Нинішній епізод “Хронік зростання архієреїв” теж без музичного вступу. В цій серії – музика для посилення теми в розв’язці епізоду.
Показується архієрей, якому вдавалося чимало хорошого. Господь обрав його для служіння у непростих місцях. І немало справ звершив його руками.
І от стається дуже складна ситуація. Драматична, трагічна. Непросто пережита. І відтак виникають природні сумніви в Любові Бога.
З тяжкими роздумами заснув того дня. Довго крутився, шарпав подушку, яка чулася незручною.
І бачить у чомусь типу сновидіння, що не сам в кімнаті.
Хотів закричати, але щось ніби зв’язало вуста. Поступово стало добре видно несподіваного гостя.
Камера бере крупним планом його. Це красивий чоловік у якомусь старовинному одязі. В руках тримає щось типу невеликої арфи.
Давид!.. Осяює архієрея. Цар Давид!. Псалмоспівець!.
Той всміхається. Очі глибокі. Обличчя поглиблене зморшками від пережитого ним. Говорить:
– Бачу, впізнав ти мене. Значить ви, сучасні люди, Псалтир до рук ще берете. Це хоч добре.
Присідає поруч ліжка. І продовжує:
– Розумієш, проблема почалася з того, що ви почали читати псалми буденно. Як певні архаїзми, як частину знеціненого вашим ставленням і відтак нібито “Застарілого” Завіту.
Архієрей хоче заперечити, але не може. Тож мусить мовчки слухати далі:
– В ваших життях не було особливого трешу. Так – якісь окремі драматичні особисті історії. Тому мої слова для вас були ні про що.
Мовчить хвильку. І говорить:
– Та я не писав їх, маніжившись в купальні. Ані вмостившись у кріслі з гарячим какао. Піді мною земля розверзалася, небо шаліло. Я був у самісінькому пеклі!. І не міг сподіватися на порятунок. Все летіло шкереберть! Розумів, що жодних шансів для сприятливого розвитку подій. Моя ситуація виглядала Кінцем Фільму.
Його вуста пересихають. Він робить тяжке ковтання:
– Ті слова струменіли з мене разом з кров’ю з ран, якими вкривалося моє тіло. Мої нігті вгризалися у долоні. Та біль душі був настільки сильнішим, що я того не відчував. Як і сліз, що лилися обличчям.
Архієрей слухає вже уважно. Давид продовжує:
– В тих рядках – мій кривавий піт. Зойки зі стогонами. Ридання такі, що змучували тіло настільки, що ніби сама душа полишала свою фізичну обгортку. З ними засинав і прокидався.
Говорить далі:
– Особливо тяжко те все було переживати після звички відчуватися любленим. Улюбленим Дитям Божим. Мазуном. Везунчиком.
Продовжує:
– Ви зараз хреститеся на словах “Боже, навіщо Ти залишив Мене”, а я це пережив скорше!. Без усякої надії, що стан речей зміниться. Немає жахливішого, аніж стан Богомзалишеності. Найстрахітливіші з тортур – ніщо у порівнянні із тим відчуттям.
Потім голос його змінюється. М’якшає. Стає таким, що зігріває серце:
– Тобі простіше, бо за твоєю спиною вже є я. Святі та пророки. І всі ми тобі можемо засвідчити одну річ. Щасливі ті, кого Господь тримає на короткому повідкові. Котрі отримують по шапці за найменший вияв гордині, зірковості, за міліметрове відступлення від Істини. Нещасні ж ті, кого відпущено. Бо не зчуваються, як приходить погибель на таких.
Додає:
– Кого Господь особливо любить і на кого покладає особливо важливі завдання, того і виховує безкомпромісно. Твердо. Аби були Його Голосом Совісті на Землі. Оголеними нервами Найвищої Правди. Досконало натягненими струнами для сповіщення Його Волі.
І потім ще каже:
– Вам, сучасним людям, дуже непросто. Ви маєте усі необхідні інструменти. Та вони здобуті не вами – попередниками у потужних палких битвах. А відтак недооцінені вами. Видаються вам “занадто простими і звичними”. Але такими не є. Для того і випробування вам ці – для Осягання Скарбів.
Посміхається і починає перебирати струни музичного інструменту. Награє мелодію, яку архієрей ніколи не чув. В грудях стає тааак добре. Ніби струмочки чистої води розливаються..
Прокинувся.. В кімнаті темно. Нікого.. А у вухах ТА мелодія.. І відчуття в грудях не зникло..
Далі буде
© Катерина Когут, 14.03.2023