No Comments

Складні часи вчать нас вірити. Складні часи навчають нас молитися. Складні часи стають наріжним каменем. Сходинкою, з якої починається духовне сходження…
Буває, що ситуація доходить до тієї точки, коли жодні людські зусилля не здатні розрулити те, що ти примудрився навершити в своєму житті. І в певний момент доводиться визнати власне безсилля…
Ноги якось самі згинаються і падаєш навколішки… В цей момент ти забуваєш про вихованість, не паришся манерами. Що ж за фігня відбувається?!. Що ж я роблю НЕ ТАК?!!.. Звертаєшся не знати, до кого. Не плачеш – ридаєш ридьма. Здригаєшся від ридань… Здається цей потік сліз ніколи не вщухне… Що ж я роблю не так?!..
Той плач розмиває щось закостеніле в тобі. Пом’якшує щось загрубіле заскорузле. Змиває накип та кіптяву з душі. І зненацька під тими нашаруваннями тобі відкриваються власні глибини, про які ти забув… Ридання переходять у глибокі схлипування. Дивовижно, наскільки поглибилося твоє дихання…
Раптом з’являться чудернацьке відчуття, що ти не насамоті із своїми проблемами… Це відчуття викликає подвійний відгук в тобі. Воно бентежне і тепле водночас. Намагаєшся відгородитися від нього скепсисом. Та марно. Він розкис, розмок і розчинився у тому вселенському потокові сліз. Разом із понтами, зарозумілістю, бажанням “якати”. Натомість все сильнішим стає відчуття, що тебе ПОЧУТО… Що є Хтось, Кому небайдужий твій розпач, не все одно як тобі тут живеться. Цієї миті Він перестає бути для тебе Недосяжною Досконалістю, Що знаходиться хтозна-де, а стає для Живим, реально Присутнім. І Він втішає тебе, огортає Любов’ю…
Вуста якось самі починають проказувати Слова молитви. Слова перемежовуються зі схлипуваннями. Та кожне з них приносить нечувану втіху…
Цієї миті відновлюється твій зв’язок із Силою, Що Створила тебе і робить живим. І розпочинається твій з Ним діалог… Йому є, що розповісти тобі… Тобі є що ПОЧУТИ…

Катерина Когут, 02.12.2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.