Відгадали загадку? Тоді слухайте мою історію.
Вищі Сили мають чимало шляхів повідомити людині необхідну для неї інформацію. Іноді прямим текстом, частіше – у вигляді символів та знаків, які варто навчитися читати та розшифровувати.
Один з натяків про те, із чим мені доведеться мати справу по життю, я отримала теплою літньою дниною в мальовничому селі Яблунівка у безтурботний доінтернетний та домобільний період мого життя. Наша кішка у гонитві за ласою здобиччю видерлася на добрячу висоту, а потім злякалася власного авантюризму і почала репетувати дивними голосами. З кожною хвилиною її крик ставав все більш істеричним та надривним. Звісно ж нікого з дорослих поруч не виявилося, тому без зайвих вагань я кинулася їй на допомогу.
Та не думайте, що кицька мені надто зраділа. Я мала нагоду переконатися, що у страху справді великі очі – кішка дивилася ними та нічого окрім жахливості ситуації не бачила. І з того переляку добряче подряпала мені руки та намагалася вкусити. А коли я нарешті обхопила її пальцями і почала потихеньку знімати, вона зробила відчайдушну спробу вирватися, ковзнувши задніми лапами мені по обличчю. Від несподіванки та болю я ледве не втратила рівновагу і лише бажання порятувати улюбленицю змусило не зважати на рефлекторний самозахист та зробити наступну спробу. Отож ще кілька хвилин відчайдушних зусиль і хеппіенд у найкращих традиціях американських бойовиків – кішка чимчикує собі на кухню заїсти пережитий стрес, а я стою посеред подвір’я і мацаю руками закривавлений фейс.
З тих часів моє чоло прикрашає шрам – тоненька ледь помітна вертикальна лінія, якої я час від часу торкаюся, щоб нагадати собі той випадок.
Коли болить душа, ми стаємо схожими на котів на дереві. Страждання рвуть нас на шматки, звужують нашу свідомість. Ми прагнемо помститися всьому світові за той нестерпний біль, що мучить нас роками. Початок роботи над собою знаменується відкриттям застарілих ран та збуренням страхів і сумнівів, тому і не варто дивуватися з того, що попри всяку логіку ми намагаємося “вкусити” тих, хто прагне нам допомогти. Таким чином ми пробуємо дати зрозуміти іншому, наскільки сильно нам болить. “Кусаємо”, а в глибині душі благаємо, щоб не зважаючи на таку поведінку нас не залишили наодинці із цими стражданнями.
Та лінія на чолі – зарубка на згадку про успішне завершення рятувальної операції, мій викарбуваний ресурсний спогад, що дає сили та наснаги у критичний момент терапії проказати: “Все добре, сонечко. Я тебе тримаю. Ми пройдемо крізь це разом – крок за кроком. І благополучно зліземо…”
© Катерина Когут, 2017
P.S. Ілюстрація – Loginova Annet
