородице Діво. І був там інший монах, котрий безпричинно ворогував з ним доти, доки не побачив Пресвятую Діву, що плела вінок з троянд. Беручи 9 білих та 1 червону – за кількістю молитов.

Прочитав архієрей розповідь преподобного Варнави Гефсиманського і засумував.

Режисер зробив так, що глядачі чують його роздуми:

– От скільки разів я вже за життя промовив цих молитов. А інші скільки при мені. І жодного разу ані Богородиці не бачив, ні Ангелів, ні Святих. Це, може, й казки взагалі. Чи просто світ став іншим і цьому всьому вже в нім місця немає? Як навчати когось, коли сам вважаю це байкою?..

На тому і задрімав у кріслі. Аж раптом… Богородиця стає видимою в кімнаті… Глядачі чують Її надзвичайний сміх. Не просто як людський – ніби сила-силенна дзвіночків розливається в повітрі.

Режисер обрав класний ракурс. Її не видно повністю. Тож вмикається уява. Духовне бачення отримує навантаження.

І говорить крізь те, що архієрей сприймає за сновидіння:

– Кажеш, ніколи Мене не бачив?. Та скільки разів Я ходила навколо тебе, торкалася чола, коли ти був загорьованим. Ти відчував в такі миті полегшення, але ніяк не асоціював із Моїм реальним дотиком.

Архієрей анічичирк. Намагається й не дихати, щоб не пропало те, що бачить. Пресвятая мовить:

– Ваші очі, очі сучасних людей, постійно втулені в гаджети. Ваш кругозір звузився до невеликих прямокутників, в свідомість почав втрапляти малий потічок у порівнянні зі святими отцями. Відтак очі втратили здатність споглядати духовний вимір. А він нікуди не подівся. Просто здатність сприймати його вимкнулася. А у когось – і атрофувалася.

Архієрей запитує, а що ж робити. Бо бачити ж хочеться. Але щоб це не було галюцінаціями чи облещенням диявольським.

Вона знову засміялася розлиттям кришталевих дзвіночків. Звуком, розрахованим на духовні вуха:

– Вірно робиш, що побоюєшся облещень. Лукавий часто зводить людей на любові до фокусів та спецефектів. Але цей острах має тебе робити пильним, а не закритим для духовного досвіду. Пильнуй, яким стаєш по тому. За тим, якими мають бути Плоди Духу Святого, визначай природу видіння. Те, що від Бога, не робитиме тебе гордовитим чи зверхнім над іншими. А місця в серці додаватиме.

Пресвятая бере архієрея за руку і вони опиняються в храмі. Там, де він зазвичай служить. Вона вказує рукою:

– Дивися на дитину.

Архієрей бачить маля на руках матері. Голівка задерта догори. Очиська на пів обличчя. Радісно сміється.

Пресвята торкається чола архієрея, потім області серця:

– Подивися з серця під купол.

Він якось це виконує і завмирає.. Під куполом зграйками ширяють Ангели.. Стараються кульбітами потішити дитину..

Богородиця бачить, що йому вдалося побачити Ангелів. Посміхається і говорить:

– Так, ті “малюночки” з Ангелами там не для краси. Для того, аби ви пам’ятали про Їхню присутність в храмі. І старалися б побачити.

Після паузи продовжує:

– Тож щоб вмикнути приспане духовне бачення, старайся дати своїм очам більше роботи. Дивися на предмети, людей і проси про споглядання духовним зором. Старайся вглиб прозрівати, а не ковзати поверхнею. Та найголовніше для початку інше. Бачиш, що дитинка так тішиться, поглянь у тому напрямкові і постарайся відчути. Зачепитися серцем за вірний орієнтир. Не вигадуй відчуттів, не витискай з себе. Важливо, щоб вони були істинними.

І додає:

– Ви стараєтеся бути дуже поважними. Та забуваєте слова про втаєність Божих Таємниць від тих, хто пнеться вважатися мудрим. І відкриття Найсокровеннішого немовлятам.

Архієрей задумливо протягує:

– І правда ж. Ось чому – будьте, як діти.. В тому ж ключ, виходить, до Царства..

На тому прокидається. А у вухах внутрішніх ще стоять переливи Дзвіночків..

Далі буде

Дві уваги

Бетховенівське тадададам в серіал не вставлятимемо. Бо ж типу веселий за жанром. А іншого музончику зараз не спадає на думку. Тож і нинішня серія “Хронік зростання архієреїв” без музичного вступу.

В кадрі архієрей, який париться тим, що Богослужіння проходять без особливих відчуттів духовних. Все чітко, відлагоджено. А зі святоотцівським досвідом – сум. Було Богослужіння – і добре, що було. На тому все.

Та душа почала просити наповнення якогось особливого. Того, за чим покликано було від звичайного життя.

Думав Ангел, як зарадити, думав. Спочатку хотів сам звернутися. Але що архієреям якісь прості Ангели – їм фігуру масштабну подавай.

Тож звернувся з проханням до Святого. Теж в архієрейському чині. До Іоана Максимовича.

Той запосміхався, коли почув, що треба. Протер окуляри. Каже:

– Та хто я там для нього. Чудік. Але спробую, коли просиш. Треба ж реноме виправдовувати – швидкого помічника. До мене ж рідко звертаються. росіяни постаралися – оббрехали, а люди й повірили. А енергії ж на поміч огого скільки!. Тому дякую Тобі за довіру!

Дочекався Святий Іоан ночі. Щоб промовити уві сні.

Приходить сідає поруч ліжка. Посміхається. В руках тримає архієрейський жезл і ниточку вузликів – для Ісусової молитви.

Ангел лагідно пробуджує архієрея:

– Поглянь, хто до тебе завітав. Поспілкуйся.

Той кліпає – сонний, втомлений за день. Сідає на постелі.

Іоан Максимович:

– Чув, що ти розстроюєшся, бо нічого особливого на Богослужіннях не відчуваєш.

Архієрей здивовано киває. Ніби ж і не казав нікому про це.

Святий Іоан:

– Прийшов дещо порадити тобі. Може, знадобиться.

Показує жезл і мотузок з вузликами. Жезл в одній руці, вузлики – в іншій:

– Бачиш, людина має дві руки. Дві ноги. Два ока. Два вуха. Можеш продовжити послідовність. І це не випадково. Уваг у людини теж дві.

Архієрей дивується. Типу – як це дві?

Іоан пояснює:

– Це добре, що ти зосереджено йдеш виголосами, тримаєш вірну послідовність дій. Але це все – для однієї уваги. Інша ж в цей час у тебе нічим не зайнята. А має тобі духовні квіти до букету збирати. Щоб ти виходив наповненим. НаДиханим Божественними пахощами.

Архієрей питає, а що ж робити.

Святий відповідає:

– Тренуватися. От ти теж маєш чотки. Але вони у тебе наразі швидше для краси. Типу аксесуару для крутішого фото. Так, ти промовляєш молитви, коли згадуєш чи маєш хвильку. Та має бути не так. Поглянь на мої.

Показує дуууже стертий мотузок із зачовганими вузликами:

– Бачиш, його соромно комусь показати. Бо постійно в роботі. Привчай себе, щоб не робив, з ким би не говорив – в цей час якусь з молитов, які можеш повторювати раз-по-раз. До Ісусової краще приступати після Богородичної. Так серце більш готовим буде до вправлянь. Недарма ж Вона спочатку Народилася, а потім вже Боговтілення відбулося. Така і в молитвах послідовність буде Плідною. Але зараз не про це.

Знову показує руки з жезлом та вузликами:

– Щось робиш зосереджено і тим часом молишся. Навантажуй обидві уваги. Спочатку буде важкувато, але потім піде. І виявиться це в тому, що на Богослужінні і керуватимеш справно, і відчуватимеш духовне наповнення всіх БогоДій. А я молитимуся за тебе і через якийсь час знову завітаю. Бувай.

Архієрей прокидається. В кімнаті..аромат ладану. Якийсь тааакий приємний.. І в руці чотки, які одягав вдень на зап’ясток. Але потім точно знімав і залишив на столі, коли лягав спати.

Далі буде

Звичайний безхатченко

Нова серія “Хронік зростання архієреїв” починається з крупного плану архієрея. Видно, що засумував. Дивиться у вікно, зітхає.

А далі починається пояснення. Коли навчався в семінарії, духовне життя виглядало захопливим. Життєописи святих розповідали про неймовірні речі.

Та в його досвіді за всі ці роки нічого особливого не відбулося. Відтак Богослужіння стали видаватися муторною рутиною. Здавалися ходінням по колу.

З’явилися сумніви, чи релігія – це не пережиток в сучасному світі, де все втикане камерами й мікрофонами. Де ж ті Ангели зі Святими, коли жодного відеозапису з ними?.

Час було рушати на ранкове Богослужіння. Великий Піст же триває. Ще раз зітхнув і почав збиратися.

Все було, як завжди. Роками відточена послідовність рухів.

Раптом, стоячи біля Престолу, чує позаду чийсь захоплений викрик в храмі: “Він там!. Він там!. Погляньте! Він там!”

Запитав у когось, що відбувається. Щоб не озиратися.

Хтось виглянув і сказав, що якийсь волоцюга тикав пальцем у бік вівтаря і це викрикав. Архієрей вирішив, що то людина йому так зраділа. Ну, типу ж нічого дивного – завжди увагу людей привертає. Добре, що впізнають.

Пригадалося, як той же безхатченко днями до когось на Вечірні підходив. І теж щось викрикав. Все, як все. Нічому дивуватися.

Богослужіння завершилося. Вийшов з храму із черговим підтвердженням, що типу нічого особливого не відбувається. Мав справи. А потім приліг подрімати перед Вечірнею.

Ангел вирішив скористатися моментом і дещо пояснити. Каже:

– Вважаєш, що “нічого особливого нині не відбулося”? А тепер поглянь, що приховалося від твоїх очей.

Архієрей бачить храм. Себе у вівтарі. Бачить безхатченка, що стоїть і щось говорить до ікони з Архистратигом Михаїлом. Вже збирається йти надвір.

Як раптом кидає погляд в Царські Врата. Завмирає.. Починає викрикати: “Він там!”

Архієрей переводить очі в тому напрямкові і бачить.. Сліпуче Сяйво у вівтарі.. Яке жодним чином не помічають ті, хто там. Бо жмурилися б, якось би реагували..

Трошки сфокусувавшись, стає здатним сприйняти, що Світло має обриси.. Крила, обладунки, меч..

Архистратиг у вівтарі!. Безсумнівно Він!.. Ось кого бачив той чоловік!..

Ангел не дає йому залипнути в спогляданні і каже:

– Роздивися уважно того безхатченка. Бачиш, очі, немов у дитини. Він має чисте серце. Тому здатен Бога бачити, і Святих, і Ангелів. Але не лише це важливо в його випадкові.

Архієрей бачить тепер момент, коли той підійшов до когось з тих, хто молилися, й викрикав. Повністю розчути виявилося важко. Але кричав, що “їх тисячі тут, що усіх не вб’ють”.

Ангел пояснює:

– За чисті серця слугам одвічного ворогу роду людського призначена велика нагорода. Йому зимно ночувати на вулиці. І лукавий намовляє його “зігріватися” пійлом. Й тоді опановує його, починає промовляти його вустами. Ті крики від імені бісів були, котрим щира молитва в храмі дошкуляла.

Смикає архієрея за рукав:

– Поглянь на очі його зараз.

Той вглядається і аж відсахується. Автоматично хреститься. Очі дуже моторошні. Ніби геть не його.

Ангел підтверджує вірність спостереження. Говорить:

– Вірно помітив. Коли небожа сила відійде від нього, то очі знову будуть людськими. Що перехрестився ти вірно. Зараз покажу чому.

Архієрей бачить, що людина, до якої той викрикав, робить хресне знамення. І це утворює.. Могутній Сяючий Щит..

Потім ще хрестить того чоловіка. І щось темне в нім стає ніби зв’язаним. Ого!..

Ангел бачить подив архієрея і всміхається:

– Отакі от “звичні” речі щоденно проходять повз твою увагу. Вимір Господніх Таємниць, Чудес потребує відчинених вікон свідомості, розплющених духовних очей. Розумієш?..

На тому і прокинувся.. Ой, вже скоро ж Вечірня..

Далі буде

Попередження Святих

Серіал має містити пульс ситуації. Тож новий епізод “Хронік зростання архієреїв” про актуальне сьогодення.

Вже традиційно в кадрі глибока ніч. І спальня архієрея. Котрий цієї миті солодко сопе, змучившись за активний день.

Один за одним стають зримими Святі. Їх чималенько. Обступили ліжко і уважно розглядають людину. Вирізняються більшою прозорістю та осяяністю.

Хтось з них говорить:

– Гарний же, немов намальований.

Інший штовхає у бік:

– Так і намальований же. Он портрети на стінах.

Третій каже:

– Але у них, людей, що зараз живуть, прийнято казати – соціально схвалена зовнішність. Тому давайте тут без архаїчностей.

Ще котрийсь вказує на книгу поруч спального місця:

– О, Добротолюбіє!. Здивував!.

Якийсь зі Святих помічає прим’ятість п’ятої сторінки і питає інших:

– Як гадаєте, то улюблене місце в книзі?. Чи то аж туди дочитано?.

Хором у відповідь:

– Бог знає.

Святий із високим чолом запитує:

– Ну, що будимо? Часу мало до світанку залишається. Він рано встає.

Доручають цю справу Ангелові. Він обережно, але рішучо стрясає за плечі.

Той зривається з подушки:

– Що?? А?? Хто ви всі?? Невже розвідка набрехала і таки окупація??

Видихає з полегшенням:

– Ні, одежа у вас не російська. Налякався вже був. Фухх..

Щойно заспокоївся і нова ідея приносить нову хвилю тривоги:

– Але хто ви всі? І як сюди увійшли?? Що – Кінець Світу вже?? Але ж ніби не так має все бути.

Один зі Святих підходить ближче:

– Хоч мене впізнаєш, може?

Той уважно дивиться на чоловіка, вбраного у одежину з верблюжого волосу, підперезаного ремінем:

– Іоан Хреститель?. Ти є?. Ти справді існуєш?.

Святий засміявся:

– Ні, казковий герой. Звісно, існую. І маю питання до тебе.

Архієрей чесно пробує сфокусувати на нього погляд попри сонність. Напруга знизилася, втома бере своє. Але боїться здатися неввічливим й відтак прогнівити Святих:

– Слухаю.

Іоан Хреститель запитує:

– От скажи, як ви так примудрилися вчитися, що ми для вас виглядаємо непереконливо? Не маєте віри ані словам нашим, ні пересторогам. Чого ж тоді ваші балачки вартуватимуть, як зневажаєте нас, наші здобутки? І людей навчаєте ставитися до нас, як до персонажів з мультів чи фантастичних стрічок.

Той пробує щось сказати про відстань роками. Та Предтеча зупиняє його:

– Ви зараз – будівлі без фундаменту. А наближається потужна буря. І як хутенько не зміцнетеся, то й каменю на камені не лишиться від вас. Те, що переживали до цього, лишень забавки.

Інші Святі мовчать, а Хреститель продовжує:

– Сокиру справді до стовбуру прикладено. Віриш ти в це чи не віриш. Так воно є. І краще вам щось порішати з плодами. Щоб не плакати через зрубаність. Бо тоді вже нічого не підправиш. Попередження фактично ніколи не спрацьовують. Але це не привід змовчати. У людей має бути це знання.

Святі одночасно стають незримими. Архієрей спочатку засинає. Але майже одразу прокидається.

Вмикає світильник. Бере Добротолюбіє і читає. Якось навіть не сонно, зосереджено.

Камера переміщується на ікону Собору Святих. Вони переглядаються між собою. Не всміхаються. Але погляди теплі.

Далі буде

Мелодія псалмоспівця

Нинішній епізод “Хронік зростання архієреїв” теж без музичного вступу. В цій серії – музика для посилення теми в розв’язці епізоду.

Показується архієрей, якому вдавалося чимало хорошого. Господь обрав його для служіння у непростих місцях. І немало справ звершив його руками.

І от стається дуже складна ситуація. Драматична, трагічна. Непросто пережита. І відтак виникають природні сумніви в Любові Бога.

З тяжкими роздумами заснув того дня. Довго крутився, шарпав подушку, яка чулася незручною.

І бачить у чомусь типу сновидіння, що не сам в кімнаті.

Хотів закричати, але щось ніби зв’язало вуста. Поступово стало добре видно несподіваного гостя.

Камера бере крупним планом його. Це красивий чоловік у якомусь старовинному одязі. В руках тримає щось типу невеликої арфи.

Давид!.. Осяює архієрея. Цар Давид!. Псалмоспівець!.

Той всміхається. Очі глибокі. Обличчя поглиблене зморшками від пережитого ним. Говорить:

– Бачу, впізнав ти мене. Значить ви, сучасні люди, Псалтир до рук ще берете. Це хоч добре.

Присідає поруч ліжка. І продовжує:

– Розумієш, проблема почалася з того, що ви почали читати псалми буденно. Як певні архаїзми, як частину знеціненого вашим ставленням і відтак нібито “Застарілого” Завіту.

Архієрей хоче заперечити, але не може. Тож мусить мовчки слухати далі:

– В ваших життях не було особливого трешу. Так – якісь окремі драматичні особисті історії. Тому мої слова для вас були ні про що.

Мовчить хвильку. І говорить:

– Та я не писав їх, маніжившись в купальні. Ані вмостившись у кріслі з гарячим какао. Піді мною земля розверзалася, небо шаліло. Я був у самісінькому пеклі!. І не міг сподіватися на порятунок. Все летіло шкереберть! Розумів, що жодних шансів для сприятливого розвитку подій. Моя ситуація виглядала Кінцем Фільму.

Його вуста пересихають. Він робить тяжке ковтання:

– Ті слова струменіли з мене разом з кров’ю з ран, якими вкривалося моє тіло. Мої нігті вгризалися у долоні. Та біль душі був настільки сильнішим, що я того не відчував. Як і сліз, що лилися обличчям.

Архієрей слухає вже уважно. Давид продовжує:

– В тих рядках – мій кривавий піт. Зойки зі стогонами. Ридання такі, що змучували тіло настільки, що ніби сама душа полишала свою фізичну обгортку. З ними засинав і прокидався.

Говорить далі:

– Особливо тяжко те все було переживати після звички відчуватися любленим. Улюбленим Дитям Божим. Мазуном. Везунчиком.

Продовжує:

– Ви зараз хреститеся на словах “Боже, навіщо Ти залишив Мене”, а я це пережив скорше!. Без усякої надії, що стан речей зміниться. Немає жахливішого, аніж стан Богомзалишеності. Найстрахітливіші з тортур – ніщо у порівнянні із тим відчуттям.

Потім голос його змінюється. М’якшає. Стає таким, що зігріває серце:

– Тобі простіше, бо за твоєю спиною вже є я. Святі та пророки. І всі ми тобі можемо засвідчити одну річ. Щасливі ті, кого Господь тримає на короткому повідкові. Котрі отримують по шапці за найменший вияв гордині, зірковості, за міліметрове відступлення від Істини. Нещасні ж ті, кого відпущено. Бо не зчуваються, як приходить погибель на таких.

Додає:

– Кого Господь особливо любить і на кого покладає особливо важливі завдання, того і виховує безкомпромісно. Твердо. Аби були Його Голосом Совісті на Землі. Оголеними нервами Найвищої Правди. Досконало натягненими струнами для сповіщення Його Волі.

І потім ще каже:

– Вам, сучасним людям, дуже непросто. Ви маєте усі необхідні інструменти. Та вони здобуті не вами – попередниками у потужних палких битвах. А відтак недооцінені вами. Видаються вам “занадто простими і звичними”. Але такими не є. Для того і випробування вам ці – для Осягання Скарбів.

Посміхається і починає перебирати струни музичного інструменту. Награє мелодію, яку архієрей ніколи не чув. В грудях стає тааак добре. Ніби струмочки чистої води розливаються..

Прокинувся.. В кімнаті темно. Нікого.. А у вухах ТА мелодія.. І відчуття в грудях не зникло..

Далі буде

Насичений день

І ця серія “Хронік зростання архієреїв” без музичного вступу. Бо багато дії, а музичний супровід здатен відволікти тут від головного. Діалогів теж нині немає фактично.

Отож розпочинається епізод з пояснення, чому за духовенство, а за вище тим більше, потрібно молитися.

Режисерові вдалося створити класний відеоряд. На звичну буденну реальність накладено Незримий вимір. І те, що в нім робиться.

Показується наочно, як за душею кожного з них полює цілий легіон підлеглих одвічному ворогові роду людського.

А як якісь магуни чи магунки заводяться в храмі, то число полювальників примножується. І хитрощі розкладених пасток стають витонченішими.

І Ангели мусять перепрацьовувати. Щоби встигати розрулювати всі прикрощі з капостями. І буває так, що щось випускають. Через множинність пасток.

Та коли молитва лунає щира, то їхня невтомність примножується. Швидкість – збільшується. Вишуканість розв’язків проблем стає феєричною.

І от режисер це показав у короткому прев’ю до сюжету серії. Бо вона дещо про інше.

Сучасні люди нібито знають про існування Ангелів. Навіть вітають одне одного в певні дні. Порозмальовували храми зображеннями.

Та на ділі абсолютно ігнорують їхню допомогу. Часто й невдячність виявляють. От про вияв такого ставлення нині й серія.

Показується очолюване архієреєм Богослужіння. Камера вихоплює тих, хто робить прикре. І показує Незримий вимір – як біси наввипередки біжать плести тенета.

В той день після Служби захід, на якому нібито непогано було б з’явитися. Ангел бачить ситуацію наперед. Бачить пішохода в нетверезому стані, якого біс тягне вискочити з-за рогу на проїжджу частину!. Щоб автівка, їдучи звичним маршрутом, з ним зіткнулася.

Що ж робити??. Як розрулити??. Колесо проткнути й затримати – водій біля автівки. Й влетить йому, що не додивився. Можуть і звільнити зовсім..

Хтось помолився тієї миті. Ангел – о, ідея!.. ДЯКУЮ!.

Архієрей виходить з будівлі. Тііільки сідати до автівки. Десь береться ворона і на лискучому вбранні опиняється її автограф. Такий розмашистий, що жодних витирань серветкою не прокатить.

Страшенно сердиться. Мусить вертатися, щоб перевдягнутися. Йде і свариться. Хоча радіє, що не на голову.

Перевдягнувся. Пішов під парасолею в сонячний день.

Люди побачили і захіхікали. Типу нова мода у архієреїв. Богемна. Щоби сонце серед ранньої весни не опаляло.

Опиняється на межі кипіння. Ох, як же нестерпно, коли ото хтось бере і хіхікає!.. Здатися смішним – найтортурливіша з тортур для сучасної людини.

Водій мусить “зрізати” через зменшення часу на доїжджання. Відтак дороги із тим нетверезим розминаються.

Ангел витирає піт. Фух, вдалося. Слава Богу. Архієрей – похмуріший за хмару.

Хтось знову помолився. Ангел раптом бачить, що на тому заході є людина, що прагне зманіпулювати архієреєм!.. Скористатися необізнанністю в певному питанні!..

Ой, леле!.. Що ж робити!.. Він їде злий, тож телефон вимкнув. І підкинути потрібну інфу в стрічку не вийде. А як же підготувати?…

Терміново треба щось вдіяти!.. Дочікується миті, коли автівка зупиняється на світлофорі і… пробиває колесо.

Архієрей вже злющий, немов пантера. Водій не вислуховує нічого на свою адресу, бо ж ніяк не завинив.

Доки усувається проблема, архієрей гортає стрічку в соцмережі і натрапляє на потрібний текст. Читає. Бере до відома. Навіть не знаючи, наскільки вчасний він.

Все добре. Поїхали. Знову хтось помолився.

Ангел ще відхекується від попередньої пригоди, але помічає, що там, на заході, не один пройдисвіт. І з оцим іншим краще би зовсім не стрічатися зараз!.. Він себе виявить. Але до того краще оминути, щоб не вляпатися.

Розуміючи, що зараз почує потік зовсім небоголіпних слів, які гравієм вдарять по крилах, Ангел йде у ва-банк.

Архієрей тііільки робить крок у напрямкові будівлі, де захід. Бачить ремонтну бригаду, які працюють над усуненням прориву труби.

Починає переступати потічки води, що лиються асфальтом. Мчить автівка. З розмаху влітає в калюжу. Тож його накриває тааакою хвилею, що й вмиває..

Він спересердя плює в землю. Застрибує в салон. Водій, не чекаючи команди, везе назад. Нічого не запитуючи.

Ясно, що захід скасовується. Змиває з себе калюжу й враження дня.

Телефоном потім комусь жаліється на те, який у нього типу “невдалий день”.

Ангел дивиться на свіжоскупане втілення невдячності. Потім – на те, що потенційно могло трапитися, але з Божою допомогою розрулилося. Підкликає до себе ворону:

– Наступного разу прицільніше, добре?. І харчуйся краще. Будемо вдячність в його свідомості вдобрювати. Бо щось без добрив ніяк.

Ворона:

– Кар-р-р. Дякую за довір-р-ру!. Бо люди тільки й знають, що лаяти мене. А Іллі хто поживу носив, мені аж цікаво??. І чого Господь досі Вір-р-рить в людей?. Але Він Вір-р-рить і ми, небесні, до останнього мусимо.

Ангел стверно киває. Уважно вслухаючись в те, що думає архієрей про свій день перед сном. Сподіваючись поміж незадоволення почути те, що відверне подальші випробування.

Серія завершується на найцікавішому. І неясно, промовив архієрей потрібне чи нарвався.

Далі буде

Цікавий гостинець

Нинішня серія “Хронік зростання архієреїв” без музичного вступу. Атмосферність досягається мальовничими краєвидами в сільській місцевості. Вітер шурхоче очеретом. Жене хмари небом.

В кадрі йде неквапом архієрей. Прогулюється десь на природі. Потім руку крупним планом – перебирає вузлики. Подумки молиться.

Розповідається заспів. Якийсь час тому він почав практикувати Ісусову молитву. Начитався літератури. І вирішив практикувати.

Спочатку було норм. Кількість промовлених молитв зростала. Від них було приємно. І все непогано вдавалося – ті справи, за які брався.

Та дуже скоро почалося щось дивне. Виникла інтенсивна зверхність щодо інших. Тих які не моляться чи моляться менше.

І це змінило його не лише зсередини, а й зовні. Ніс задерся. Ходить і поглядає на всіх, ніби він блакитної крови, а решта – чернь.

А потім перестав відчувати, щоб молитва щось давала б. Лише голова бубнявіла.

Молився і заснув. Ангел знав, що до нього без варіантів стукати вдень. Бо весь час внутрішнє бу-бу-бу. То думає, який класний, що молиться, який крутезний ісихаст. То вже слова молитов.

Тому залишалося спробувати уві сні підійти.

Отож бачить архієрей, як підходить до нього дідок. Такий, яких в дитинстві бачив. Не ризикнув Ангел з крилами показатися – той би зразу б думав, що то диявольське облещення.

Підійшов у вигляді дідуся і каже:

– У мене для тебе гостинчик. Знаю, що це ти любиш. Бери.

І простягає набиту полотняну торбинку.

Архієрей бере. Заглядає. А там гарбузове насіння. Гарне таке. Золотаве.

Дідусь каже:

– Ану, полускай.

Той починає лускати. І тут прикрість. Одна – пуста. Друга – теж. Третя, четверта, п’ята і всі решта – без зерняток всередині.

А дідусь говорить:

– Прикро, правда? Таке насіння лускати. Отака і молитва твоя зараз. Нічим не наповнена. Шкаралупа є, а вмісту немає.

Архієрей питає:

– А який же вміст має бути? І чого ж так?

Дідусь говорить:

– Перше – це невірне розуміння вислову “розумна молитва”. Святі отці вважали серце Осереддям Істинної Розумності. Розумна молитва – не прокручування слів в розумі. Серцева молитва. Що допомагає прокласти місток у Незриме. Розум слова лише запам’ятовує, а серце їх з набору літер робить молитвою.

Дідусь помовчав і продовжує:

– Але це не єдине. Твоє серце броньоване. Не знає любові. Ти нікого не любиш. Ніщо тебе не зворушує. Серце чому горде стало – бо вариться у своєму соці. Зациклене на собі. Святі отці не дарма вчили, що немає ефективнішого способу подолати гординю, як почати плекати любов.

Пробудився архієрей роздратованим. Типу насниться ж таке. Раптом глип – на столі біля компу кілька лушпайок від насіння гарбузового.

Вибіг з дому. Йде на прогулянку, щоб заспокоїтися. Раптом чує:

– Мняв.

Дивиться – маленьке кошенятко. Таке, як колись в дитинстві тато приніс звідкись.

Узяв до рук. В грудях так тепло стало. Молитва сама пішла. Він так втішився, що погладив кошеня, поставив на землю. І додому молитися.

А кошенятко не відстає. Той швидше – і воно прискорюється. Кишнув – а воно не йде. Знову узяв до рук, а воно як замурчить.

Архієрей каже:

– Не можу тебе узяти собі. Розумієш, я ж архієрей. Велика людина. А такі за котами не прибирають.

Кошенятко далі своє мурмурмур. Ніби й не чує тієї промови.

Архієрей продовжує. Але вже любовніше:

– І руки ти мені подряпаєш. І як їх потім обціловуватимуть?. І все облачення у твоїй шерсті буде. Що про мене говоритимуть, га?.

Кошенятко і на це нічого не відповіло. Вмостилося в його руках. І заснуло.

Архієрей поглянув. В грудях так добре, як, може, ніколи раніше не було. І молитва не дере стравохід – потічком лине. Та й лишити спляче беззахисне спляче створіння посеред вулиці – не по-християнському.

Так і почав про нього турбуватися. Згодом – і про інших живих істот.

Кілька Ангелів спостерігають за тим. І один іншому каже:

– Які люди раніше були. Диких звірів мали в друзях. А сучасним хоча б черепашку яку впарити. От часи ж були!.. Але нічого. Знаю місцинку, де левів чимало. Якось йому відрядження туди забацаємо. Поглянемо. Може, сучасні люди не мілкі. А просто не мають пригод, аби відкривати в собі глибини.

Другий радісно ствердно киває. Типу класна ж ідея.

Далі буде

Адамове давання імен

Сьогоднішня серія “Хронік зростання архієреїв” розпочинається з кадрів, як архієрей вичитує Вечірнє Правило. В молитві просить Бога про підказки. Над чим попрацювати слід у ВеликийПіст.

Ангел заніс молитви на Висоти, вислухав інструкції. Бо ж Ангели не говорять самі від себе. Вони – Божі речники. То тільки люди дозволяють собі від Імені Бога безвідповідальні дурниці сплітати. Ангели ж чітко пам’ятають про власні масштаби на Божому фоні.

От дочекався Ангел, доки архієрей глибоко засне. Щоб вже настільки солодко спав, що аж вуха по подушці розплескаються. І почав розмову:

– Скажи, ти колись замислювався про те, за якими критеріями обирав Господь Собі учнів. Він же їх покликав.

Той починає старанно перераховувати чесноти. Ангел вислуховує про чисте серце, відкритість до Божого Слова, нелукавство. Ствердно киває:

– Це все вірно. Та вони, окрім всього іншого, мали бути дуже витривалими. Постійно зміцнюватися в Бозі фізично і духовно. Щоби могти долати великі відстані, взаємодіяти з великою кількістю людей, відстоювати Правду, не піддаватися тискові юрби.

Архієрей кліпає, намагаючись уявити. Ангел продовжує:

– Ти би, для прикладу, захотів би на руках із Петром поборотися?? Я би – точно ні. Людина змалку веслувала і плавала. Витягала сіти з рибою. Цілими днями на свіжому повітрі, на простій неотруєній консервантами їжі. Ви ж зараз – кабінетні мешканці.

Архієрей тільки думає щось відповісти про те, що серед святих отців були із різними фізичними кондиціями. Та Ангел робить спокійний жест мовчати:

– Ви не можете це робити своєю відмазкою. Бо у вас задача близька до Апостольської. Вам, архієреям, не відсидітися по закамарках. Ви маєте нести світло Правди в світ. А для цього потрібно бути і сміливими, і стійкими, і здатними поступитися власним комфортом.

Архієрей замислюється. Уявляючи, як Спаситель з учнями ходять містами, розмовляють, роблять добрі справи.

Ангел каже:

– Це добре, що уявляєш. Бо вас і бабуся середньостатистична перебігає. Молоді розвалюхи. Ледве доживаєте до кінця Богослужінь. Це нікуди не годиться.

Архієрей тііільки хоче заперечити. Мовляв, про бабусь – це типу явний перебір. Ангел бере його за руку і переносить до храму.

Дає йому в руку записку. Ставить поруч бабусі років 80-ти. Невеличкої такої, з рюкзачком та старанно заповненою запискою в руках. І каже:

– Задача – віддати записку священикові. Бач, саме виходять на читання Акафісту. Вперед.

Той ще тіііільки рух розпочав, а бабуся вже блискавкою. Немов заправський спринтер. Хоп – і записка вже в руках того, хто її читатиме. Вже й назад вертається.

Архієрей і завис. Ангел сміється і каже:

– Не розстроюйся. У тебе є значні резерви. Які ти легко вмикаєш за внутрішньої необхідності.

Той питає набурмошено:

– Які ще такі резерви?

Ангел, не відповідаючи, різко штурхає його в бік:

– Дивись-дивись, он тій людині щось дуже треба від тебе. Дивися, як рішучо йде до тебе.

Той глип в показану сторону і миттєво, на космічній швидкості несеться в інший бік. Так шустро, що аж курява здіймається. Камера бере підняту пиляву крупним планом.

Ангел сміється, аж згинається:

– Отакі резерви. Бач, який в тобі потенціал.

Архієреєві не смішно. Стоїть розстроєний. Запитує:

– То ми що – геть безнадійні?

Ангел припиняє сміятися і уважно вглядається в очі:

– Майже. Та малееесенька крихітна надія ще жевріє. Але маєте повернути собі те, що примудрилися розгубити. Те, що знецінили, переосмислити. І до слова почати ставитися відповідально. Не говорити того, за чім не стоїть реальної пропрацьованості вашої. Припинити маніпулятивно використовувати Слово. Коли Прийде Суд, найбільше за хиби світу відповідатимете ви, вчителі, викладачі та вихователі. За кожне невикрите спотворення, за кожне перекручення. За кожне додумування, відхід від Істини.

Архієрей замислено мовчить. А Ангел продовжує:

– Всі війни, всі халепи беруть своє коріння з неправдивого Слова, з підміни понять. Зрозумій же нарешті, ПОЧУЙ, що ВСЕ ПОСТАЛО ІЗ СЛОВА. СЛОВОМ ІСТИНИ все Сотворилося. Книгу Буття, сам початок, почни сприймати не казкою – ПОБАЧ описані Події. О, зачекай мить. Зараз. Заплющ очі. Розплющуй.

Архієрей відкриває очі і…виявляє, що опинився в Едемському Садкові. Стоїть.. пліч-о-пліч з Адамом.. Той саме..починає називати Сотворені живі істоти..

Позаду, за спиною, ЩОСЬ ТААКЕ відчувається, що виникає одночасне бажання обернутися і не робити цього. Чітке відчуття не впоратися із Тим, Що побачиться.

Ангел киває – типу вірно робиш, що не озираєшся. І показує на Адама:

– Дивися уважно. Він не вигадує їм імена. Нічого подібного. Ви подаєте називання “людською справою”. Відтак заплуталися й почали хибити з фундаментальними речами. Він СЕРЦЕМ відчуває і озвучує назви, які Сам Бог дав кожному і кожній при Створенні. Адам зараз з Богом. Його серце чистісіньке. Йому це завдання виконати дуже легко. Жодного ерору наразі, жодної невірної спроби. Осмисли це і не говори більше легковажно про Божі Речі. Про Незбагненні Божі Таємниці. Але намагайся серце зробити таким, щоби Бог тобі в ньому говорив, а ти це чув і вірно втілював.

Архієрей дивиться на усі очі. Його протрушує від Тієї Могуті, яку він чи не вперше в житті тааак відчув.. Воістину людина – піщинка.. Дорога Богові, любима, але піщинка.. І з тим прокидається..

Хто у вівтарі?

Сьогоднішня серія “Хронік зростання архієреїв” починається з Богослужіння. Камера бере крупним планом архієреїв, духовенство, семінаристів. Те, як заходять до храму. Як пересуваються ним. Особливий акцент робиться на зйомці вівтаря.

Потім показує архієрея в роздумах. Тривалий час його не покидає відчуття, що щось не так. Рухи, виголоси, деталі – все по формі. Повністю дотримано. Та чогось бракує важливого. Такого, що неможливо сформулювати. Просто відчуття нестачі.

І настільки його це почало бентежити, що почав просити Бога в молитві. Щоб відкрилися йому причини. Що не так, що треба змінити.

Ангел довго чекав на нагоду про це поговорити. І тепер нарешті отримав таку можливість. Адже Господь поважає волю людей, небажання до Нього звертатися із пошуком відповідей. Тому не нав’язується. Але радо Відгукується на щире звернення.

Являтися явно із сучасними людьми – не варіант. Або до божевільних себе запишуть, або поліцію викликатимуть. В кращому випадкові – все обкадять і обіллють святою водою. Та чулішими, на жаль, не зробляться від кадіння з обливанням. Подумають просто, що типу “не подіяло”.

Отож і в цьому випадкові Ангел чекає моменту відходу до сну. Щоби промовити через щось, що здається сновидінням.

І тоді говорить архієреєїві:

– Відчуваєш ти вірно. Дечого дійсно бракує. Та от питання, чи щось робитимеш, щоби це змінилося.

Архієрей запевняє, що поза сумнівом. Тільки би зрозуміти, що то за відчуття таке дивне.

Ангел бере його і вони разом невидимо опиняються на Богослужінні. Зупиняються перед входом до храму. Ангел говорить:

– Зверни увагу на те, як ви входите до храму. Ти, решта духовенства, семінаристи. Тільки дивися не на позерство. Зараз відкрию тобі й відтак бачитимеш вміст сердець.

Архієрей дивиться і раптом починає бачити, ніби наскрізь. І вжахається від самовпевненості, пихи, зверхньості, буденного та знеціненого ставлення до святого місця.

Ангел коментує:

– Ви так звикли до святині, що перестали ставитися гідно. Ходите, ніби у себе вдома. Ніби хазяї тут. Наче головні. Ні, не головні ви. Головні тут інші.

Той не знає, що сказати. Бо і хотілося б заперечити, але вміст сердець не дозволяє цього зробити.

Ангел продовжує:

– Найгірше інше. Ви такого ж поводження навчаєте решту. Бо люди на вас орієнтуються. І починають повторювати. По плодам пізнається дерево. От зараз побачиш наявні плоди.

Показує на семінаристів. Чимало з них йдуть, задерши носа, гордо несуть себе храмом. Котримось відверто нудно. Чекають, коли нарешті зможуть піти і займатися “чимось цікавішим”. Бо те, що в храмі, здається “простим” і “зрозумілим”, прісним у порівнянні з розвагами світу.

Ангел каже:

– І вони не винні. Це ви насадили їм власну самовпевненість. Зверхнє ставлення до святих отців. Завдяки вам вони їм почали здаватися несучасними та ботанами. Апостоли ж – диваками й невдахами, які не реалізували себе на амбітних посадах. Вони перейняли ваше іронічне ставлення. Певний підлітковітизм ваш – типу “що ті попередні покоління тямили, а ми тут молоді енергійні та прогресивні”. Ні, ви самовпевнені і поверхневі, кволі фізично і духовно у порівнянні із тими, з кого приховано глузуєте. І самозалюбованість заважає вам побачити істинний стан справ. А він ось такий. Дуже прикрий.

Говорить далі:

– Тому карати їх поклонами надумаєш за побачене, то спершу самим їх бити доведеться. Та й не сприймалися би поклони за покарання, коли би вони бачили, що від кожного нефізкультурного поклону ворожій силі робиться. Поначитувалися гаріпоттерів, надивилися фільмів, тож і немає розуміння, якою могутньою зброєю озброєно вас і які воістину дивовижні засоби маєте.

Продовжує:

– Але до теми розмови. По якому праву ви їх перетворюєте на нарцисичні консервні бляшанки? Вони ж з трепетом колись до храму входили і деякі ще зберігають це ставлення. Он той, наприклад, до п’яти рочків з Ангелами розмовляв. Той дещо міцніший, бо його Матінка Божа під особливим Покровом тримає. Є причини. Тож його тяжче зіпсувати. Отой вчинив серйозний проступок, але покаявся і Господь зробив його молитву особливо чутною. Цей не туди йде – в очі лізе, намагається сподобатися. Той он настільки звик маніпулювати, що залишається небагато шансів на виправлення. Тому на нього і близьких очікують випробування, щоб встав на нормальні рейки. Та наразі він до них не готовий. Вони у більшості не готові ані до випробувань, ні нести в світ Правду. Бо для того слід бути і щирими, і міцними в Бозі.

Вони підходять до вівтаря, де всі поводяться так, як звикли. Хтось думає про справи, інший про проблеми вдома. У того коліно ниє. Тому нова сорочка незручна.

Ангел просить архієрея заплющити очі. А потім говорить:

– Все як все, кажеш. Ну, що тут такого. Служба як служба. А тепер дивися, з КИМ ви у вівтарі.

Архієрей відкриває очі. Вони стають на півобличчя. Серце провалюється в чоботи. Спочатку заклякає. А потім нахиляється, знімає мешти і стоїть, притиснувши їх до грудей. Стараючись надивитися. Всотати в себе бачене.

Ангел дає трохи поспоглядати, а потім за плечі розвертає в бік кліросу. І каже:

– Покажу і дещо втішне. Те, що дає якусь надію. Нині зранку дещо сталося і семінаристи отримали вірне налаштування на Богослужіння. І співають із відкритими серцями. Поглянь, як нам, Ангелам, легко пурхається храмом, коли вони так співають. Як просто нам молитви підносити. Бо коли налаштування цинічне, зарозуміле, то ми не можемо злетіти з людськими проханнями. Ніби якір утримує від злітання на Висоти.

А потім додає:

– Вас, архієреїв, покликано бути співбратами Апостолів. Піжонів та самозакоханих павичів вистачає в сучасному світі. Коли ви так поводитеся, то в чому різниця між Церквою та рештою суспільства? Церква має бути камертоном. Совістю. дороговказом. А не блідою тінню театру. Тут ЩОМИТІ розгортаються найбільші з Таємниць Божих. Немає страшнішого та таємничішого місця на Землі, аніж храм Божий. Тільки серце має знову навчитися БАЧИТИ.

На ранок архієрей не зміг пригадати, про котрого з семінаристів Ангел що говорив. Це повністю витерлося з пам’яті.

Але дещо змінилося в ньому одразу. По мірі наближення до храму його серце починало прискорено битися. Неначе перед Надважливою Зустріччю.

А перед вівтарем тьохкало й на мить ніби завмирало. І рефлекторно сіпався до чобіт, щоби зняти. Але старанно маскував це під хресне знамення та шанобливий уклін.

Далі буде

Страх поглянути в Очі

Новий епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Нині без трямсь і без парам-пам-пам – серія дещо довша і настрій серії інший.

Та й серіали – штука така, яка схильна несподівано закінчуватися. Отож серії не для заповнення часу – повнозмістові.

В кадрі гарний старовинний храм. В нім взірцева чистота. Камера акцентує увагу на цьому. Все рівненько розставлено, ані пилючинки.

І далі розповідь про архієрея, який тим завідує. В певний момент життя відкрився його господарницький хист. Йому гарно вдавалися паперові справи, налагоджування колективної роботи. Відповідно це почали відзначати, дуже хвалили.

Похвала людей йому дуже подобалася. І він намагався здобути її ще більше. Тож не зчувся, як організація процесу витіснила повністю духовні відчуття від Богослужінь. Такий гачок підкинув йому ворог роду людського.

Та ще хибну думку. Адже втішав себе тим, що то він так “жертвує собою заради духовних переживань інших” і тому перестав відчувати щось особливе на Богослужіннях.

Далі було більше. Йому не було рівних в господарській роботі. І через те виникло зверхніння щодо інших. І установка, що “все знає” та “найкраще знає, як слід зробити”.

Його Ангел якийсь час спостерігав за тим. Не маючи інших шляхів достукатися, вирішив діяти крізь сон. Дочекався моменту, коли той засумує, що не має духовного наповнення від Богослужінь, і наважився на довгу розмову:

– У нас нині насичена програма. Маємо за твій сон багато встигнути побачити. Тому я одразу до справи.

Архієрей не дивується. Бо ж в текстах звучить “співрозмовники Ангелів”. Тож вирішив послухати, що скаже. Цікаво ж.

Ангел говорить:

– Ти періодично сумуєш, що не маєш духовного переживання Богослужіння. А звідки воно у тебе має узятися, коли вся твоя увага повністю зосереджена на господарській частині. Ти – типова Марфа.

Той хотів заперечити та Ангел зупинив:

– Мовчи і слухай. Мало часу. Тобі подобається похвала. Марф дуже хвалять. В школі у них взірцеві зошити. В інституті – конспекти. І вони йдуть по життю з переконанням, що все роблять та знають правильно. І відтак пропускають найголовніше. Ти пригадай в Євангеліє цей епізод. Коли би Спаситель вважав, що вона все робить вірно, то Він би сказав би їй те, що сказав? Ні. Він нікого не осмикував. Але старався скерувати.

Раптом вони опиняються в приміщенні із доріжками, схожими на боулінгові. Але доріжки вкрито якоюсь сяючою речовиною.

Ангел бере кулю. І каже:

– Отак Марфи йдуть по життю.

І прокочує доріжкою із сяючою речовиною.

Куля пролітає. Речовина не проникає всередину. Стікає з неї.

Ангел бере її знову і показує архієреєві:

– Бачиш? Ця речовина – Сила Божа, що в немочі проявляється. Марфи “все знають”, тому не потребують від Бога нічого. І тому насправді вони такі.

Бере кулю і вдаряє об підлогу. Вона виявляється крихкою. Розвалюється на шматки на пилюку.

А потім дістає іншу. Всю в якихось впадинках та тріщинках. Прокочує доріжкою. Вона набирається сяючої речовини. Ангел показує:

– А це Марії. Люди, які всі відповіді шукають в Богові. Знають, що суто людські мудрування – вбиральний плід. Який годиться лише бути змитим до унітазу. І тому вони такі. Міцна людина тільки в Бозі.

Вдаряє кулею об підлогу. Залишається вм’ятина в підлозі. Сама куля пружно відскакує. Від неї навкруги розповсюджується сяйво.

Архієрей мовчить. Ангел продовжує:

– Лукавий використав твою чесноту як гачок. Обернув її слабкістю. Перетворив на зазнайство та самовпевненість. Тому пішло невірне оцінювання важливих речей. Легковажне ставлення до здобутків попередніх поколінь Церкви, їхньої палкої боротьби.

Помовчав і каже далі:

– Оте “все знаю найкраще” спонукало зробити поверхневі горді висновки щодо фундаментальних речей. Виникло відчуття начальнування над Богом. Та над Ним немає начальників. І святі отці це знали не теоретично. Тому ми зараз з тобою вирушимо в одне місце.

Наступний кадр – вони опиняються в якомусь домі. В темній кімнаті. З неї видно іншу кімнату. Вона освітлена. Хтось там є, але не видно.

Ангел робить знак поводитися тихо.

В будинок заходять дві дівчини. Одна свариться на іншу за те, що та щось розбила. І йде на кухню. Щось ставить на стіл.

Дає вказівки тій другій, але та, ніби не чуючи йде до освітленої кімнати. Ангелові і архієреєві видно як вона присідає на підлогу і щось запитує. Ангел говорить:

– Впізнаєш? Так, це Марфа і Марія. Щойно сталося дещо особливе. Вони пішли щось узяти з комірчини. Для Марфи вечір виглядає буденно. Марія ж, піднявши очі до неба, відчула, що з нього сьогодні на неї дихає Вічність. Це її настільки шокувало, що вона перестала реагувати на осмикування Марфи. Відчула, що не має права змарнувати і секунди.

Архієрей різко зблідає:

– То там в кімнаті і…???

Ангел робить знак мовчати. Показує на Марфу:

– Для неї в Ньому нічого особливого. Вона – чудова господиня і старається почастувати всіх, хто до них приходить. Їй нічого від Нього не хочеться дізнатися чи почути. Вона “все знає”. І вечір цей для неї ніби такий, яких, як їй здається, ще буде і буде. Марія ж вглядається у всі очі, слухає у всі вуха. Вкарбовує кожне слово в пам’ять, щоби потім тим жити. Передати іншим. Осмислити і зробити власним вмістом.

Марія договорила. Пішла Відповідь.

Потім, пригадуючи сон, архієрей не зміг згадати Голосу. Запам’яталося лише Торкання Звуком. Ніби м’які потужні Поштовхи стрясали від кожного Слова. Ніби Хвилями прокочувалися крізь усе тіло.

Ангел сказав:

– Підійди ближче.

Той зробив крок і стало видно Сяйво. Ще трохи і буде видно!.. Зупинився.

Ангел говорить:

– Чого ти зупинився? Підійди й подивися. Ти ж сміливо говорив про фундаментальні речі. Його Речі. Підійди і поглянь. Зазирни в Очі.

Архієрей не міг ані кроку ступити, ні очей підвести. Почали щоками котитися сльози.

Прокинувся від того, що одяг мокрий від сліз, а сам стрясається від ридань. І шепоче:

– Господи, Помилуй нас грішних.. Помилуй, Господи, нас зарозумілих і зухвалих.. Помилуй, Господи, нас ніби Своїх дітей, які, вирішивши, що вони “дуже дорослі”, наробили дурниць.. Не за справедливістю вчини нам, Господи. Не за гріхами нашими воздай нам. Але з Великої Милості Твоєї до нас. Бо Ти Істинно Любиш Своє творіння і не хочеш нічиєї погибелі. Але Чекаєш на виправлення наше.

Далі буде

Півень з Євангеліє

Вже скучили?.. Нова серія “Хронік зростання архієреїв”. В Постові п’ятниці серіал не транслюється – інше звучання дня.

Починається епізод з того, що показують Богослужіння. Те, як архієрей читає Акафіст.

Камера лине по храму. Вихоплює обличчя. Показує палахкотіння свічок. Аудіоряд – текст перемежований із піснеспівами.

І далі розповідь, що цей архієрей дуже любив свій голос. Його завжди хвалили за артикуляцію, звучання.

Та була одна проблема. Він фактично нічого не відчував від читаного. Іноді бувало, що якийсь рядок відгукувався. Але у більшості – пролітали повз.

Він читав духовну літературу. Як ті чи інші люди проживають такі читання. І хотілося теж щось подібне пережити. Та з післясмаку була лише втома. Хоча присолоджена любуванням голосом.

Одного разу перед сном стало йому особливо дошкульно через те. З тим і провалився у щось типу сновидіння.

І сниться йому, що він йде собі кудись своєю звичною дорогою. І зустрічається із…півнем.

Півень посеред міста – це здатне здивувати і крізь сон. Ще й яскравий такий, задиркуватий. Важко кароч не помітити.

Та на тому не всі дива. Півень йому…каже. Ага, півень в центрі міста і ще й розмовляє.. Отож каже йому:

– Сумний бачу ти. Хочеш про це поговорити? Розповім, в чому твоя проблема. А точніше покажу.

І починає ходити туди-сюди. Задерши клюва. Гордовито так. А потім почав кукурікати. Зупинився і питає:

– Оце ти зараз. Любуєшся власним звучанням. І воно академічно вірне. Але не торкається. Бо в центрі ти, вигляд звучання, а не інші. Не ті, які слухають.

Той тільки хотів гримнути на півня. Що якийсь там земноходний розповчався птаха справді високого літання. Але той продовжив:

– Не ображайся. І я таким був. Та мене змінила зустріч з Петром.

Архієрей дивується:

– З яким Петром??? З нашим??

Півень відповідає:

– З Апостолом Петром. Я заспівав, як завжди. Перший раз. Другий раз. Третій раз. А Петро як заплаче.. І так гірко заплакав, що і я заплакав теж. Аж сам здивувався. На якийсь час аж замовк. Не співав. Аж на третій день знову пролунало моє ку-ку-рі-ку. Бо хотілося Радість сповістити всьому світові.

Замовкає на мить і продовжує:

– Розумієш, тоді я вперше в житті усвідомив, що моє кукурікання здатне розчулювати. Ставати точкою переміни людини. Відкрити сльозами серце, що було самовпевненим.

Архієрей ошелешено мовчав. А півень продовжує:

– І після того мій спів став іншим. Спрямованим на те, щоби це когось перемінило. Зробило кращим. Та виявилося, що не можеш ти преобразити когось, не зростаючи при цьому сам. Тож тепер кожне моє співання означає, що щось змінюється в мені, в інших, в світі.

На цій фразі архієрей прокидається – ще зовсім темно. Згадує сон, дивиться у вікно і наспівує:

– Величає душа моя Господа і зрадів дух мій..

Крупний план. Співає по-іншому. Видно, як очі при цьому тепліють..

І цієї миті..перші промені ранкового Сонця починають розчиняти темряву навкруги..

Далі буде

Онук мецената

Тарам-там-та-там. Вмощуємося зручніше і дивимося сьогоднішню серію “Хронік зростання архієреїв”.

Кадри з недільної Літургії. Показується передісторія.

Одному архієреєві узявся допомагати потужний меценат. І всі довкола заздрили тому, скільки коштів той вкладав у храм та церковні справи.

Та дуже скоро почалася яскрава демонстрація того, чому Спаситель так чітко інструктував учнів щодо сильних світу, щодо послуговування людським забаганкам, а не Богові. І що призначення Церкви бути над, а не під. Щоби проблеми вирішувалися Божими Способами, а не людськими викрутасами.

Меценат, вважаючи себе босом, почав дозволяти собі роздавати вказівки кліру. Спочатку просто у розмовах. Потім на Богослужіннях, що бачили люди.

Найгірше почалося тоді, коли просто у вівтарі посилався архієреєм на очах у здивованої публіки. Той розгублювався і перетворювався на зашуганого перед директором школи школяра. Але боявся щось сказати спонсорові, щоб не втратити підтримку.

Ситуація загострювалася. Авторитет духовенства різко знижувався. Адже люди бачили повну протилежність того, що їм оголошують істинами.

Архієрей почувався на межі. Тож почав палко молитися. Камера вихоплює ледве помітного Ангела, який ретельно записує, що той говорить. Потім кудись несе записане.

І Господь послав таке вирішення ситуації, яке не міг би вигадати навіть найблискучіший з розумів.

У мецената був онук. Дико розбалуваний. Адже зростав вже в умовах перенасичення.

От він підріс і почав грубіянити. Спочатку батькам. Потім і самому меценатові.

Це пробували якось спустити на гальмах. Але не вийшло. Він обклав діда, якого всі боялися, матом на очах підлеглих. При всьому робочому колективові. Насправді просто гіперболізовано втіливши те ставлення до людей, яке бачив від дорослих вдома.

Той залився багрянцем. Розлютився. Вдарив хлопця і потіг до кабінету.

Радувало лише те, що була п’ятниця. Попереду було два вихідних. Тож сором мав дещо потьмянити. Але особливо це не втішало.

Не знаючи, що робити, меценат сів у автівку і прилетів до храму. Смерчем занісся до кабінету архієрея. Традиційно не стукаючи. Розповів, що сталося.

Камера бере обох крупним планом.

Архієрей подумки перехрестився, попрощався із подальшими надходженнями і каже:

– А Вам він нікого не нагадує?

Той роздратовано:

– Зараз не до загадок. Ледве грець там не вхопив.

Архієрей внутрішньо знову попрощався з щедрими подаяннями:

– Він копіює те, як поводитеся Ви. Батьки. А ось те, як Вам зараз, це я так почуваюся, коли Ви мною посилаєтеся перед іншими.

Той шоковано дивиться на нього і мовчить якийсь час. Потім запитує:

– Це типу карма прилетіла?

Архієрей:

– Ні. Це Господь подав Вам дзеркало. Збільшувальне, щоби краще можна було побачити те, що слід змінювати. З Любові подав. Бо у Нього все з Любові.

Меценат:

– Вибач, що поводився як мудак. Розумієш, я просто так звик. Та справді такого бути не має. З малим що робити? Не можна допустити повторень такого. Що про мене думатимуть?

Архієрей:

– Приведіть його до мене. Колись з дітьми вдавалося.

Далі в серії хлопчик з архієреєм в кабінеті. Дивиться зневажливо:

– Можеш не казати, хто ти. Я тебе знаю. Ти у мого діда на побігеньках. У когось є ручні ховрашки. А у нього ти. Велииикий такий ховрах. Він крутий, бо у нього купа бабла. А бабло керує світом. І він не поважає тих, кого підминає під себе.

Той мить мовчить. Розуміючи, що статусом тут не узяти. Єдиний шанс – бути собою. Щирим, нефальшивим.

– Ти правий. Так і було. І ми вже про це говорили з твоїм дідусем. Що так далі бути не може, бо такі взаємини, якими були наразі, шкодять обом. І нас тепер чекає непростий шлях. Бо змінюватися слід обом.

Хлопчик знизує плечима. Нічого не відповідаючи.

Архієрей продовжує:

– Також ти правий, що він дає кошти на Церкву. Але не від себе самого. Господь зробив його каналом, яким в світ йдуть кошти для різних добрих справ.

Той скривлюється:

– Це типу кур’єр, чи як? Помічник Санти?

Архієрей сміється:

– Нехай буде кур’єр. Божий кур’єр. І кожна людина, коли через її руки робляться хороші речі, то стає Божим кур’єром.

Дивиться на хлопчика:

– Поїдеш зі мною сьогодні в одне місце? Спробуєш себе в такій ролі?

Той дивується, але погоджується.

Наступна сцена – вони в сиротинці. Роздають дітям приблизно його віку різні книжечки, приладдя для малювання, фрукти та солодощі.

Хлопчик спочатку ніяковіє. Бо збентежений тим, що є діти, у яких немає дому, немає родини. Що їх так багато. І що радіють тому, на що би він і оком би не глянув.

Дорогою назад мовчить. Дивиться у вікно. Архієрей поглядає на нього через дзеркало заднього обзору, але нічого не запитує.

Біля храму виходить. Там далі на нього вже чекає дід, щоби забрати додому. Робить кілька кроків, а потім розвертається і підходить до архієрея:

– Чуєш, візьмеш мене туди ще якось? Ти туди часто їздиш?

Той відповідає і обіцяє узяти. Той киває і додає:

– А ти нічого. І не такий безхребетний, яким здавався. Бувай.

Серія завершується, знімаючи як малий біжить до діда. І щось жваво розповідає тому.

Архієрей посміхається. Щиро, не почуваючись приниженим. Розуміючи, що щойно почув найвищий з можливих компліментів.

Камера від’їжджає і показує трьох Ангелів, що дивляться на трьох людей і всміхаються.

Далі буде

Пошук Істини

Тарлям-тарлям-пам-пам. Новий епізод вже улюбленого серед простого люду серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Підкреслюю – серед простого.
Але спочатку ліричний відступ. Певне коригування сприйняття. Писане слід сприймати чимось типу Патерика. Бо якщо хтось чекає “солоностей” чи чорнухи – ну, що сказати. Ну, чекайте.
Пишеться про певну конфесію не тому, що в інших духовенство просвітлене чи здатне до левітації. Духовне бачення та веденість Духом Святим стали рідкіснішими за мамонтів. Тому всім є над чим працювати.
Початок березня – привід згадати особливу для мене людину. Який попросив пообіцяти, що “допоможете їм, чим зможете, добре?” Бо любив тих, за кого просив.
Гг, пообіцяти виявилося просто. Бо з дитинства привчали, що треба допомагати іншим. Та з реалізацією виходить щось типу гуморески Глазового.
Кому писане дошкуляє, “наступає на мозолі”, то це просто значить, що вони є. Життя – щось типу їхання в переповненому вагоні метро. Де неодмінно трястиме, хтось штовхне й наступить на ноги. Щоб не волати від болю від найменшого дотику, їх слід лікувати.
Дізналася про бажання “щось подібне написати про психологів”. Не лише не заперечую – палко підтримую. Заодне і книжечки читнуться.
Авторам же можу надати фотки. Шоб ше й з картінками були. Ню не обіцяю. А от пальтретами для ілюстрацій забезпечу. Натхнення.
Ми зараз або всі разом виберемося з халепи, або не стане і місця по нас. Не перебільшення. Ті, хто залишилися в Україні, щоб про себе не думали, наразі не вважаються людьми в очах так званих “сильних світу”. Це треба спокійно бачити і розуміти, що ми зараз дуже маємо заслужити на Диво.
І до серії.
Мізансцена. Робочий кабінет. Пізній вечір. Архієрей випиває черговий келішок дорогого напою.
Стан вже – хоч трава не рости. Завтра урочисте Богослужіння. Але це не зупиняє. Бо стало звичкою.
Відеоряд – кадри минулих літ. Колись мав потужне симпатизування людей, бо дуже обдарований розумом та словом. Та опинився в ситуації внутрішнього конфлікту і лукавий підказав такий прикрий спосіб “анестезії”.
І от Ангел вкотре вирішив втрутитися. Користуючись сильним станом сп’яніння стає видимим в кабінеті. Бо розуміє, що той не пам’ятатиме подробиць вечору:

-Досить. Зупинися. Тобі в гідному стані належить бути. Скільки ти вже дурниць наробив через пляшку.
Той посміхається і, розтягуючи слова, бо язик погано рухається, каже:

-Муууд-рець сказав – істина в вині. Це по-шук ІС-ТИ-НИ. Ясно?..
В кімнаті з’являється біс пияцтва:

-Продовжуй-продовжуй. Ти такий дотепний стаєш. А люди люблять, коли ти говориш.
Той киває головою:

-Точно. Лллю-ди мене лллюблять.
Ангел сумно хитає головою:

-Люди бачать тебе опухлим і розуміють, що відбувається. Поглянь на своє обличчя – тебе ж ніби бджоли покусали. Фактично не видно, що колись привабливим був. Ти втрачаєш авторитет.
З’являється біс гордині:

-Не слухай цю критику. Ти – зірка. Всі захоплюються тобою!.. Он стільки вподобайок у дописів!..
Той задоволено всміхається:

-Точно. Лллю-ди мене лллюблять.
Розмова триває. Бісів в кімнаті додається. Адже за душу архієреїв полюють вони цілими збіговиськами. Тому святі отці і наполягали на необхідності молитися за духовних очільників.
Ангел думає, що робити. Бо бачить, що марно намагатися достукатися крізь цю юрбу. В розпачі дивиться на рештки Образу Божого в тому, які ще проглядаються. Доки розумує, той засинає.
Через кілька днів прогулюється ввечері навколо храму. І бачить безхатченка, який розвалився на лавці й п’яно варнякає. Вивернув смітника. Поводиться негідно місця.
Скипів. Підлітає до нього:

-Ти що тут робиш оце?
Той, розтягуючи слова:

-А не бачиш? ІС-ТИ-НУ шукаю. Шось нема. Скінчилася. Бааач – і пляшка порожня.
Архієрей вже простягає руку, щоби за комір і виставити волоцюгу з подвір’я. Аж зупиняється, розуміючи, що десь ці слова чув..

-Господи, це ж я на себе зараз дивлюся, коли налигаюся.. Отаке ж видовище..
Присідає на лавку:

-І по суті такий же безхатченко. От забери у мене те, чим нібито володію. І що залишиться? Лишень сморід же. Коли читав щось крайній раз? А колись любив. Зустрічі, важливі люди. А що я їм даю зараз?..
Рішучо, так реально по-кіношному, під відповідну музику, залітає до кабінету. І викидає всі пляшки, які там є.
Камера ж залишає його і знову знімає лавку. “Волоцюга” устає. Посміхається. І розчиняється в повітрі.
Ну, і титрики. Далі буде

Про Логос

Новий епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Тільки сьогодні на початку на екрані спливає попередження – перегляд дозволено лише особам із почуттям гумору та схильністю до саморефлексії.
А також нагадування, що серіал “піпл – ви зе бест” транслюють на іншому каналі. Називається – підлабузники крапка теве. От там нікого не ображають. Класний канал кароч.
Хто не перемкнувся – дивимося. Починається серія з кадрів недільної Літургії. Котрась з непостових. Різні плани. Люди. А потім вівтар.
І показується, що одному архієреєві стало тяжко вистоювати Богослужіння. В якісь миті ним починало чухати. Виникав дискомфорт в спині. Бажання крутитися та переминатися.
Спочатку хотів вважати втомою. Втратою смаку до церковного життя чи й зневірою.
Та потім прийшла думка значно страшніша. Про одержимість. Раптом це воно?.
І це почало прямо знищувати. Доводити до станів жаху й приреченості. Бо така думка кожному не сподобається. А тут взагалі жерсть. Адже сфера специфічна.
Що робити було неясно. Але на ту неможливість стояти/сидіти вже починали косо дивитися. І дивуватися.
Вичитав Вечірнє Правило. І вже збирався лягати, як перехрестився і відкрив Євангеліє. Подумавши – раптом, Господь щось підкаже таким чином.
Відкрився сам початок Благовістя від Іоана. ’Εν ἀρχῇ ἦν ὁ λόγος. Ен архІ Ін о Логос. Споконвіку було Слово.
Хм…
З тим і ліг.
На межі засинання раптом бачить – в кімнаті посвітліло. Робиться видимим його Ангел:

– Маю показати тобі дещо. Нарешті можу. Бо ти дійсно захотів почути відповідь. В такому відчаї опинився. До людини справді буває можуть попричіплюватися деструктивні сутності. І твій сан не робить тебе виключним в цьому сенсі. Колись про це поговоримо. Але зараз ситуація в іншому.
Бере архієрея за руку і вони опиняються в дивному місці. Дуже захламленому.
Багато кімнат. Але всі вікна та двері щільно забиті. Завалені чимось. Тож не проникає ані сонячне світло, ні свіже повітря. Дихати важко – затхлість та застояність простору.
І всюди снують якісь типу хмаринки. Неначе в’язні. То швидко, то починають плентатися. То броунівським рухом, то рівно. Але всі якісь вицвілі, непривабливі.
Архієрей питає, кривлячись від атмосфери:

– Куди ми прийшли? Що це?.
Ангел відповідає:

– Це ти наразі. Твій внутрішній простір. А оте, що рухається, твої думки. Зациклені, несвіжі, повторювані. Бач оті всі завали? Це ти такі барикади від Бога вибудував. Боїшся, що щось змінить в тобі. Хочеш контрольованого існування. У власному соці варишся. Тому і свіжих ідей не приходить.
Той приголомшено питає:

– А щось з цим зробити можна?? А чого думки такий вигляд мають?? І як це з моїм станом на Богослужіннях пов’язане??
Ангел затуляє йому вуста:

– Прислухайся.. Чуєш?..
Той прислухається і чує дивний звук. Ніби гілки виноградної лози чи м’які пориви вітру стукаються об вікна й двері.
В одному з віконець тонееесенька щілинка. Ангел каже, щоб той поглянув.
Непросто там щось вгледіти, а з рештою йому вдається.
Щось Світле й Потужне… Могутнє, але й Любляче.
І тут раптом осяює здогадка.. ЛОГОС.. Ось до чого був той рядок з Євангеліє.. СЛОВО..
Ангел підтверджує:

– Так, Преображуюча Сила Логосу б’ється об твої барикади. Намагається зцілити, омолодити, дати сил й наснаги, сяйва думкам. Та ти ще тугіше загортаєшся у свій панцир.
Той мовчить. Шокований. Ангел продовжує:

– Це ми всередині тебе. А зараз зовні поглянемо.
І опиняються вони незримо на Богослужінні, з якого починається серія. Архієрей бачить знайомі обличчя і себе. І завмирає..
Потужні Потоки Чогось Сяючого зливаються на нього. А він від того смикається і скулюється.
Просить:

– Прокоментуй. Що то на мене лиється?
Ангел сміється:

– Не повіриш – Благодать. Ага, вона існує. А не просто затерте прикрим і спотвореним використанням слово. На кожному Богослужінні виникають Такі Потоки. Коли молиться за тебе хтось не з-під палиці, то Потік робиться більш відчутним. А ти он що робиш. Замість відкриватися Його Дії. І оживлюватися відтак.
Мить мовчить і пропонує:

– Як готовий ризикнути, то дай команду відкритися вікнам й дверям. Тільки якщо готовий. Це має бути твоє рішення. Ця в’язниця відчиняється зсередини.
Архієрей мить думає, а потім киває головою:

– Відкриваюся. Не хочу смикатися на Богослужіннях як риба без води.
Двері й вікна починають зі скрипом відчинятися. Звучить ще й музичка така – епічна.
Простір поступово стає сповненим сяйва й чистоти. Та найдивніше з думками..
Логос Торкається до кожної і вони стають прекрасними.. Преображуються..
Епізод завершується кадрами Неба. Де непоміченими весь цей час були сонми Святих. Які посміхаються і радіють…
Далі буде

Про Небесну Браму та птахів

Свіжа серія “Хронік зростання архієреїв”. Аудиторія серіалу ширшає, поступово з’являються улюблені герої. Тож все за законами шоу. А шоу, як відомо, має тривати.
В кадрі архієрей. Дуже засмучений з того, як наразі виходило йти духовним шляхом. Здавалося, що вступається у всі можливі калюжі. Від того почалася зневіра. Типу – нічого не виходить, то навіщо старатися.
В тій зажурі проходили дні з тижнями. А хиб додавалося.
Його Ангел збагнув, що далі тягнути не можна. Дочекався, доки той засне. Щоби крізь сон йому дещо показати.
З тими сучасними людьми Ангелам доводиться добряче попітніти. Те вони не чують, того – не помічають. Тому дії крізь сон – не відсутність фантазії Ангелів. А наслідок звуженості тих, хто зараз живуть.
Тож Архієрей бачить Небесну Браму. Заквітчана така!.. Краса!..
Туди прямує пташка. Щось типу горобця, але великого розміру.
Сяючий. Летить і освітлює все навколо. І пролітає спокійно.
Запитує Ангела:

– Що це?
Той посміхається:

– Це праведник. Справді виконав належне – пройшов свій шлях. До нього жодних питань. Та зверни увагу на крила.
Архієрей дивиться – ну, звичайні, як у горобців. Куценькі.
Ангел каже:

– Запам’ятай і дивися далі.
Летить ніби такий же сяючий горобець. Але перед самісінькою брамою раптом стає тьмяним. І вдаряється об Браму. Яка раптом виявляється зачиненою.
Архієрей злякано:

– А це ж хто??.
Ангел з сумом:

– Вважав себе праведником через нечинення фізичних гріхів. А інші йому здавалися негідними. Брудними. Тож насправді зростив в собі гординю – перепону для входження. Завжди боляче це бачити. А зараз дуже уважно. Це одного тобі сьогодні покажу.
Архієрей через мить бачить птаха із велетенськими крилами. Вони всі перемотані, частини пір’я немає. Видно, що якісь ділянки були дуже поламаними, а якісь виглядають новішими. І на тих крилах…купа людей.
Птах долітає до Брами. І пригальмовує вочевидь для того, аби висадити людей.
Але вже поруч Брами зненацька й для себе самого стає яскраво сяючим. І його разом з людьми на крилах просто вносить туди, куди він і помріяти не міг втрапити.
Архієрей до Ангела:

– Навіть не здогадуюся. Хто це?
Ангел каже:

– Це архієрей. Який багато напомилявся в житті. Тому крила такі побиті. Але в якийсь момент почав працювати над собою, переосмислювати хиби. І щойно йому вдавалося чесно пропрацювати якийсь з косяків, то до крила додавалося ще стільки ж. Аби він, допомігши впоратися із аналогічною ситуацією іншим, міг і їх узяти з собою.
Архієрей запитує:

– А чому він засяяв фактично вже в Брамі??
Ангел:

– Бо вважав себе таким, якому самому нічого доброго в майбутті не світить. Проте вирішив до останньої миті життя робити усе від себе залежне, щоби комусь те майбуття засвітило. Але зараховано йому те все лише тому, що він не мав наміру наробити бід, потім героїчно виправитися. Так просто склалося у нього. Не можна робити прикре з розрахунком, що встигнеться виправити. У більшості випадків не встигається.
І додав:

– Тож лікуй свої крила. Бо дні, друже, лукаві. Дуже лукаві.
Серія завершується на замисленому обличчі архієрея в кадрі.
Далі буде

Незряче серце

Мізансцена. Спальня. Архієрей щойно домолився і ліг відпочивати. Кімната майже неосвітлена.

Раптом в ній з’являється світло. Він лякається і сідає на постелі. Хоче вмикнути світильник, а якась Сила не дає цього зробити.

В кімнаті проступає, стаючи видимим його Ангел. Очі сумні. Тривалий час вдивляється в обличчя.

У того дико калатається серце. Крик застряг в горлі і не злітає. Не народжується звук.

Ангел йому говорить:

– Хочу тобі дещо показати. Ти вважаєш себе найрозумнішим. І справді Господь тебе не обділив ним. Обдарував щедро. Та хизуватися ним не доводиться. І зараз покажу, чому.

Торкається до грудей. Розкриває їх і дістає звідти серце.

Тільки про те, що це серце, можна здогадатися лише з того, що узяте з грудей.

Воно все облипле якоюсь плівкою. Страшною на вигляд. І з дуже неприємним запахом.

– Поглянь. Це твоє серце. Яке колись було люблячим. Коли ти був дитиною.

Той шоковано дивиться на те, що показує Ангел. Перед духовними очима починають виникати обличчя батьків. Ще теплі картини.

В грудях починає боліти, бо пусто ж там. Діра. Рана.

Ангел показує на плівку:

– А потім виявилося, що не всі люди до тебе прихильні. Почали виникати ситуації, на які ти реагував злістю, гнівом. І поступово утворилася та плівка. З жовчі, оцту. А оскільки ти не розбирався з тим, то вона засмерділася, загрубіла. І відгородила тебе від Бога, від Життя. Все в нім почало мати отой прикрий присмак. І тобі почало здаватися, що немає в житті нічого особливого, здатного здивувати.

Той хоче заплакати, а не може. Очі відвикли. Ангел продовжує:

– І серце твоє стало незрячим. Сліпим. І почало розумові невірну інформацію подавати. А воно у тебе прекрасне. Колись було здатним бачити красу.

Через мить продовжує:

– Через оту плівку ти бачиш не те, що є. А те, що в тобі. Сам мстишся, тож мстивість бачиш там, де її немає. А що там є – не бачиш. Не навчишся розрізняти трунок та ліки, загинеш.

Повертає серце в груди. І показує пальцем в кут кімнати:

– Бачиш отого павука? Він плете павутину. До неї здатні втрапляти комахи, що втратили пильність. Та одного руху вистачить для того, аби не стало ані плетива, ані його самого.

Знову вдивляється в очі:

– Тебе створено було з любові і життя дане Вірою Творця всього не для того, аби ти був в такому прикрому стані. Подумай про це. Силою спасти когось неможливо. А ти зараз усі життєві сили скеровуєш на будування редутів від Бога.

В кімнаті стає темно. Настільки, що не видно виразу обличчя архієрея.

Майстер-клас Солодкоспівця

Наступний епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Тож рушаємо прямо на знімальний майданчик. Не кожного ж дня можна в самому серці зйомок опинитися.

Тільки тс-с-с.. Щоб не заважати творчому процесові. Навіть дихаємо пошепки..

Мізансцена. Щось типу домашньої бібліотеки. Де дрімає людина із гаджетом в руці. Камера знімає, як на екрані відтворюється відео з його виступом.

Потім коротенька передісторія. Де показується, що цьому архієреєві дуже тяжко давалися промови. Не тому, що йому не було, що сказати. Справді не тому.

До самого виступу речення в голові виглядали чіткими і звучали гарно сформульованими. Яскраві образи, дотепні вислови. Струнка логіка викладу.

Та під час самого виступу часто щось таке ставалося, що слова або кудись вивітрювалися, або замінювалися іншими. Банальними і затертими. І самі промови відтак могли виглядати замимреною платівкою.

Через це з нього поза очі посміювалися. І вважали нікудишнім оратором. А що робити було не ясно.

І от сьогодні він допізна переглядав відео свого чергового виступу. І заснув розстроєним. Просто вирубався із гаджетом в руці.

Тож сниться йому сон. Приходить до нього Святий. Роман Солодкоспівець. Точно він, поза сумнівом. Навіть зі Свитком в руці.

Приходить і каже:

– Вставай-но. Покажу тобі дещо.

Приводить його до дзеркала і говорить:

– Починай виголошувати те, що вчора намагався сказати. І дивися уважно на своє відображення.

Той здивувався проханню – типу що там нового побачить. Але зробив, як той просив. Не кожного ж дня Святий отак з тобою водиться.

Говорить одне речення, друге. Роман Солодкоспівець показує пальцем на голову та на рот:

– Бачиш, що починає робитися?

Той шоковано завмирає.. Ох!.. Зненацька з’явилися на них сітки та пута. Які зв’язують розум та язика. Питає:

– Господи Боже мій, а що ж це таке??

Роман Солодкоспівець веде його в храм. Той здивовано бачить, що там повно люду. Йде Літургія.

Смикає Святого і показує на свій домашній одяг – типу не вдягнений, як слід. Та й обличчя заспане. Святий робить жест рукою:

– Ходімо. Не бійся. Вони тебе не бачитимуть. Ми там побуваємо незримо.

Архієрей робить пару кроків і спиняється:

– Ой, тож я!.. У вбранні, якому був тиждень тому. Це ж треба – неначе кіно дивлюся!..

Святий веде його в приділ храму:

– Зовсім інше хочу тобі показати. Дивися туди – де підсвічник.

Той зусиллям волі відвертається від споглядання себе і дивиться, куди вказує Святий:

– Бачиш – он ота займається чаклуванням. Іноді на свічках. Сьогодні ж зробила так зване “пробиття” і прийшла пересвідчитися в результатах. Там он – ще. Ось там – теж. Тільки тут вже не до тебе це адресоване, а “бізнес” такий. А оскільки такі речі робляться в храмі, то як твоєму язикові з розумом бути вільними?

Архієрей перелякано видихає:

– А чого ж вони всі таке мені роблять? Що я їм такого зробив?

Святий каже:

– Одні – з бажання помститися, бо чимало людей ти образив. Інші – бо прагнуть краще виглядати на твоєму фоні. Є й ті, кому від тебе певних речей потрібно. Мотиви різні. Та маєш чітко побачити інше. Число їх не має жодного значення, бо насправді боротьба завжди з одним. Із ворогом роду людського. А кількість тих, через кого йому вдається діяти, абсолютно не суттєва.

Архієрей хвильку думає і запитує:

– А що ж робити мені?

Святий говорить:

– По-перше, зрозуміти, що прекрасні промови – це не щось непосильне. Історії відомих людей показують, як вони не могли двох слів зв’язати на початку діяльності, а потім запалювали серця своїми промовами. Мою історію тобі не переповідатиму – знаєш її. Та візьми хоча б того ж Уінстона Черчилля, яким ви, люди, що зараз живуть, захоплюєтеся і цитуєте. Був дико сором’язливим і боявся рота розкрити. До жінки, в яку закохався, три роки не підходив, бо боявся щось не те ляпнути і тим відштовхнути від себе. Але потім виголошував такі промови, що піднімали дух цілого народу в непрості часи. Він, як і я, не народився солодкоспівцем. Та саме в такий спосіб виявляється дія Божої Сили в немочі людській. Слова людські, навіть гарно добрані, є просто стрясанням повітря. Тобі ж потрібно, щоби Боже Слово з вуст злітало.

Це питання вправляння у довірі.

Архієрей показує на камери:

– Оце все дуже тисне. І перешкоджає хотіти пробувати. Бо кожне ж слово важливе. Страшно сказати, щось не те.

Святий розвертає його обличчям до вівтаря. Саме момент проповіді. Добре видно, що люди у вівтарі не слухають. Розмовляють між собою:

– Бачиш? А мали би молитися за того, хто проповідує. Чому Апостоли ходили по двоє? Не з тієї причини, що сектанти зараз ходять. Не для того, аби людей заловлювати простіше було. А для того, щоб один говорив, а інший у той момент молився би. Щоби Господові було простіше Свої Слова вкладати до вуст, щоби відсікалися таким чином дії лукавого та його слуг. Ясно тобі?.

Той щось думає. Святий одразу зупиняє:

– Ні-ні, не можна просити когось про це. Це люди мають захотіти самі робити. Не з наказу чи прохання. І робити це непоказно. Бо ті, хто тобі будуть казати “ось як за тебе молимося”, то маніпулятори. Ще маєш розуміти, що всі ті дії слуг лукавого діють на тебе і всіх в цьому полі. Тож траплятиметься, що робитимеш щось таке, що відвертатиме від тебе тих, хто за тебе молиться. Робитимеш таким боляче чи ще щось негідне. Маєш дуже пильнувати себе і молитися більше. Молитва має стати, немов дихання. Ти ж не дихаєш лише по кілька разів на день, правда?..

Архієрей різко схоплюється зі сну. Дивиться на екран – відео саме добігло закінчення. Вимикає гаджет. Кліпає сонними очима.

– Наснилося чи справді було це?. І не розкажеш нікому, бо ж не повірять.. Скажуть же, що придумав..

В нічному Небі розливається мелодійний сміх. Ох, ці сучасні люди!.. Добре, що пророки усе написали. Бо з цих зараз хто би написав?.. Ох, і Дивні Діла Твої, Господи. І Незбагненні Шляхи..

Титрики й слова Далі буде блискавично пробігають, щоби вкластися в часовий проміжок. У прайм-тайм же серіал показують. Тож таймінг чіткий. Ані вліво, ані вправо.

Пропозиція щодо проповіді

Дивимося, а точніше уявляємо, новий епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Не втомлююся повторювати, що будь-які співпадіння – не більше як випадковості.

Така не дуже весела музичка звучить. Камера знімає вулицю, українські будиночки. Мальовничі, але дещо депресивні плани в кадрі.

Тротуаром йде архієрей у цивільному. Вийшов прогулятися, щоби пороздумувати. Без бажання привернути до себе зайву увагу.

І тут типу його спогади. Те, над чим роздумує. Розмова в димці – щоби було ясно, що то він згадує.

Днями завітав до нього всміхнений чоловік. Дорогий костюм, брендовані черевики, престижна автівка. І дещо запропонував.

Попросив, як сказав, дрібничку. Вставити до пари текстів та недільної проповіді всього кілька речень.

Вони типу людьми і не помітяться. Але він за це отримає автівку, “яка точно не завадить, бо та, що є, вже чималенько набігала”.

Та ще на додачу товстенькі пачки бонусів. Які він типу зможе використати “на всі ті добрі справи, які в такому великому об’ємі робить”.

Пропозиція була справді принадною, бо гроші справді не завадили б для проектів. А чоловік знаходив потрібні слова – типу – “хто ті проповіді слухає зараз”. Тож типу “нічого страшного точно в тому немає”.

І він майже погодився. Та потім чомусь зупинився. І попросив час до завтра, щоби обміркувати.

Щось в тій посмішці його збентежило. Він не міг собі пояснити, що саме. Але холодок від неї лоскотав чомусь сонячне сплетіння.

Пройшовся з тими думами, нічого не надумавши. Лише важкість якась налягла на голову й плечі. Тож пішов додому.

Вичитав Вечірнє Правило. Вирішив ще додатково Акафіст прочитати. До всіх Небесних Сил Безплотних.

І особливо його торкнуло сьогодні звернення до Ієгудиїла

Радуйся, бо завдяки тобі у мужню тверезість ми зодягаємося.

Радуйся, бо тобою від лукавих навіювань і принади духовної очищуємося.

Радуйся, бо від духів злоби піднебесних ти – охоронець преславний.

Засинаючи чомусь ім’я Архангела згадав. Що означає воно. ХВАЛА БОЖА. На тому і заснув.

Темнота. В кімнаті стають видимими Ангел архієрея і Архангел Ієгудиїл. Ангел питає:

– Що робитимемо? З цими сучасними людьми так важко. От покажемося йому, то або до психіатра помчить, думаючи, що з розуму зійшов. Або святою водою нас кропитиме, боячись, що демони до нього збіглися. Серця такі затвердлі мають, що не здатні розрізнити, де біси, а де Ангели чи Святі. Ще, звісно, може без свідомості брикнутися від шоку.

Ієгудиїл ствердно киває. Бо і сам з цим стикався. Подумавши каже:

– Зранку встане, то вклади йому намір молитися, доки той говоритиме. І як буде готовий, то покажи йому, ЩО до нього насправді прийшло із тією пропозицією.

Так і вирішили. Камера знову знімає архієрея, що спить. В кімнаті знову нібито він один.

В час зустрічі він несподівано для себе подумки почав чеканити молитви. При тому так, як, можливо, не молився ніколи раніше. Сам потім здивувався, згадуючи ті події.

І раптом замість людського обличчя бачить хижий лик. За наклеєною посмішкою – звіриний оскал. Очі не людські, не сяють – збуджено блищать. В передчутті поживи. От просто проступило крізь обгортку.

Він як схопиться:

– Матінко Божа зі святими угодниками! Господи Помилуй і Спаси!

І давай поклони бити. Не парячись, як то виглядає збоку.

Коли зупинився, то відвідувача в кабінеті не було. Двері були відчиненими. Але повітря було таким, що ним темно було дихати.

Він відчинив вікно. І ще довго молився.

А фінанси на ті добрі справи, які запланував, прийшли дуже скоро. Людина, яку вже не сподівалися побачити повноцінною, бо такими були вердикти новоспечених ескулапів, одужала. І з вдячності Богові захотіла зробити щедру пожертву. Без усіляких умов.

Завершується епізод на тому, що архієрей стоїть на колінах, притулившись чолом до велетенської ікони. І не голосом, а самим видиханням – Господи, дякую, що вберіг мене.

І на іконі цієї миті переглядаються Ангели. І без звуку дають одне одному “п’ять”.

Музичка вже веселіша. І титрики – Далі буде..

Ложка Святого Миколая

Мізансцена. Спальня. Ще не пізній вечір. Архієрей, що отримав такий бажаний статус, лежить на ліжкові, склавши руці на животі. Замріяно дивиться в стелю.

“От тепер заживу нарешті. Можна більше не читати тих всіх книжок. Скільки можна вже. То хай менші читають, сіють. А мені тепер можна відпочити.

Бо яка функція архієрея? Приїхав, перед людьми посвітився, грамотки роздав. Як шлюбний генерал. Хай менші двіжують.

Слово архієрей – воно яке значення має? Від грецького слова ἀρχι- «старший», «головний». Першість у самій вже назві. А не годиться першим робити те, що належить останнім. У кожного свої заняття.

Ой, а новий головний убір же мені як личить!.. Ой, личить.. Фотки такі класні у ньому. Треба на фейсбуці поміняти.

Ні, це встати доведеться. Не хочу. Не буду сьогодні й відкривати щось. Треба свіженьким виглядати.

І взагалі. Як там кажеться – даремно встаєте ви рано і лягаєте пізно, їсте хліб, тяжко здобутий, тоді як Господь дає улюбленим Своїм спокійний сон. От і посплю”.

На тому і засинає.. Провалюється у щось типу глибокого сновидіння.

І бачить, що… не сам у кімнаті. Десь узявся у ній літній чоловік. Теж у архієрейському вбранні. Але не сучасному.

Від нього сяйво тепле і приємне йде. Не посміхається – дивиться уважно. Стоїть поруч ліжка. Чомусь із.. ложкою в руці.

Мозок тільки почав намагатися розпізнати, хто це. Пробує перебирати святих, що були б зображені із ложкою. Та ніхто не згадується.

“Вітаю тебе, колего. Вітаю. Почув, що тішишся новим вбранням. Уявляєш можливості, які перед тобою відкриваються. Тож дай, думаю, зайду на гостину. Бо дещо ти випустив важливе.

Архієрей – не статус. Це той, з кого Господь запитає першим. Найсуворіше запитає, що зробилося, аби ввірені йому пройшли земний шлях вірною стежиною. Тож це не бонуси – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Твою митру ошатно прикрашено, тож ти забув чи й не знав, що значить її одягання. Вона є терновим вінцем. Нагадуванням про всі скорботи, які належить пройти. Вінець слави Господньої.

Твій посох здався тобі жезлом влади й сили. Ні, дорогий. Це вказівка тобі, що ти є мандрівником на Землі. І нічого тобі не належить. Й дім, який вважаєш своїм, твоїм не є. Має Господь в тобі стати сильним, а не ти хизуватися тим, що тебе над іншими поставлено.

Це палиця подорожнього, а не володаря. Беззахисного перед стихіями світу пастуха, якому належить настільки чути Господні підказки, щоб і самому спастися, і ввірених не розгубити.

Омофор, який тобі покладають на плечі для Богослужіння, це прикраса? Ні. Це загублена вівця, яку тобі належить знайти. Бо Господь до самого пекла спустився, аби ніщо не загинуло”.

Трішки помовчав і продовжує:

“Кажеш, що ἀρχι- то перший. Хм, ти б поглянув, де згадується це слово у Святому Писанні.

Ну, наприклад, є воно в Діяннях Апостолів. Де Петро дорікає народові, що Начальника Життя розіп’яли люди разом зі своїми керманичами через стан нерозуміння, в якому перебували.

А ще Даниїл пророк це слово вживає. Коли каже що саме начальників, мирських та духовних, що відступили від Бога, буде винищено повністю. І їх буде замінено Божими Святими.

Тож я б на твоєму місці не дуже тішився б з солодкості статусу. Те, як розгортаються події, показує, що впиватися тим вином не слід. Воно містить у собі гіркий осад. І похмілля від нього здатне прийти дуже скоро”.

Пройшовся помешканням, підійшов до книжних полиць.

“Не читати, вважаєш, можна? А де ж в тобі самому мудрості стане, щоби виконувати покладене на тебе? Ти зарозумілий і самовпевнений, а відтак обмежений. Варишся у власному соці.

Святі отці, пророки, Боже Слово – це не те, що колись пролунало. А Вічна Жива Розмова для тих, хто її прагне”.

Підходить до ліжка і раптом як шарахне по чолі ложкою. Той від несподіванки аж підскакує і схоплюється за лоба. А звук ще йде кімнатою..

“Чуєш, який звук? Бо пусто там наразі. А тепер послухай, який має бути”.

І стукає по своєму кілька разів. Звучання геть інше.

Сміється. Не в’їдливо. Якось так, що не образливо. І говорить:
“Чуєш? Слух у тебе непоганий, тож матимеш тепер еталон. Чітко знатимеш, до чого прагнути. І ложок у тебе не бракує для тренування. Бувай”.

І розчиняється в темноті. От просто був і немає.

Архієрей схоплюється. Сідає на ліжкові. Ноги в капці і ходу до ванни – вмиватися. Типу чого тільки не насниться, як переїси на ніч.

Вмикає світло і швидко омиває обличчя холодною водою кілька разів. Потім дивиться у дзеркало.

Матінко Божа.. На чолі ж слід.. Від ложки.. Не наснилося..

Лягає знову. Довго вдивляється в темний простір кімнати. Намагаючись зрозуміти, хто ж то до нього приходив. Але нервова напруга бере своє і провалюється в сон.

І на межі засинання чує смішок:

“Давненько ж ти книг не читав та ікон не роздивлявся, що мене не впізнав. Невже думаєш, любцю, що у Святого Миколая ложки для тебе не знайдеться? Все є. Працюй над собою давай, бо й так роботи багато, а тут ще час витрачай – тебе виховуй. А слід на чолі для того, аби не забув зранку, про що розмова була”.

Ще сміється і додає:
“Чого не кажеш – Блаженний той, хто здобув таку поміч собі??”

Той ошелешено кліпає. Камера поступово від’їжджає і бере в кадр ікону Святого Миколая. Який мить всміхається, а потім робиться таким, як завжди.

Звучить музичка вже знайома. І титрики нині швидко біжать, бо серія довгенькою вийшла. Тож традиційне Далі буде блискавично прошмигує екраном.

Непроста робота

А що у нас тут?? А свіженький епізод серіалу із робочою назвою “Хроніки зростання архієреїв”. Чого з робочою – бо ж ще не ясно то зростання по спадній чи висхідній. Час відповість, а зараз дивимося. Точніше – уявляємо.

Мізансцена. Переповнений сільський храм. Новозбудований. Нарешті розписаний. Тож архієреї з’їхалися на освячення.

Такий бомонд в селі вперше. Тому збіглися й навіть ті, хто ніколи не ходив, й родичів терміново поскликали з сусідніх регіонів.

Стоїться так щільно, що і руки не підняти, аби лоба перехрестити. Коли хтось хоче зробити фото прибульців, всі поруч мають синхронно відхилитися.

В такій фізкультурі час спливає непомітно. Люди розігріті і порожевілі. Починається Літургія.

Одна з бабусь довго вдивляється в незворушні обличчя архієреїв. Ну, в отой такий фірмовий закам’янілий вираз, коли вони в залі храму ще стоять.

Спочатку кліпає очима. А потім смикає когось, хто поруч. Не особливо роздивляючись, хто там. І перелякано питає:

– А скажіть, а чого то вони такі перекошені?? Шось случилося у них?? А я і телехвону не взяла з собою і не можу подивитися. І новин не знаю ранкових. Зранку хазяйство попорала і зразу сюди. І оце не можу згадать, чи фіртку закрила. Так спішила. Але не може ж буть, щоб нічого не случилося, а вони такі були. Може, обідив хто тут. Бо це ж таке – всі люди і всяке буває.

Продовжує думати вголос і розхвильовується дедалі більше:

– Наш отець, то він завжди всміхається. А ці оно які. Не може буть, шоб нічого не случилося, а вони такі були. Не може буть.

Їй відповідають, що то вони типу як Воїни Христові. Стають на битву із дияволом, із гріхами.

– Шо кажете? Битися будуть??

Вдивляється ще уважніше в обличчя. Оглядає постаті. І підборіддям показує:

– Ну, отой не дуже когось наб’є. А отой може дати здорово. Он які ручища. Як у нашого Миколи. І вигляд грізний, хоч не підходь.

Знову штурхається:

– Ойой, дивіться-дивіться як ото свічками махнув. Ух, як махнув. Чимось йому тут не нравиться, видно. Бо чого б так махав? Ніби змести хотів. А ті інші дивляться, чи когось знесе. І очі якісь з прищуром в них, коли дивляться оце. Точно Вам кажу. Шось не так.

Хвильку обдумує. А потім каже:

– То він, мабуть, так махає, щоб ближче не підходили. Знаєте, як ото на лева в цирку. Я бачила. Ну, тут ясно – людей багато, щоб не тіснилися до них. Тільки чого ж вони так ото дивляться??

Починає вовтузитися:

– І нашо ото я ту кофту вділа?? Вода по спині тече. Ой, народу, ой, народу ж нині.

Після паузи продовжує:

– Знаєте, на шо оті лиця їх похожі. Пойняла. Мені онук кіно був колись показував. Про Термінартора. І там був ототакий же, тільки у куртці і без шапки. Каже мені онук – дивися, бабо, то наше будуще. Я на нього насварилася. Кажу – а, йди. І комп’ютера хрестила, як показував. А оце стою, дивлюся і правду ж дитина казала. Будуще таки. Он які приїхали. В городі воно ж бистріше.

Уважно слухає те, що називає казанням. Перепитує, що не почула. І заспокоєно виголошує остаточний вердикт:

– А, нє. Бачите – всміхнувся. І на людину став похожий. Нє, хароший. І молоденький такий главний. І править гарно. Я оце подумала – хто ж його знає, що вони там їли вчора. Може, животи в них розболілися. Це ж таке. Ніхто не застрахований. У мене онук ото шось наїсться і потім просить – звари мені, бабусю, супчику. А їм хто зварить? Гайсають туди-сюди. Така ж робота непроста в їх. Ой, непроста.

На іконостасі сидять людьми непомічені Ангели. Всміхаються, слухаючи бабусю. Аж один помічає Пресвяту Богородицю. Що стоїть і уважно вдивляється в людей, кудись вдалечінь, а потім зникає. Ангели дивляться в напрямкові вглядання, але нічого особливого не бачать. А потім один промовляє – Бог знає.

Біжать вже звичні титрики і внизу екрану малесенький напис – Далі буде)

Ілюстрація – старовинна фреска, де зображено порятунок Пресвятою Богородицею та Святим Фанурієм Родоським критських священників від шторму спричиненого демонами (їх видно вгорі – як вони швидко тікають звідти).

Продовження історії утворення однієї єпархії

Мізансцена. Кабінет. Розмова телефоном.

“Побував я в Білій Церкві. Побував. Ну, що можу сказати. Не мій масштаб. Ну, зовсім не мій. Не вмістить вона всієї моєї особистості. Не вмістить.

Я тут що подумав. Білоцерківський – це ж не обов’язково прив’язка до населеного пункту. Треба просто подумати, де є храми білі або побілені. О, знаю такий!.. Там він і не один.

Місце старовинне.. Хтось писав, що туди творчі люди надихатися їздили, креативні ідеї черпали. Ще літери там якісь з’являлися на небі не так давно по молитві. Фото було на фейсбуці.

Підходить. Отам мені дихатиметься вільно. Відчуваю, що там розвернуся”.

П’ятниця. Оголошення про перше очолення Богослужіння. І про відправи “при нагоді”. Ні, не при надії – точно при нагоді.

Богослужіння проходить нормально. Камера вихоплює ікони. Поодиноких людей.

По завершенню проходиться територією. Тиша благословенна. Повітря лютневе. Навіть щось наближене до радості.

Вже обходить довкола білого храму. Аж відчуває…хтось дивиться..

Спочатку не наважується, а потім пересилює себе і таки піднімає очі догори.. І ціпеніє..

Не може бути.. І тут Вона.. Свята Катерина.. Вітраж.. І знову з колесом.. А я ж ще шолом не купив.. І уроки боксу узяти не встиг..

Звучить музичка. Щось типу та-рам-пам-пам-та-рам..

І титрики побігли, де дрібненьким – тепер точно Далі буде)

Неначе колись Аввакум

Та-рам-пам-пам. Будемо уявляти/переглядати що?.. Ток-шоу якесь?? Ні, черговий епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”.

Мізансцена. Ніч. Спальня. Ліжко. В кімнаті настільки темно, що неможливо роздивитися, котрий саме це з архієреїв. Знаємо про рід занять людини, що спить, з назви.

Справді анітрішки не видно. Режисерська робота відмінна. Освітлювачі теж розумнички. Бо ж дають попрацювати уяві.

На краю ліжка сидить Ангел і уважно вдивляється в людину, що спить:

– Так солодко заснув нині. Аж заслинився.. Так шкода будити. Але доведеться.

Легенько смикає за руку. Нуль на масу. Трохи сильніше. Той самий ефект. Та час не чекає, тож сильно струшує за плечі.

Той миттю сідає на ліжкові. Серце калатається, ледве не вискакуючи з грудей:

– А? Що таке?? ППО бахнуло чи що? Чи, не дай Боже, приліт?? Що то було??..

Ангел зробився невидимим і чітким внутрішнім голосом каже:

– Вставай і молися.

Той здивовано кліпає у відповідь на таке нестандартне спонукання внутрішнє:

– Чого б то я серед ночі молився? Вечірнє правило вичитане. Зранку – ранкове прочитаю. А зараз посплю. Ніби тихо. Певно вже нервова система вибрикується.

Ангел не вгамовується:

– Швидко уставай і читай молитву. І на всі чотири сторони хрести світ.

Той дивується ще більше собі:

– Який з мене молитовник? То Аввакум вартував по ночах. І Господь його чув. А моя молитва що дасть чи додасть цьому світові? Є он праведники, подвижниці – нехай вони спробують. А я що зробити можу? Вивелися з-поміж людей Аввакуми. Вивелися.

Ангел стає наполегливішим:

– Вивелися, кажеш? То з’являться. На те і випробування. Вставай, бо пожалкуєш потім про дляння. Не час спати зараз.

Той позіхає:

– Я іноді і про те, що народився на цей світ часом жалкую. І що з того??

Але, почухавшись, встає. Бо ж не спиться. Настільки сонний, що при кліпанні очі залипають і не хочуть розплющуватися.

Раптом звертає увагу, що тиша якась дивна. Ніби застигла. І напругу в повітрі хоч ножем ріж.

Починає молитися, спочатку переминаючись і позіхаючи. А потім втягується. І навіть якусь втіху від того починає відчувати.

Молиться ще якийсь час. Визирає у вікно. Тиша навкруги. Нікого. Нічого. Махає рукою і лягає спати.

Коли вже спить, на телеграм приходить повідомлення.

“Ворожий снаряд влучив у паркан поруч багатоквартирного будинку і дивом не здетонував. На місці вже працюють фахівці”.

Людина на ліжкові солодко сопе. Ангел втішено посміхається і натискає на телефоні “Видалити”:

– Рано ще йому знати про почутість молитви. Бо ж носа задере. Ще трохи нехай у невіданні походить.

Помовчав хвильку, а потім промовляє неквапно. Тихо, але чітко артикулюючи:

– Став, і землю Він зміряв, поглянув і народи затряс, і попадали гори довічні, вікові похилились узгір’я.

Замовкає, а після паузи замріяно додає:

– Путі Його вічні..

(мейбі, Далі буде)

Розчарування в Євангеліє

Мізансцена. Перед дзеркалом. Старанно збирає волосся в охайний хвостик, щоби ніде не стирчало.

“Ні, Євангеліє вже точно втратило актуальність. Часи ж змінюються. А тут одне і те ж саме читай та читай.

От простий же приклад. Сам початок Благовістя, від Матвія.

А побачивши зорю, вони надзвичайно зраділи.

Тааак, дуууже багато радості. Особливо на Богоявлення було. А ще більше в Софії. Аж до спалахів блискавок з очей дійшло. Така надзвичайна радість була.

Тому не актуальне Євангеліє. Небесним світилам не радіють сучасні люди. Особливо деякі. Не ра-ді-ють..”

Апостоли тихенько перезираються. Андрій вказує іншим на запилючене Слово Боже на поличці:
– Бачте, яким шаром вже вкрилося.

Петро прикладає пальця до вуст, сигналізуючи, щоб слухали далі.

“От раніше досить було назвати своє прізвище і всі одразу – ого! Казали, що з таким прізвищем Сам Бог велів до Небес тягнутися. Я і потягнувся. Тим більше і зріст же дозволяє.

А тепер що? Представляєшся, і всі зразу – ага. Дивляться спідлоба. Чогось.

От за що мене не люблять?? Вигадали, що нібито мстивий і злопам’ятний. Та де ж це правда??..

Був би мстивий,то ані очей, ні зубів би не було вже. Бо ж око за око і зуб за зуб. А так усі на місці.

І де ж я злопам’ятний?. Я образ НІ-КО-ЛИ не запам’ятовую. НІ-КО-ЛИ.

Якась світла душа електронні записники винайшла для того, щоби все пам’ятати?? Що тільки не вигадають ті люди”.

Апостоли кличуть Іона Хрестителя. Бо ж найбільший з народжених жінками та типу ж відношення має якесь. Той поглянув і руками замахав:
– Ні-ні, ви мене у це не вплутуйте. Він новим йменням нарікся, то це тепер у нього якимось тригером є. І день Богоявлення пропонував із Різдвом об’єднати. В книжку пальцем тикав. Іоан Золотоустий йому теж не авторитет. Тому без мене цього разу.

Апостоли перезирнулися знову. Яків з Іоаном:
– Вогонь з неба теж, мабуть, не варіант??

Андрій махає рукою:
– Та ж хіба раз за цей рік таке було??. Та він що робить – до Господа кричить. Заводить оте – бо не хочеш же Ти смерти грішника, доки він не розкаявся. Обіцяє змінити ставлення до певних речей. Переосмислити їх. Той змилосерджується, бо Любить і ще вірить в людство. А на нас Свариться потім – Нагадує, якого ми Духу.

Петро чеше бороду:
– Тут щось кавернацьке треба. І часу ж у людства обмаль, щоб щось придумати. Та й ми з вами не з політтехнологів. Когось би з людей задіяти.. Та хто ж погодиться?? Сам Іоан Хреститель відмовився”..

Марафет закінчено. Волосся зладовано. Бороду розчісано. Проходить повз книжкові полички. Раптом Євангеліє бере і падає, і сильно вдаряє по тімені.

Здивовано айкає, чухає голову і піднімає Книгу, щоби поглянути, де відкрилося.

“і в ріці Йордані хрестились від нього вони й визнавали гріхи свої”. Хм.

Апостоли дивляться на Іоана. Того, який Богослов. Він розводить руками:
– Пробачте. Ну, не втримався. З Ньютоном же яблуко спрацювало. А цей йшов так класно. Гріх же було би не спробувати. Треба ж було про тригер якось натякнути, га?..

(мейбі, Далі буде)

Божественний ребус

Як і раніше, всі співпадіння із реальними особами – випадковості.

Отож уявляємо шкільний клас. Парти. Хлопчик із веснянками обережно зазирає через плече відмінниці в її зошит. Роблячи це максимально непомітно.

У самого на сторінках ще й кіт не валявся. І курі не греблися. А Вчитель вже грозиться позбирати роботи.

“Тааак, поглянемо, що вона там понаписувала. Ще й сидить так незручно, що нічого не видно звідси. От як так побачити, щоб вона не побачила, що я дивлюся???

Боже, зроби, будь ласка, так, щоб побачив її зошит. Бо зганьблюся ж. Не осором, Господи. Бо й так халепа ж на халепі..

О, ДЯКУЮ Тобі Господи! Бачу!..

Ага, написала ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ 7-го січня та 19 січня і чого не відбувається в дні, на які пробують попхнути українців.

Ребус якийсь.. Звідки ж я знаю, що відбувається, а чого не відбувається???

Може, спитать у неї?? Та ні. Так знатиме, що не знаю. Ще як насміється. Он ямочки які на щоках. Їй на язика тільки попадися.

Хоча ніби й добра, білочок любить котиків. Може, і не насміхалася б. Але ризикувати реноме “Самий розумний” та “Вундеркінд”. Краще смерть.

Не буду питати.. Сам зараз щось навигадую. Мізки, ану працювати.

Таааак подумаємо, про щоб то могло бути.. Що вона такого бачити могла в ТІ дні, чого не відбувається в інші..

Може, про Єрусалимську Церкву?? Хмара на горі Фавор, поворот Йордану, сходження Благодатного вогню? О, врятований!.. Зараз напишу!”

Швидко щось строчить у зошиті. Ще раз заглядає через плече дівчинки. Задоволений, що вийшло більше. Розчервонівся від старанності, зверхньо надимає щоки.

Вчитель зачитує роботи. Дівчинка заливається від сміху, почувши нашкрябане.

“Ну, смійся-смійся.. Все одно дізнаюся, ЩО таке ВІДБУВАЄТЬСЯ 7-го січня та 19 січня. Тепер точно дізнаюся. Бо ж так і далі реготатиме”.

Десь на Небесах Апостоли перезирнулися. А один чомусь знизав плечима.

(титри. і ще дрібнішим курсивчиком – Далі буде)

Історія створення однієї єпархії

“Все, я більше так НЕ-МО-ЖУ.. Не можу я більше бути в Соборі Святої Катерини. НЕ-МО-ЖУ. Хай інший хтось Вічне там тепер сіє й жне, де не сіяв.

Чому не можу? Бо моя чутлива нервова система більше з цим не справляється. Он вже й верзу часом таке, що не лише курі сміються, а вже і гуси тюгакають.

З чим не справляється? Вона на мене бере і грізно дивиться. Сердито так, сердито. Аж іскри з очей крайнім часом.

Я вже і повз ікону Її старався прошмигувати швидше. І спиною проходити. І тексти хвалебні писав. А погляд не м’якшає..

Днями взагалі узяла і… наснилася!.. І давай мене бити. Спочатку джебом мене. А потім хуком. А потім колесом-колесом!.. Ручка, головне, така маленька, а так боляче ж лупить!..

А я шо?? А я, звісно, тікать!.. А шо ж робити було??

Куди побіг? А куди ноги понесли, туди й побіг. Куди біглося.

Прокинувся від того, що біжу на місці і кричу криком: Людоньки, рятуйте ж! Геть приб’є ж!. Вам шо – не шкода після стількох літ???

І ніхто ж не прибіг.. Ніхто не прибіг.. Отак кричи, бийся тут насмерть, а нікому й діла немає..

Пропонували ідею назвати Її “російською” і перейменувати храм. Ще й так зручно в Одесі та історія з пам’ятником. Але довелося облишити, не починаючи. Бо стільки нісенітниць на юліанський календар наговорили, що про святу вже точно ніхто не повірить в таку брехню.

Тому і кажу – мені терміново потрібно на свіже білоцерківське повітря. ТЕР-МІ-НО-ВО. І клімат там мені більше підходить. Чому врешті-решт ніхто не враховує моєї чутливості до Півночі??

Тож їду. І одна у мене тепер надія – на Миколая. Що заступить. Звісно, на того, що Святий.

У них з нею вагові категорії різні, але, може, підкаже шо помічне. Може, шолома куплю, рукавички. Й спатиму в них.

Тільки в оновленому статусі на нове місце поїду. Щоб у людей асоціація позитивна була. Що я так ритиму землю на новому місці, що у них в містечку може й метро з’явитися. Так прихильніші будуть”.

Мізансцена. Сідає в автівку. Педаль до підлоги. Курява здіймається і довго не осідає..

(титри. і дрібненьким таким курсивчиком – Далі буде..)