Цього дня дороги ведуть до стародавнього храму. Маршрут визначила низка невипадкових випадковостей. Тож встаєш раненько. Прокидаєшся разом з містом..
В храмі всього кілька людей. Повідомляєш про мету свого візиту. Тобі призначають супроводжуючого. Йдеш слідом за ним..
Відзначаєш, що він поводиться якось нервово. Смикається. Метушиться. Несеться кудись, не бачачи нічого перед собою..
Наступної миті з усього розмаху налітає на хлопчину – паламаря. В руках якого підсвічник із запаленою товстенною свічкою. Розтоплений віск проливається чолов`язі на чоло!..
Він різко зупиняється. Зойкує і перелякано мацає голову. Якось одразу заспокоюється. Перестає метушитися. Припиняє квапитися..
Через якийсь час приєднуєшся до Літургії. Лунає Євангеліє. Хворих зціляйте… Задарма отримали – задарма давайте…
Стоїш під самісіньким куполом. Дякуєш за честь возносити тут свої молитви – в цих стародавніх стінах. На тебе тут дивиться Вічність. Дбайливо промовляєш кожне слово..
Відчуваєш, як поступово набираєшся снаги. Як оживає в тобі Щось важливе. Як те, що було виснаженим, знову стає повноводим..
Думається про те, що Творцеві справді непросто достукатися до нас. Пробитися крізь вир наших справ. Які ми видаємо за щось суттєве. Про те, що всі наші відмазки якось замішані на грошах..
Мимохідь відзначаєш, для кого Священодійство перетворилося на рутину. На відкатану програму. А для кого продовжує бути Нескінченною і Незбагненною Таїною. Ми не здатні цього приховати. Це завжди помітно..
Бачиш двох військових. Зовсім юні хлопчаки. Стоять біля однієї з ікон. Ставлять свічки з неймовірним трепетом. Який передається тобі.. Вони увірували..
Виходиш з храму. Дивишся на годинник. Не віриш своїм очам!.. Ти тут був менше 1,5 годин!.. Схоже, час зупинявся.. Ніби побував в іншому вимірові. Торкнувся іншої реальності..
Рушаєш в світ. І несеш в собі відлуння Вічності.. Нотку того Блаженного Спокою.. Мир вам – промовляють твої кроки.. Мир вам..
Цілую, обіймаю) 
© Катерина Когут
P.S. Ілюстрація – картина Віктора Брегеди “Минуле, сьогодення та майбуття”