Є моменти, коли доводиться особливо дбати аби не охолола твоя любов, аби не ослабла твоя віра. Коли крила твої стомилися і здається, що нічого не радує…
Знайдуться ті, хто затулятиме від тебе сонце. Знайдуться ті, хто шепотітиме, що попереду нічого не чекає. Знайдуться ті, хто переконуватиме, що на нас махнули рукою та втомилися любити. Знайдуться ті, хто допомагатиме бачити лише найгірше. Знайдуться ті, хто прагнутиме перетворити на попелище полум’я твого серця…
Тож можеш відчути, що твій дух потребує підсилення. Що струдженій душі необхідне підживлення. Тому знаходиш час і можливість бувати в храмі частіше. Не даєш упіймати себе щоденній метушні. Розставляєш пріоритети. Визначаєш, що головніше. Вимикаєш телефон – все зачекає, всі зачекають…
Складні часи вчать нас вірити. Складні часи навчають нас молитися. Складні часи стають наріжним каменем. Сходинкою, з якої починається духовне сходження…
Навіть якщо людина стала віртуозом самообману. Навіть якщо навчилася називати чорне – “білим”. Навіть якщо насмілилася перекрутити Слова Святого Писання для виправдання корисливості чи лукавості своїх помислів. Навіть якщо такому словоблуддю повірило і піддакує оточення. Зустріч із Ним робить людину чесною…
Коли ніхто над тобою не стоїть і не змушує “ходити до церкви”, здійснюєш свій вибір. Ніхто не вимагає звіту від тебе – дієш на власний розсуд…
Що відкритішим стає наше серце, то більше в ньому з’являється любові. Чим більше в нас стає любові, тим менше залишається его. Відчуття коли его поступається любові, ні з чим не сплутаєш. Просто в якийсь момент чуєш, як десь вглибині тебе щось розчиняється, розплавляється, поступившись любові. Щось схоже на те, як тануть грудочки цукру в гарячому чаї. Ця мить стає одкровенням… Досвідом, який не схожий ні на що інше, який ти не забудеш, бо це здатне багато чого змінити у твоєму сприйнятті…