Свято Трійці. Ранок. Збираєшся в темпі вальсу. Вискакуєш прожогом з під`їзду. Не можна спізнитися..
Намагаєшся летіти мов вітер. Раптом розв`язується шнурок. Через мить – знову. А потім ще раз. Нарешті доходить – спам`ятайся, маєш побачити щось особливе..
Потрібний автобус приходить майже одразу. Розглядаєш пасажирів – ніби нічого примітного..
На наступній зупинці заходить хлопчина в шоломі із гоночним ровером. Примощує його в салоні. Простягає 200 грн. – просить взяти за проїзд його і велика. Кондуктор з низького старту починає ґвалт, що автобус – “засіб для перевезення пасажирів, а не велосипедів”. Всіляко паплюжить хлопця. Погрожує, що водій зараз прийде і викине його велик з салону.
Хлопчина не відповідає на шквал “приємностей”. З тією ж дитячою посмішкою повторює своє прохання: “Візьміть за проїзд, сонечко”. Його незлобивість і навіть смиренність справді захоплює.
Кожен з нас має своє призначення – ми приходимо у цей світ із своїми завданнями і маємо обмежений час на їхнє вирішення. Та будемо відповідати за те, як спробували виконати свої задачі.