Тарлям-тарлям-пам-пам. Новий епізод вже улюбленого серед простого люду серіалу “Хроніки зростання архієреїв”. Підкреслюю – серед простого.
Але спочатку ліричний відступ. Певне коригування сприйняття. Писане слід сприймати чимось типу Патерика. Бо якщо хтось чекає “солоностей” чи чорнухи – ну, що сказати. Ну, чекайте.
Пишеться про певну конфесію не тому, що в інших духовенство просвітлене чи здатне до левітації. Духовне бачення та веденість Духом Святим стали рідкіснішими за мамонтів. Тому всім є над чим працювати.
Початок березня – привід згадати особливу для мене людину. Який попросив пообіцяти, що “допоможете їм, чим зможете, добре?” Бо любив тих, за кого просив.
Гг, пообіцяти виявилося просто. Бо з дитинства привчали, що треба допомагати іншим. Та з реалізацією виходить щось типу гуморески Глазового.
Кому писане дошкуляє, “наступає на мозолі”, то це просто значить, що вони є. Життя – щось типу їхання в переповненому вагоні метро. Де неодмінно трястиме, хтось штовхне й наступить на ноги. Щоб не волати від болю від найменшого дотику, їх слід лікувати.
Дізналася про бажання “щось подібне написати про психологів”. Не лише не заперечую – палко підтримую. Заодне і книжечки читнуться.
Авторам же можу надати фотки. Шоб ше й з картінками були. Ню не обіцяю. А от пальтретами для ілюстрацій забезпечу. Натхнення.
Ми зараз або всі разом виберемося з халепи, або не стане і місця по нас. Не перебільшення. Ті, хто залишилися в Україні, щоб про себе не думали, наразі не вважаються людьми в очах так званих “сильних світу”. Це треба спокійно бачити і розуміти, що ми зараз дуже маємо заслужити на Диво.
І до серії.
Мізансцена. Робочий кабінет. Пізній вечір. Архієрей випиває черговий келішок дорогого напою.
Стан вже – хоч трава не рости. Завтра урочисте Богослужіння. Але це не зупиняє. Бо стало звичкою.
Відеоряд – кадри минулих літ. Колись мав потужне симпатизування людей, бо дуже обдарований розумом та словом. Та опинився в ситуації внутрішнього конфлікту і лукавий підказав такий прикрий спосіб “анестезії”.
І от Ангел вкотре вирішив втрутитися. Користуючись сильним станом сп’яніння стає видимим в кабінеті. Бо розуміє, що той не пам’ятатиме подробиць вечору:
-Досить. Зупинися. Тобі в гідному стані належить бути. Скільки ти вже дурниць наробив через пляшку.
Той посміхається і, розтягуючи слова, бо язик погано рухається, каже:
-Муууд-рець сказав – істина в вині. Це по-шук ІС-ТИ-НИ. Ясно?..
В кімнаті з’являється біс пияцтва:
-Продовжуй-продовжуй. Ти такий дотепний стаєш. А люди люблять, коли ти говориш.
Той киває головою:
-Точно. Лллю-ди мене лллюблять.
Ангел сумно хитає головою:
-Люди бачать тебе опухлим і розуміють, що відбувається. Поглянь на своє обличчя – тебе ж ніби бджоли покусали. Фактично не видно, що колись привабливим був. Ти втрачаєш авторитет.
З’являється біс гордині:
-Не слухай цю критику. Ти – зірка. Всі захоплюються тобою!.. Он стільки вподобайок у дописів!..
Той задоволено всміхається:
-Точно. Лллю-ди мене лллюблять.
Розмова триває. Бісів в кімнаті додається. Адже за душу архієреїв полюють вони цілими збіговиськами. Тому святі отці і наполягали на необхідності молитися за духовних очільників.
Ангел думає, що робити. Бо бачить, що марно намагатися достукатися крізь цю юрбу. В розпачі дивиться на рештки Образу Божого в тому, які ще проглядаються. Доки розумує, той засинає.
Через кілька днів прогулюється ввечері навколо храму. І бачить безхатченка, який розвалився на лавці й п’яно варнякає. Вивернув смітника. Поводиться негідно місця.
Скипів. Підлітає до нього:
-Ти що тут робиш оце?
Той, розтягуючи слова:
-А не бачиш? ІС-ТИ-НУ шукаю. Шось нема. Скінчилася. Бааач – і пляшка порожня.
Архієрей вже простягає руку, щоби за комір і виставити волоцюгу з подвір’я. Аж зупиняється, розуміючи, що десь ці слова чув..
-Господи, це ж я на себе зараз дивлюся, коли налигаюся.. Отаке ж видовище..
Присідає на лавку:
-І по суті такий же безхатченко. От забери у мене те, чим нібито володію. І що залишиться? Лишень сморід же. Коли читав щось крайній раз? А колись любив. Зустрічі, важливі люди. А що я їм даю зараз?..
Рішучо, так реально по-кіношному, під відповідну музику, залітає до кабінету. І викидає всі пляшки, які там є.
Камера ж залишає його і знову знімає лавку. “Волоцюга” устає. Посміхається. І розчиняється в повітрі.
Ну, і титрики. Далі буде
© Катерина Когут, 01.03.2023