No Comments

Недільний ранок всміхнувся блакиттю неба. Значить настав час рушати туди, куди вже давно запрошували.
Координати визначено. Маршрут прокладено. Сьогоднішній шлях лежить на Лівий берег Дніпра. Подорож обіцяє бути цікавою…
Після затяжного пасмуриння сонячний ранок як дарунок. Місто вже прокидається. Вилискує свіжовмитим асфальтом.
Виїжджаєш на міст. І тобі відкривається найвеличніше з видовищ!.. Нерукотворне диво… Дніпр!..

Не Дніпро – саме Дніпр. Втілення могутності, потужної чоловічої енергії. Такої, від якої аж дух перехоплює. І коли він шаленіє, підіймаючи сердиті хвилі, і коли спокійно тече з гідністю, з усвідомленням власної нечуванної сили…
Цей вернигора виглядав сьогодні лагідним та розманіженим, задоволено мружився на сонечку. Його настрій передався мені – запосміхав мене, зачарував, замріяв…
Отож в такому зачаруванні я дісталася на Лівобережку. Тут і почалася цікавина. Церквушку я помітила дуже швидко. Маленька та чепурненька. Правда, здивувало те, що знаходилася вона не зовсім там, куди вказувала карта. Та я відмахнулася від цього – що той Гугл тямить в київських дорогах. Тож понеслася туди, на ходу зав’язуючи хустину. Та із наближенням до церкви щось всередині почало наполягати “Тобі не сюди. Це не те, що тобі потрібно”. Логіка ж впиралася: “Ну, як це не сюди?! Хіба може бути в одному місці 2 настільки схожих церкви???” Та те тендітне дивне відчуття перемогло. Тому я вде перед самісінькими дверима розвернулася на 180 градусів і помчала далі вулицею. І до моєї надзвичайної радості за великим будинком показалася потрібна мені церквушка. Йєс!..
Ще крокуючи до неї, я замилувалася… Побачене нагадувало ілюстрації з казок. Ідилічний пейзаж, де кущик пасує до кущика, а деревце – до деревця. В центрі композиції – величезний стенд із дитячими малюнками. Церква повнісінька люду як казкова рукавичка. Вона не змогла вмістити всіх охочих, тож люди стоять і на ганкові, і на сходах. Багато молоді.
Тутешня атмосфера допомагає осягнути, чому ми саме Його ДІТИ, улюблені ЧАДА… Тут справді почуваєшся як на новорічному святі в дитсадку. Тож крутишся, вертишся, роззираєшся на усі сторони. Намагаєшся нічого не пропустити. Старанно та чемно підлаштовуєшся під місцеву манеру виконання “Символу Віри” та “Отче Наш”.
Як і годиться, зі святкового ранку виходиш не з пустими руками – цілою купою дарунків-вражень. Все це побачене і відчуте пробуджує в тобі теплі дитячі спогади, змушує переживати щире дитяче захоплення та радість. Якими хочеться ділитися… Про які хочеться розповідати світові!..
Прогулюєшся затишним подвір’ям, милуєшся дбайливо доглянутими чудернацькими рослинками. І ловиш себе на думці, що тобі не хочеться звідси йти. Хочеться продовжити це свято ще хоча б на мить…
Коли у тебе навіть думки не виникає чкурнути пошвидше, а натомість є бажання повертатися сюди знову і знову, це про щось таки говорить. Про щось важливе, правда?..

Дякую за запрошення! Даруйте, що не підійшла – намагалася зберігати інкогніто для чистоти вражень)

Катерина Когут, 03.12.2017

Залишити відповідь

Индекс цитирования.