Кожен з нас має своє призначення – ми приходимо у цей світ із своїми завданнями і маємо обмежений час на їхнє вирішення. Та будемо відповідати за те, як спробували виконати свої задачі.

Незалежно від того, віримо ми в це чи ні, так воно є. І прислухавшись до свого внутрішнього чуття, ми інтуїтивно відчуваємо справедливість цих слів.

Призначення тому так і зветься, що його неможливо уникнути. Ми схильні пробувати утікати від його реалізації, сумніваючись у власних силах, піддавшись страхам тощо. Та коли людина намагається утекти від виконання своєї місії, все починає летіти шкереберть.

Життя у різний спосіб починає навертати нас на шлях істинний – через проблеми зі здоров’ям, кар’єрою, особистим життям, матеріальними негараздами тощо. Діапазон методів виховання утікачів широкий, тому і не перелічиш усього. Боротьба із життям марна та енергозатратна. Та ми розуміємо це не одразу, а вже після того, як падаємо від втоми, заливаючись сльозами від усвідомлення даремності свого утікання.

Звідки я це знаю? З численних людських історій. Та й я сама тривалий час вела подібну боротьбу, не бажаючи слідувати своєму призначенню. Моя розповідь навряд утримає вас від власних помилок, проте, можливо, внесе якусь ясність у ситуацію.

Отож моя історія. Сутність моїх завдань відкрилася мені поступово – через чималу кількість подій у житті, специфіку здібностей та дарувань. З часом окреслилися шляхи для реалізації призначення. І почали робочі будні. Все складалося чудово – кількість клієнтів зростала, я здобула певну репутацію. Все більше людей почали звертатися по рекомендації. Я кайфувала від того, що займаюся улюбленою справою, затребувана та доволі забезпечена фінансово.

Потім так сталося, що я переоцінила свої сили, виснажилася і добряче прихворіла. І відтоді почалося моє утікання. В той момент я зробила хибні висновки і вирішила зав’язати із практикою. Тоді це здавалося дуже логічним – кинути це непросте заняття і віддатися чомусь простішому та грошовитішому, що не потребує таких енергозатрат та відповідальності. І справді змінила сферу діяльності, віртуозно уникаючи будь-яких контактів, пов’язаних із попереднім заняттям.

От тут то і почалося моє перевиховання, яке зачепило всі сфери мого життя. Значні заощадження швидко розтанули. Умови життя перетворилися м’яко кажучи на спартанські. В рахунках з’явилися мінуси, що з кожним місяцем зростали. Стосунки з людьми бажали бути кращими. Нічого не клеїлося із того, за що я бралася. В той самий час не проходило і дня, щоб не відбувалося нагадування про моє колишнє заняття. А потім життя поставило мене перед жорстким вибором і я вже не змогла продовжувати утікати. То ж довелося витирати сльози та шмарклі, і, смиренно зітхнувши, братися виправляти ситуацію.

Коли я думаю про цей період мого життя, я відчуваю вдячність і благоговійний трепет від явленої мені Сили Життя, якому марно нав’язувати свої бажання. Побічним ефектом став перегляд цінностей – відкрилося, як насправді небагато людині потрібно для справжнього щастя. Тож мої потреби суттєво поскромнішали та видозмінилися.

Коли ми перестаємо утікати і приймаємо на себе відповідальність за реалізацію власного призначення, нам відкривається справжня сила слів “Нехай буде Воля Твоя”, які перестають бути просто висловом. Адже за ними вже стоїть наш власний досвід марності боротьби із Життям та наша шаноблива смиренність.

© Катерина Когут, 2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.