– Ти сьогодні перегнув палицю, – промовив до нього Ангел, традиційно маскуючись під внутрішній голос. Це був найзручніший спосіб спілкування із Письменником – він звик до подібних внутрішніх діалогів, адже завдяки ним з’являлися його твори.
Письменник не сперечався – він і сам був вражений безсердечністю власного вчинку. На душі його було незвично тяжко.
– Коли пробуєш знищити любов у собі чи у комусь, ти уподібнюєшся до тієї юрби людців, що розіп’яли Христа.
До такого повороту сюжету Письменник був неготовий, тому знову не знайшов, що відповісти.
– У спробах знищити любов ви здатні виявляти справжнє нелюдство. Б’єте під дих, вигадуєте чергові тортури, аби побачити, що ще здатна витерпіти людина, яка ризикнула виявити до вас свою небайдужість.
Письменник приголомшено мовчав, перед його очима проносилися сцени із стрічки “Страсті Христові”. Дійсно було щось схоже.
– Ви люди – дивні істоти. Намагаєтеся знищити любов, хоча саме вона робить вас живими. Без неї ви перетворюєтеся на ходячих мерців, на механічних роботів.
Плечі Письменника пригнічено опустилися – саме таким він і почувався протягом тривалого часу. Та спробував виправдатися:
– Вона не може бути моєю. Цього не станеться з багатьох причин, тому і намагаюся викинути її з свого життя за будь-яку ціну.
– Відколи уявлення про взаємини людей для тебе звузилося до майнових відносин? Як так сталося, що ти забув про існування душевної близькості, дружби та радості від спілкування?На жаль, шлюб буває без любові, секс може бути без любові. Та душевна близькість, дружба і радість спілкування – ніколи. Любов є їхньою сутністю.
Письменник мовчав, обмірковуючи почуте. Після паузи Ангел продовжив:
– Проте спроба жорстокої юрби знищити любов зазнала поразки. Любов воскресла. Та воскресає кожного разу, коли людина відкриває своє серце. Бо любов є причиною всього, вона – сповнення Закону. І любов ніколи не перестає…
Ангел замовк, а письменник ще тривалий час замислено дивився як розмальовує небо сонце з лінії горизонту. Слова Ангела бриніли в повітрі. Любов ніколи не перестає…
© Катерина Когут, 2017