Бувають дні, які починаються якось невлад. Щось НЕ ТАК починає йти ще звечора. Від моменту, коли замішується тісто наступного дня..
Випробування сиплються одне за одним. Як із дірявої торбини. Накочуються мов хвилі в шторм. Намагаються збити з ніг. Накрити з головою. Збираєш всі сили, щоб не піддатися. Щоб втримати рівновагу..
Суботнім ранком прокидаєшся без будильника. Починаєш збиратися. Швидко з`ясовуєш, що кудись поділося натхнення. Таке потрібне сьогодні. І завжди.. І десь загубився настрій..
Починаєш шукати по кутках. Серфериш по музичному плеєрові. Йдеш вулицею. Крутиш головою увсебіч. Не видко ані настрОю, ані натхнення..
Невеселі думки зависли хмарою. Шукаєш причини продовжувати робити те, на що інші махнули рукою. Шукаєш аргументи “за”. Без особливого успіху..
Аж тут бачиш дятлика!.. На усамітненому дереві посеред мегаполісу. Він сумлінно виконує своє призначення. Торохкотить дзьобом по стовбурові. Без скарг і нарікань. Щодня. Невтомно..
Раптом сягає думка. Якщо у сонця є причини вставати щодня. Якщо все навкруги смиренно робить те, для чого його створено. То й ти мусиш віднайти власні аргументи “за”. Інакше і бути не може..
На душі ще не розвиднюється та добряче світлішає. Починають крутитися рядки почутих пісень:
Кто в дождь отдал плащ – тот под плащом.
Тот, кто простил – тот и прощён.
Заняття починається з натугою. Знайомишся з новими учасниками. Вдивляєшся в очі. Запитуєш. Слухаєш..
І коли вже майже втрачаєш надію віднайти свої “за”, раптом чуєш від 12-річного хлопчика. “Дайте мені, будь ласка, стирачку. Я люблю своїх батьків і тому хочу намалювати їх гарно”.
А потім від іншого. Хлопчика, якого однокласники цькували за надмірну вагу: “Знаєте, а я тепер не ображаюся на них. Розумієте, як би вони цього не робили, я б не почав займатися спортом. Тому я навіть вдячний їм за це”.
А розмова все глибшає. Вони розповідають про свої погляди на світ. Про те, що значить для них любити. Про щастя. Про те, що є дійсно найважливішим в житті. Про те, що необхідно займатися в житті тим, що справді подобається..
І твоє натхнення поступово воскресає.. Оживають очі.. Душа сповнюється теплом..
Радієш з того, що вони прямолінійні. Можуть сказати тобі без реверансів: “Спочатку це здавалося втратою часУ. Та потім коли ми почали спілкуватися, говорити про це все, стало класно. Заради цього варто було сюди їхати”.
Аргументи “за” осяюють твою дорогу додому. Почуте справді вартУвало того, аби бути тут сьогодні..
Знову бачиш дятлика!.. Він закінчив роботу і пірнув в дупло. Усвідомлюєш, що вперше бачиш домівку дятла!..
Це сповнює якоюсь особливою радістю.. Відкриття і те, що у дятлика теж скінчився робочий день..
Йдеш собі далі. І твої кроки супроводжують рядки почутої пісні:
Ничего не боясь, кораблём управляя шутя,
Ничего не теряя уже,
Предпочтя дворцовому аду, рай в шалаше.
Гарного вечора і благословенного настрою всім нам!
Цілую, обіймаю) 
© Катерина Когут
P.S. Ілюстрація – картина Романа Величка “Якщо зірок немає на небі – шукай їх серед трав”