Мізансцена. Спальня. Архієрей щойно домолився і ліг відпочивати. Кімната майже неосвітлена.
Раптом в ній з’являється світло. Він лякається і сідає на постелі. Хоче вмикнути світильник, а якась Сила не дає цього зробити.
В кімнаті проступає, стаючи видимим його Ангел. Очі сумні. Тривалий час вдивляється в обличчя.
У того дико калатається серце. Крик застряг в горлі і не злітає. Не народжується звук.
Ангел йому говорить:
– Хочу тобі дещо показати. Ти вважаєш себе найрозумнішим. І справді Господь тебе не обділив ним. Обдарував щедро. Та хизуватися ним не доводиться. І зараз покажу, чому.
Торкається до грудей. Розкриває їх і дістає звідти серце.
Тільки про те, що це серце, можна здогадатися лише з того, що узяте з грудей.
Воно все облипле якоюсь плівкою. Страшною на вигляд. І з дуже неприємним запахом.
– Поглянь. Це твоє серце. Яке колись було люблячим. Коли ти був дитиною.
Той шоковано дивиться на те, що показує Ангел. Перед духовними очима починають виникати обличчя батьків. Ще теплі картини.
В грудях починає боліти, бо пусто ж там. Діра. Рана.
Ангел показує на плівку:
– А потім виявилося, що не всі люди до тебе прихильні. Почали виникати ситуації, на які ти реагував злістю, гнівом. І поступово утворилася та плівка. З жовчі, оцту. А оскільки ти не розбирався з тим, то вона засмерділася, загрубіла. І відгородила тебе від Бога, від Життя. Все в нім почало мати отой прикрий присмак. І тобі почало здаватися, що немає в житті нічого особливого, здатного здивувати.
Той хоче заплакати, а не може. Очі відвикли. Ангел продовжує:
– І серце твоє стало незрячим. Сліпим. І почало розумові невірну інформацію подавати. А воно у тебе прекрасне. Колись було здатним бачити красу.
Через мить продовжує:
– Через оту плівку ти бачиш не те, що є. А те, що в тобі. Сам мстишся, тож мстивість бачиш там, де її немає. А що там є – не бачиш. Не навчишся розрізняти трунок та ліки, загинеш.
Повертає серце в груди. І показує пальцем в кут кімнати:
– Бачиш отого павука? Він плете павутину. До неї здатні втрапляти комахи, що втратили пильність. Та одного руху вистачить для того, аби не стало ані плетива, ані його самого.
Знову вдивляється в очі:
– Тебе створено було з любові і життя дане Вірою Творця всього не для того, аби ти був в такому прикрому стані. Подумай про це. Силою спасти когось неможливо. А ти зараз усі життєві сили скеровуєш на будування редутів від Бога.
В кімнаті стає темно. Настільки, що не видно виразу обличчя архієрея.
© Катерина Когут, 26.02.2023