Неділя. Чергове маленьке паломництво. Квапливо збираєшся. Шлях неблизький..
Рюкзак. Блокнот. Пляшка води. Зручні та багатостраждальні кросівки. Незмінні супутники у твоїх дорогах. Можна рушати..
Мандрівка починається оптимістично. Тебе скеровують і підтримують, щойно пробуєш заблукати. Благословен, хто йде..
Перестаєш пильнувати годинника. Знаєш, що прибудеш саме тоді, коли маєш. І досвід отримаєш саме той, що маєш..
Переповнений вагон метро. Дівчина перед тобою набирає повідомлення. Друкує швидко та вправно. Прохає невідому тобі Настю зберегти для неї траву. Ту, що залишилася у неї на табуретці біля ліжка. Зберегти будь-якою ціною. Обіцяє “магарич”. Не судиш – сумуєш. Кожен блукає по-своєму.. Може, хтось промовчав. Не вказав їй дороги, коли заблукала. Чи вона не питала..
Від метро до храму кілька км. Традиційно йдеш пішки. Повз пролітають величезні бетономішалки. Здіймають хмари пиляви. Нагадують про ілюзорність матеріального. Що все з пилу зроблено і на пилюку колись перетвориться..
Прибуваєш до пункту призначення. Поруч кілька храмів. Заходиш до святково вбраного. Роззираєшся навкруги..
З`являється дивне відчуття. Почуваєшся на Літургії цього дня мов на бенкеті..
Пишнота. Святковість. Гонор. Подекуди пафос. Гості, що прийшли на інших подивитися. Себе показати..
У храму нове оздоблення. Та цього дня без мікрофонів. Тож слова такі добірні і мудрі, такі потрібні сьогодні не долітають. Розсіюються. Розчиняються в повітрі..
Чомусь не вийшло реальної Спільної Роботи*. Тієї справжньої Спільної Справи*, що збирає нас – незнайомих і незнаних разом. Зводить докупи..
Що кожен з нас зробив не так? Коли і де узяв не ту ноту?.
Серед інших гостей виходиш надвір. Прогулюєшся. Спілкуєшся. Розмірковуєш..
Повз тебе мчать люди з каністрами. Черга до криниці. Згадується почуте. Хто воду цю п’є, буде прагнути знову.
А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік..
Приголомшений розум обдумує побачене. Ноги ж знають своє. Приводять до храму, що цього дня залишений поза увагою..
Заходиш. І тут серед затишку старовинних ікон, серед тиші стін цього храму з тобою починає відбуватися щось надзвичайне. Щось неймовірне. Невимовне..
Тебе огортає умиротворенням. Омиває. Сповнює радістю. Світлою втіхою. Справді ладен цілувати підлогу. Не від екзальтованості – від щирої вдячності..
Цієї миті тобі відкривається, що справді Жива Вода не в криниці. Вона в Джерелі Незбагненному та Недослідимому.. В Джерелі Невичерпному…
Богонатхненності всім нам та Любові!
Цілую, обіймаю) 
© Катерина Когут
P.S. Ілюстрація – картина Віктора Брегеди “Новий світанок”