Наступний епізод серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Тож рушаємо прямо на знімальний майданчик. Не кожного ж дня можна в самому серці зйомок опинитися.
Тільки тс-с-с.. Щоб не заважати творчому процесові. Навіть дихаємо пошепки..
Мізансцена. Щось типу домашньої бібліотеки. Де дрімає людина із гаджетом в руці. Камера знімає, як на екрані відтворюється відео з його виступом.
Потім коротенька передісторія. Де показується, що цьому архієреєві дуже тяжко давалися промови. Не тому, що йому не було, що сказати. Справді не тому.
До самого виступу речення в голові виглядали чіткими і звучали гарно сформульованими. Яскраві образи, дотепні вислови. Струнка логіка викладу.
Та під час самого виступу часто щось таке ставалося, що слова або кудись вивітрювалися, або замінювалися іншими. Банальними і затертими. І самі промови відтак могли виглядати замимреною платівкою.
Через це з нього поза очі посміювалися. І вважали нікудишнім оратором. А що робити було не ясно.
І от сьогодні він допізна переглядав відео свого чергового виступу. І заснув розстроєним. Просто вирубався із гаджетом в руці.
Тож сниться йому сон. Приходить до нього Святий. Роман Солодкоспівець. Точно він, поза сумнівом. Навіть зі Свитком в руці.
Приходить і каже:
– Вставай-но. Покажу тобі дещо.
Приводить його до дзеркала і говорить:
– Починай виголошувати те, що вчора намагався сказати. І дивися уважно на своє відображення.
Той здивувався проханню – типу що там нового побачить. Але зробив, як той просив. Не кожного ж дня Святий отак з тобою водиться.
Говорить одне речення, друге. Роман Солодкоспівець показує пальцем на голову та на рот:
– Бачиш, що починає робитися?
Той шоковано завмирає.. Ох!.. Зненацька з’явилися на них сітки та пута. Які зв’язують розум та язика. Питає:
– Господи Боже мій, а що ж це таке??
Роман Солодкоспівець веде його в храм. Той здивовано бачить, що там повно люду. Йде Літургія.
Смикає Святого і показує на свій домашній одяг – типу не вдягнений, як слід. Та й обличчя заспане. Святий робить жест рукою:
– Ходімо. Не бійся. Вони тебе не бачитимуть. Ми там побуваємо незримо.
Архієрей робить пару кроків і спиняється:
– Ой, тож я!.. У вбранні, якому був тиждень тому. Це ж треба – неначе кіно дивлюся!..
Святий веде його в приділ храму:
– Зовсім інше хочу тобі показати. Дивися туди – де підсвічник.
Той зусиллям волі відвертається від споглядання себе і дивиться, куди вказує Святий:
– Бачиш – он ота займається чаклуванням. Іноді на свічках. Сьогодні ж зробила так зване “пробиття” і прийшла пересвідчитися в результатах. Там он – ще. Ось там – теж. Тільки тут вже не до тебе це адресоване, а “бізнес” такий. А оскільки такі речі робляться в храмі, то як твоєму язикові з розумом бути вільними?
Архієрей перелякано видихає:
– А чого ж вони всі таке мені роблять? Що я їм такого зробив?
Святий каже:
– Одні – з бажання помститися, бо чимало людей ти образив. Інші – бо прагнуть краще виглядати на твоєму фоні. Є й ті, кому від тебе певних речей потрібно. Мотиви різні. Та маєш чітко побачити інше. Число їх не має жодного значення, бо насправді боротьба завжди з одним. Із ворогом роду людського. А кількість тих, через кого йому вдається діяти, абсолютно не суттєва.
Архієрей хвильку думає і запитує:
– А що ж робити мені?
Святий говорить:
– По-перше, зрозуміти, що прекрасні промови – це не щось непосильне. Історії відомих людей показують, як вони не могли двох слів зв’язати на початку діяльності, а потім запалювали серця своїми промовами. Мою історію тобі не переповідатиму – знаєш її. Та візьми хоча б того ж Уінстона Черчилля, яким ви, люди, що зараз живуть, захоплюєтеся і цитуєте. Був дико сором’язливим і боявся рота розкрити. До жінки, в яку закохався, три роки не підходив, бо боявся щось не те ляпнути і тим відштовхнути від себе. Але потім виголошував такі промови, що піднімали дух цілого народу в непрості часи. Він, як і я, не народився солодкоспівцем. Та саме в такий спосіб виявляється дія Божої Сили в немочі людській. Слова людські, навіть гарно добрані, є просто стрясанням повітря. Тобі ж потрібно, щоби Боже Слово з вуст злітало.
Це питання вправляння у довірі.
Архієрей показує на камери:
– Оце все дуже тисне. І перешкоджає хотіти пробувати. Бо кожне ж слово важливе. Страшно сказати, щось не те.
Святий розвертає його обличчям до вівтаря. Саме момент проповіді. Добре видно, що люди у вівтарі не слухають. Розмовляють між собою:
– Бачиш? А мали би молитися за того, хто проповідує. Чому Апостоли ходили по двоє? Не з тієї причини, що сектанти зараз ходять. Не для того, аби людей заловлювати простіше було. А для того, щоб один говорив, а інший у той момент молився би. Щоби Господові було простіше Свої Слова вкладати до вуст, щоби відсікалися таким чином дії лукавого та його слуг. Ясно тобі?.
Той щось думає. Святий одразу зупиняє:
– Ні-ні, не можна просити когось про це. Це люди мають захотіти самі робити. Не з наказу чи прохання. І робити це непоказно. Бо ті, хто тобі будуть казати “ось як за тебе молимося”, то маніпулятори. Ще маєш розуміти, що всі ті дії слуг лукавого діють на тебе і всіх в цьому полі. Тож траплятиметься, що робитимеш щось таке, що відвертатиме від тебе тих, хто за тебе молиться. Робитимеш таким боляче чи ще щось негідне. Маєш дуже пильнувати себе і молитися більше. Молитва має стати, немов дихання. Ти ж не дихаєш лише по кілька разів на день, правда?..
Архієрей різко схоплюється зі сну. Дивиться на екран – відео саме добігло закінчення. Вимикає гаджет. Кліпає сонними очима.
– Наснилося чи справді було це?. І не розкажеш нікому, бо ж не повірять.. Скажуть же, що придумав..
В нічному Небі розливається мелодійний сміх. Ох, ці сучасні люди!.. Добре, що пророки усе написали. Бо з цих зараз хто би написав?.. Ох, і Дивні Діла Твої, Господи. І Незбагненні Шляхи..
Титрики й слова Далі буде блискавично пробігають, щоби вкластися в часовий проміжок. У прайм-тайм же серіал показують. Тож таймінг чіткий. Ані вліво, ані вправо.
© Катерина Когут, 25.02.2023