– Привіт! Просто скажи мені “Привіт”! – кричить зі сльозами на очах герой Уілла Сміта, звертаючись до манекена в магазині*.
І цей крик перевертає все всередині. Остання людина на Землі змогла осягнути цінність простого людського спілкування…
Ми не надто охоче визнаємо, що інші люди важливі для нас. Ховаємо почуття за темними окулярами та відредагованими повідомленнями.
Зводимо емоції до набору стандартних смайлів, тепло дотиків до вподобайок (лайків).
Додумуємо інтонації написаного нам повідомлення. Не бачимо людини, яка нам його писала, – лишень свій попередній досвід. Пишемо кілька речень у статусі, а потім цілий день пояснюємо написане – що хотіли сказати, кому говорили. Тлумачимо змісти. контексти. Акценти..
Нагромадження символів, знаків, крапок, знаків оклику… Стандартні шрифти, позбавлені нашого почерку…
Невже справді нам принадніше це перед звуками голосу там – на іншому боці слухавки?.. Невже це краще ніж сяйво очей, у яких знаходиш відповіді на всі свої питання?.. Невже це може замінити дотик однієї душі до іншої?.. Невже ми справді можемо щось оцінити лише залишившись останніми на Землі?..
P.S. Кілька історій замість постскриптуму.
Щойно з групової зустрічі із 9-тикласниками. Тема була ДПА і все з цим пов`язане. І там хлопчик на ім`я Богдан сказав дивовижну фразу: “Мене не турбує ДПА. Це пусте. Я приїхав за ковтком спілкування”.
Субота. Пряма мова від 6-тикласників. “Знаєте, не треба вправ і ігор. Ми хочемо просто поспілкуватися. Це ж так класно – мати з ким поговорити”.
«Знаєте зі спілкуванням коїться щось не те. У наших батьків чимало знайомих. Та все менше друзів. Людей, з якими вони б спілкувалися».
І ще теза від школярів. Відповідь на питання про наявність друзів. “Поруч зі мною живе людина з попередньої школи. Іноді я з нею говОрю”.
© Катерина Когут
* – сцена з фільму “Я – легенда”.