Невигадані історії

Значить Бог тут

Дар цього священика проявився вже в ранньому дитинстві. Маленьким він отримав від Бога здатність бачити людський організм як сукупність часточок. І виявляти хворобу на початках – коли прилади ще не здатні зафіксувати проблему.

Та шлях його лежав не до медицини. Улюблений хресний був греко-католицьким священиком. Тож він мріяв піти стопами дядька. Той одразу сказав, що він стане священиком, але православним. Так йому бачиться. Хлопчик дуже засмутився. Нічого не відповів, але вирішив зробити по-своєму. Та коли прийшов час вступу, ситуація склалася таким чином, що їхати йому довелося до православної семінарії.

Це були радянські часи. Тож навчання було не з простих. Семінаристи зазнавали постійних гонінь та знущань від влади і кдбістів, яких приставляли до майбутніх священиків. Особливо звірствував один. Він підіймав їх посеред ночі і змушував до ранку молитися. Стоячи навколішках на бетонній підлозі. “Ану, моліться, попи! Моліться! Чому так тихо молитеся? Де ж ваш Бог?” Міг вдарити в обличчя.

Дивовижно, але саме те нелюдство навчило його молитися. Він пригадував, що в якийсь момент починав сповнюватися якоюсь особливою силою. І ставав невтомним і невразливим до наруги кдбіста. Жодного разу не захворів.

Після закінчення священик почав служити в столиці. Бог дарував йому здатність не лише бачити людські хвороби, а й зцілювати їх силою своєю молитви. Слава про нього дуже швидко розповсюдилася. Настільки багато людей почали до нього звертатися, що в якийсь момент він перевиснажився. Почав хворіти. Вирішив облишити це заняття. І переїхав із сім`єю до глухого села. Де його ніхто не знав. Та дуже скоро люди довідалися, куди він поїхав. І почали приїздити до нього туди.

Він нікому не відмовляв у допомозі. До нього їздили найвищі чини, приходили мешканці села. В тій простій хатині Бог щодня творив його руками дива. Жив дуже скромно. Їздив на звичайній “Таврії”. Любив птаство та звірину. Тому на його подвір`ї можна було побачити і погладити місцевих улюбленців.

Єдиною його вимогою було перед візитом сходити до сповіді та Причастя. Тут він був непохитний. Міг насваритися.

– Чого ви до мене приїхали не посповідавшись? Закрита душа без сповіді. Темна. Нічого не можна в ній побачити. Відповідно і допомогти не можна. Посповідаєтесь – приходіть.

Або:

– Йди ще раз до сповіді. Не повірив тобі священик. Не відкривав ти своєї душі на сповіді. Для годиться сходив. Щоб відчепилися.

Одного разу до нього приїхали люди здалеку. Чоловік з дружиною та бабця – матір жінки. І вирішили схитрувати – навпростець, без сповіді. Типу, як він довідається, ходили чи ні. То ж не видно. А вони приїхали за сотні кілометрів – не відмовить їм.

Він їх завернув з порога. Одразу сказавши, що вони ще жодного разу в житті не сповідалися. Люди стояли шоковані, звідки він довідався?.. Жінка спробувала виправдатися – буцімто через радянську владу звички такої немає. Ходити до церкви, сповідатися. Він різко обірвав її, сказавши що СРСР вже 15 років як немає, а вона продовжує ним прикриватися, щоб нічого не змінювати у своєму житті. І, вказавши на її матір, промовив:

– От їй, наприклад, радянська влада молитися не завадила.

А потім сказав, що бабця може зайти. Оскільки щодня зранку та ввечері молиться. І молитва її справді щира і Богом почута. Присутні здивовано поглянули на бабцю. Ніколи в житті вони не бачили, щоб вона молилася. Бабця ж зашарілася і пояснила, що робила це тихцем, щоб ніхто про те не знав.

Щосуботи він їздив до обласного реанімаційного відділення. Аби там помолитися. Коли він заходив туди, люди зітхали із полегшенням. Отець тут, значить і Бог тут. Значить, НАДІЯ Є..

Вірую, що в Вашому обличчі, отче, люди отримали вірного помічника у часи недуг та хвороб і що молитва Ваша сильна перед Богом, тож помоліться за всiх нас!

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких )

Знахідка

Якось одну дівчину життя змусило зробити вимушені канікули. Тож руки дійшли до коробок. Що кілька років чекали, доки їх розпакують після переїзду.

Знайшлися різні ріжності. Всілякі листочки. Візитки. Нотатки. Ксерокси та роздруківки з книг.

Під першим стосом забутих важливостей виявилися альбоми зі старими фото. Вагаючись, погладила загрубілу обкладинку. Дівчина не зазирала сюди 12 років. З моменту, коли раптово не стало батька. Його втрата досі боліла.

Зважитися на перегляд було непросто. Та вона пересилила себе.

Побачене збурило спогади. В пам`яті поставали забуті сімейні сцени. Ігри у наздоганялки. У схованки. Ось вона на руках у батька.. Так спокійно в його надійних обіймах. Обидва сміються..

Це щось сколихнуло у грудях. Сльози лилися самі собою. Непомітно для неї. Без зупину..

Згадувалися події різних періодів. Зустріч, яка стала останньою тут. Давно вона до цього не поверталася..

Потім почало думатися про батькову рідню. Вона не бачила їх понад 20 років. Була зовсім маленькою, коли через низку непорозумінь в родині виник конфлікт. І спілкування між рідними обірвалося.

Їй подумалося, де вони зараз?. Чи хотів би її батько, аби вона їх знайшла?.

Ця світлина була особливо вдалою. Дівчина спробувала прочитати відповідь в усміхнених батькових очах. Вони дивилися на неї з теплом. Але мовчали..

Здавалося, пройшла цілісінька Вічність перед тим, як вона продовжила розбір паперів. Відсортовувала цікаве і потрібне від банальної макулатури.

Узяла до рук черговий стосик аркушів. З якого вилетів і впав додолу листочок. Зелений такий. Квадратний. Що там?.

Побачене змусило шалено калататися її серце.. Ім`я та прізвище родича та якийсь номер телефону..

В голові пронісся вир запитань.. Як це взагалі можливо?. Звідки він у неї? Це і є відповідь???

Згадалося, що родич був на похороні батька. Ті події були, мов у тумані. Не дивно, що не пам`яталося..

Дівчина кинулася набирати номер. Він виявився недійсним. Довідкова теж не допомогла. Пройшло багато років. У людей чимало змінилося за той час.

Даних для пошуку було небагато. Вона мало знала про них. А запитати було нікого.

Пошуки нічого не давали. В якийсь момент їй прийшло, що слід молитися за рідних. За всіх. За тих, хто є. І за тих, кого вже немає тут.

Через півтора місяця нарешті вдалося відшукати потрібний телефон!. Їхня розмова відбулася у Лазареву Суботу. Родичі саме були на кладовищі. Впорядковували могилки перед Великоднем.

Дівчина дуже хвилювалася перед розмовою. Та вона пройшла дуже тепло. Родичі відзначили її схожість із батьком. Пригадували різні епізоди з життя. Розповідали зворушливі історії про батька, яких вона не знала.

А потім несподіваний дарунок. Відео з весілля. За кілька днів до того знаменного конфлікту. На ньому всі живі. Радіють. Веселяться.

І раптом – що це?? Тато запрошує її маленьку на танець. Вона не пам`ятала цього. Взагалі..

Батько пильнує, щоб ніхто не штовхнув її. Захищає від усіх. Тримає дбайливо. Обережно. Мов найдорожчий в світі скарб..

Рідні і близькі, які вже у засвітах, якщо вам Бог благословив, моліть Бога за нас..

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких )

Спів соловейка

Якось в храмі було Престольне свято. Народу традиційно зібралося чимало. Високоповажні гості теж не оминули подію.

Одна з прихожанок вийшла з церкви. Вже збиралася рушати по своїх справах. Раптом посеред подвір`я перепинила її літня жінка. Невеличка. Вбрана у світлий костюм та хустинку. І запитала, чи не знає вона, де могилка матушки місцевого священика. Чи не може показати їй?

Прихожанка здивувалася проханню. І відповіла, що, на жаль, не знає. Ніколи там не була, тому й показати не зможе. Знає лишень, що похована вона на цвинтарі, неподалік храму. Та він великий.

Бабця засмутилася. Сказала, що вже побувала там. Шукала-шукала. Але так і не знайшла. Подякувала і пішла собі.

Прихожанка вирішила розповісти про це священикові. Коли вони йшли до храму разом з іншими гостями свята, десь узявся соловейко. І заспівав. Це була дивина. Посеред великого міста почути спів пташечки, який зазвичай чутно лише вночі!..

Розмова із тією бабусею чомусь не полишала прихожанку. Здавалося, що не просто так відбулася ця зустріч. З цими думками вона заснула.

Прокинувшись, вирішила після роботи сходити на кладовище. На роботі не сиділося. Думки постійно кудись линули. Аж раптом виник поклик, що слід все облишити та йти вже. Бо можна спізнитися.

Поклик здивував. Навіщо це? Вона ж її навіть не знала. Як знайти її могилку?

Дорогою вона зайшла на базар, щоб купити живу квітку. І одразу натрапила на троянди, схожі на ті, що квітують біля храму. Взяла її. Відзначивши знову якийсь дивовижний збіг.

Підійшовши до кладовища, перехрестилася і увійшла на територію. На цвинтарі було незатишно. Якось моторошно. Стояв сильний каркіт ворон. Які ніби пересміювалися між собою, сидячи на високих деревах.

Пройшла одним рядом. Не ті роки. Де ж шукати?..

Вирішила йти в іншу сторону і молитися дорогою. І майже одразу натрапила на старожилку храму. Яка вже відвідала могилки родичів і поспішала до виходу. Це було щось справді неймовірне..

Жінка провела її і показала могилку матушки. Та пішла собі далі.

Прихожанка ж залишилася помолитися. І покласти квітку. Лише зараз роздивилася її добре. На пелюстках були краплинки роси. Дивовижно – вона чудово пахла.

Почала читати молитви, з тих які знала напам`ять.

Коли промовляла молитву до Богородиці, раптом заспівав соловейко!.. Вона підняла голову і побачила його на дереві, що росте поруч. Знову соловейко!.. Чи не той самий, що учора?..

Раптом відчула, що від того співу якось хороше на душі стало. І тепло..

Рідні і близькі, які вже у засвітах, якщо вам Бог благословив, моліть Бога за нас..

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких)

Отруєння образами

Молода дівчина вже якийсь час хворіла. Припущення множилися. Не підтверджувалися. Відповіді на питання, що з нею, не знаходилися.

Серце скажено калаталося. Груди були ніби здавленими тугими пасками. В ногах слабкість була такою, що їй здавалося, що на них не можна понадіятися. Було враження, що не втримають її.

Того дня вона почувалася геть кепсько. Скінчилися продукти. Тож треба було дістатися супермаркету.

Дівчина змусила себе одягнутися. Зібравши рештки сил і волі, рушила до магазину.

Шлях пролягав повз озеро. Кожен крок давався ціною зусиль.

Необхідне було придбано. Лишалося повернутися додому.

До прикрого стану додалася втома і сильна задишка. Тож самопочуття погіршилося. В голові майоріло лише одне – пункт призначення “Дім”.

Дорога назад чомусь була зовсім безлюдною. Десь на середині озера вона мусила зупинитися, щоб перепочити. Далі йти просто не могла.

Раптом відчуття реальності навколо неї змінилося. Вона почала бачити її дещо іншою. Звуки світу зовсім зникли. Все довкола сповнилося незрозумілим Світлом. Виник дикий страх.. І усвідомлення того, що вона може зараз померти. Піти до іншого світу..

Їй хотілося утекти. Та ноги ніби приросли до землі. І десь у глибині чулася переконаність, що тікати нікуди..

– Не забирайте мене, – зі сльозами молила вона. – Я не хочу вмирати. Тут є люди, яких люблю. І які люблять мене. Вони не зможуть без мене!

Відповідь дівчина почула якимось внутрішнім слухом. Раніше навіть не здогадувалася про існування чогось подібного.

“Тебе труять образи на твоїх родичів. Ти їх так довго зберігала, що вони перетворилися на яд не лише для твоєї душі, але й для твого тіла. Тобі здавалося, що коли ти не пробачатимеш їм, то вони колись збагнуть, що завинили. Що були неправі. Тож ти обрала тримати їх, як несплачений рахунок”.

Дівчина не мала, що відповісти. Все було саме так. Від Того, Хто говорив, не приховалося нічого.

“Та далі ти з ними не підеш. Позбуваєшся образ – відпускаєш їх без усяких умов. То живеш собі далі. І нарешті починаєш виконувати своє призначення. Ні – то ні. У тебе зовсім мало часу. Відлік вже пішов”.

Плачучи, вона пообіцяла пробачити кривдників.

“От і побачимо. Паралельно питимеш трави, щоб швидше одужати. Тільки знай, без прощення їх пиття буде марним” – озвучив назви кількох трав і додав, – “І з боргами доведеться розібратися. Накопичилося їх якось у тебе. Та про це пізніше. Поясню згодом. Першочергово – пробачити. Інакше – все”.

Реальність стала звичною. Дівчина знову почала чути пташиний спів. Гуркіт автівок. Її тіло били дрижаки. Руки і ноги тремтіли. Було химерне поєднання відчуттів – страху від пережитого і внутрішнього спокою. Який не знати, звідкіля узявся в такій ситуації.

Прийшовши додому, вона перешерстила Інтернет у пошуках способів пробачити. Потім почався непростий період. Вона виконувала все, що знаходилося. Гамселила грушу. Писала. Кричала біля шумної автостради. Ридала ридьма. І вчилася молитися. За себе. За тих, кого любить. За кривдників. За всіх і вся.

За словами дівчини, розуміння, що часу ані на відчай, ні на роздуми не залишилося, зробило її зібраною. І більш ефективною.

Дівчина згадує, що періодично їй надходили підказки – що саме слід скоригувати. Довелося повністю змінити звичний стиль життя.

Якоїсь миті відчула, що думки про вчинки родичів більше не завдають болю.

Поступово дівчина почала одужувати. А потім відчула, що зцілилася повністю.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Не злякаюся злого

Йшли непрості 30-ті роки. Богобір`я, безбожна влада, боротьба із Церквою. Духовенство масово репресують. Знищують. Відправляють на заслання.

Не минула ця доля і священника, про якого піде мова. В селі, де він служив, скористалися неграмотністю людей. Сказали, що збирають підписи за те, що він дуже гарно виконує свої священицькі обов`язки. А насправді змусили людей підписатися під обурливою наклепницькою писулькою.

Тож його заарештували. Молода дружина залишилася із 4-ма дітками. 5-го вже носила під серцем. Тендітна. Зовсім малесенька на зріст.

Слідчий тиснув на неї. “Скажи чоловікові – хай відмовиться від Бога. І все буде у вас гаразд. Він повернеться додому. Будете собі жити”.

Вона відповіла:

– Я такого йому говорити не буду.

Він заволав на неї. “Ти дурна! Про дітей подумала?! Вже маєш четверо. І ще одного носиш! Як ви житимете?!”

Її рішуча відповідь вкотре змушує сльози котитися:

– Дякувати Богові якось жили. Проживемо й далі. А чоловік, який би відмовився від Бога, мені не потрібен.

Слідчий махнув рукою і сказав. “А, не дуже й треба. Він вже відмовився сам. І підписав те, що вимагалося”.

Першим питанням, коли вона прийшла на побачення із чоловіком, було:

– Це правда, що ти відмовився від Бога?

– Хто тобі таке сказав?

– Слідчий.

– Як я міг від Нього відмовитися? Ось, – замість подальших слів підняв свої руки і показав пальці.

Її не підпускали близько. Та навіть з протилежного боку кімнати було видно, що пальці посиніли від тортур.

Знаходячись в камері, він неперестанно молився. Одне з див трапилося на суді. Переважну більшість духовенства тоді посилали на будівництво Біломорканалу. На вірну смерть. Той канал збудований на кістках священиків.

Його ж на 5 років відправили до Казахстану. Тобто зберігався шанс вижити і повернутися додому. Пізніше він розповідав своїм дітям, що все життя молився за того суддю. Який міг погубити його. Та натомість подарував життя.

Вижити в засланні було непросто. Працювати доводилося тяжко. Майже не годували. Порятунок прийшов звідти, звідки його чекати не доводилося. Поруч із місцем, де жили каторжники, паслися корови, хворі на туберкульоз. Їх не забивали. Просто виганяли подалі. І вони собі паслися далеко від інших. Вживати їхнє молоко не можна було через ризик захворіти.

Священик розповідав дітям. “Ми довго-довго кип`ятили його і молилися. Дякувати Богу, ніхто не захворів. Та завдяки тим туберкульозним коровам ми вижили”.

По поверненню священика із заслання у подружжя народилася ще одна донечка.

Всі діти виросли чудовими людьми. Найбільшою радістю для яких є перебування у церкві. Молитва. Церковні піснеспіви. Чимало з онуків та правнуків присвятили себе служінню Богу.

Вони пригадують: “Папа ніколи не змушував нас ходити до церкви. Самі хотіли. Вертаєшся, бувало, з храму, а не наспівався. Тож ідеш дорогою і співаєш”.

Коли розбирали сімейний архів, знайшлося фото із підписом. Зробленим власноруч для старшої доньки.

“Помни Отца. И не забывай Б… (Бога) и ты будешь счастлива всю жизнь. Папа Георгий 08.06.1950р”

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Ще потанцюємо?

Літній чоловік у тяжкому післяінсультному стані. Понад місяць нерухомий. У легенях утворився застій. Тяжке дихання. Задихався. Вже добу відмовлявся від їжі. Потім і від пиття.

Того дня біля ліжка хворого були племінниця і один з синів. Помітивши, що стан погіршується, викликали швидку.

Швидка приїхала. Почуте було невтішним. “Нічим допомогти не можемо. Пробивати грудну клітину, щоб відкачати рідину не можна. Він того не витримає. Лишилося кілька годин. Не більше”.

Мова про дорогу людину. Скільки би їй не було років. Схоже справді все..

Поплакавши окремо одне від одного, доглядальники повернулися до кімнати хворого. Племінниця від відчаю почала читати Псалтир. Беззвучно. Ледь ворушачи губами.

Через якийсь час відчула, що у горлі “дере”.

Попросила брата накалатати їй соди. Залити її окропом, щоб прошипіла. Казали, що вона може зарадити, коли захворіваєш.

Продовжила читати..

Телевізор був увімкнений на музичному каналі. Музика завжди супроводжувала цього чоловіка. Надихала і розважувала його. Залунала одна з улюблених пісень. Нехитра, зі життєствердною мелодією.

Раптом він взяв племінницю за руку і почав імітувати танець.

Вона не змогла стримати сліз – весь час в лікарні підбадьорювала його. “Ми з Вами ще потанцюємо, правда?”

Син увійшов до кімнати із чашкою з розчиненою содою. Побачене зворушило його до глибини душі. Посміхався. Плечі тряслися від беззвучного плачу. А сльози котилися по щоках.

Раптом його осяює. “Слухай, а якщо йому соди дати?”

– Давай! Гірше точно не буде. Куди вже гірше?..

Вони почали вмовляти чоловіка випити розчин. Несмачний. Навіть трохи противний. Але випити. Бо він може допомогти йому.

Чоловік мужньо випив. Не кривився. За кілька заходів – всю чашку.

Через якийсь час почала відхаркуватися мокрота. Моторошна на вигляд. У великій кількості.

Чоловікові одразу полегшало.

Ще трохи згодом попросив поїсти. Із апетитом поїв.

Життя було врятоване. Через кілька місяців повністю одужав.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Своїм Ангелам Він накаже

Одній дівчині пізно ввечері зателефонувала знайома. Із несподіваним і непритаманним їй проханням.

Попросила: “Якщо можеш, помолися, будь ласка, за мою донечку. Завтра операція. Вирізатимуть гланди”.

Першою реакцією було обурення. Чому не сказали раніше? Кому зараз дзвонити? І кого про це попросити? Хто ще не спить у цей час?

Дуже сильним було бажання відмовити. Сказати щось на кшталт, не повідомили раніше – розбирайтеся самі. Та слова завмерли. Щось стримало.

Тож буркнула: “Добре”.

Хотіла відкласти до ранку. Гланди – це ж не щось серйозне. Та на душі було неспокійно. З кожною хвилиною наростала не тривога – дивне відчуття, що щось може піти не так.

Намагалася мислити логічно. Та відчуття нікуди не поділося – лише посилилилося.

Чомусь згадалося, що дівчинка останнім часом безконтрольно користувалася компом. Їй полюбилися мультики про привидів, ігри з черепами тощо.

Знехтувавши гонором та правилами пристойності, дівчина розіслала повідомлення знайомим священикам і просто небайдужим.

Одна за одною полетіли відповіді. Люди дуже охоче відгукнулися на прохання помолитися за дівчинку. Дякували за довіру.

Наступного ранку вона пішла до Літургії. Написала ім`я дівчинки у записці. Жінка в лавці вперлася – аркуш має бути заповненим повністю. Відповідала неприязно.

“Прошу, віддайте терміново. Починається операція”.

Повагавшись, жінка прийняла записку.

Запалена свічка. Поставлена у підсвічник. Вистрибує з нього, описавши неймовірну дугу.

Друга спроба. Теж саме.

Тремтячими руками дівчина запалила свічку втретє. Вирішивши тримати її, доки триватиме Служба.

Тримала і молилася..

Раптом внутрішньому зорові відкрилася картина. Вона побачила дівчинку в палаті із лікарем та кількома медсестрами. Навколо них були якісь темні хмари. Сірі та бурі згустки чогось.

Картина виглядала моторошно.

Зненацька один за одним у тій кімнаті почали з`являтися Ангели. Це ж люди за неї моляться!..

Тож щойно лунала чиясь молитва – в палаті появлявся черговий Янгол. Через якийсь час кімната стала повною-повнісінькою Ангелів.

Сповнилася яскравим Світлом. І хмар там більше не було.

Вона бачила, що дівчинка посміхається. Лікар щось їй сказав. І розпочинає..

Зі споглядання висмикнув гучний спів хору.

Дівчина продовжила молитися.

Коли Служба добігла кінця, вона поглянула на свічку. Руки знову затремтіли. Оплавлений віск був у формі крила Ангела..

Через якийсь час їй зателефонували батьки дівчинки. Все пройшло добре. Швидко загоїлося, тому дівчинку зразу відпустили з лікарні.

“Відбулося щось дуже дивне. Вона ж у нас страшенно боїться лікарів. До істерики. А тут спокійно підійшла до лікаря. Сама дала йому ручку і пішла з ним. Навіть не озирнулася на нас. Ми в коридорі чекали”.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Треба хрестик цілувати

В одній сім`ї телевізор був у кожній кімнаті. Маленька дівчинка дивилася його досхочу. Споживаючи у великій кількості неякісні мультики. Страшні відео тощо. І відтак погано спала. Її мучили страхіття.

Одного разу до них приїхала та, кого дівчинка називала “своєю подружкою”. Довго не бачилися. Тож дівча захотіло спати разом з нею.

Серед ночі гостя пробудилася від плачу дівчинки. Та стогнала уві сні. Кидалася. Від когось тікала.

У напівсонному стані діючи на відчуттях, вона легенько обійняла малечу і почала молитися. Спросоння згадалися лише Отче Наш та молитви до пресвятої Богородиці. Повторювала їх, доки дівчинка не заспокоїлася. Решту ночі дівчинка спала спокійно.

Зранку прокинулася усміхненою. Солодко потягнулася і сказала:

– Знаєш, я так добре виспалася!.. Я такий дивний сон бачила..

– А що тобі наснилося?

– Мені снилося, що на мене напали монстри. Злі бактерії якісь. Їх було багато-багато. Вони гонилися за мною. Хватали. Я їх дуже боялася. Тікала. І кричала. І плакала. А потім прийшла Бозя із маленьким Ісусиком на руках і їх розігнала. І потім дала мені Ісусика на руках потримати і поцілувати. І я вже не боялася.

– Справді чудовий сон..

– А знаєш, що Вона мені сказала?

– Що?

– Щоб здоров`я гарне мати, треба хрестик цілувати. Ти маєш хрестик? То цілуй!

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Чемпіонат з брейкдансу

Ця історія трапилася у одному з київських храмів. Тоді, коли Образ Голгофи здавався ще просто річчю, до якої прикладаються із цілуванням підчас Великого Посту. Тоді, коли ще цілувався тобою формально. Без особливого благоговіння.

Ранкова Служба. Щось змушує тебе повернутися в “тут і зараз”. І ти бачиш звичайнісінького собі хлопчика років 7-8, який прямує до великого Хреста із розіп’ятим на ньому Спасителем.

Нічого особливого, думаєш. Всі підходять для цілування. Та чомусь не відводиш очей. Звертаєш увагу, що вогник тій у лампадці ледь жевріє. В якісь моменти стає майже непомітним.

Дитя хреститься, стає навколішки і припадає до підніжжя Хреста. Те, що відкривається твоїм очам, схвильовує, змушує затамувати подих!..

Хлопчик підійшов не для формального цілунку – справді припав до Ніг. Без пафосності чи екзальтованості. Обіймає їх із неймовірною ніжністю і благоговінням. Його молитва глибока зворушлива. І триває так довго!.. Невичерпна..

Раптом вогник в лампадці над головою хлопчика розгоряється починає світити надзвичайно яскраво. Сяючи.. Просвічуючи..

Прийшовши додому, записуєш враження. Потім побачене якось забувається. Його витісняє метушня. Буденні справи. Все те, що має ілюзію важливості.

Аж доки одного вечора не вмикаєш новини. Несподівано для себе. Адже не мав наміру їх дивитися.

І бачиш ТОГО ХЛОПЧИКА з храму.. Виявляється він став чемпіоном світу з брейкдансу! Чемпіонат був дуже суворий. На запитання, чи хвилювався, відповів:

– Ні, я не переживав. Я знав, що виграю. Я відчув цю перемогу від Бога..

Не можеш приборкати хвилювання! Телефонуєш, щоб розповісти! Мусиш із кимось поділитися! Того вечора в тобі щось назавжди змінюється. Робиш спроби осягнути Неосяжне.

І потім вже підходиш до Хреста. Припадаєш не до зображення – до Ніг!.. Вуста самі собою починають промовляти слова молитов… Канонічних.. І таких, що лише твої..

Слава Тобі, Господи! Слава Тобі!..

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

“Звичайні” молитви

Розмова у приміщенні Недільної школи одного з київських храмів. Молода жінка і хлопчик 8-9 років. Вже потрібно навчатися у школі, а не виходить. Діагнози множаться. Не підтверджуються. Пишуться нові. Направлення до диспансеру. Тут доведеться додати, що невоцерковлені. Не задля осудження. Лише для осягнення дивовижної історії, що трапилася згодом.

Доки триває розмова, хлопчик кружляє кімнатою. Не може ні всидіти, ані встояти на місці.

Різко зупиняється перед стендом. На якому зображено Ісуса Христа. А навколо написані друкованими літерами тексти молитов. Отче Наш, Пресвятая Богородице, Символ Віри, Блаженства та Ісусова молитва.

Стоїть перед стендом, мов зачарований. Раптом каже:

– Читай ці Слова. Прочитай мені, що там написано.

– Все-все?

– Так, все-все прочитай. Почни з цього, – пальцем вказує на Отче Наш.

Очима запитуєш маму хлопчика, чи вона не проти. Вона ствердно киває головою.

Слова читаються неквапно. Водіння пальцем допомагає хлопчикові слідкувати за читанням. Прочитані всі.

– Читай ще раз! Будь ласка.

Молитви прочитані вдруге. Реакція хлопчика воістину вражає:

– Знаєш, я б ці Слова слухав би і слухав.. Знаєш, коли вони читалися, мені чомусь хліба закортіло. Тільки не звичайного. А якогось такого – трохи черствуватого.

Мова ж про просфори.. Які він ніколи не споживав..

– Наступного разу принесу тобі такого хліба, добре?

– Добре. Ще читай. Прочитай їх ще раз.

Слухає уважно. Всотує кожне Слово. Кожен звук..

Чекайте!.. Це ж молитовне правило Саровського!.. Хлопчик, який до сьогоднішнього дня не знав молитов, змусив виконати молитовне правило преподобного Серафіма..

Наступного дня отримавши просфору, сказав:

– Так-так, це саме той хліб! Я буду їсти його, а ти читай ті Слова.

Трохи згодом виглядає з вікна. Помічає священика.

– Вау, яка у нього шапка! Мені б таку..

Через кілька хвилин запитує:

– А чим взагалі священики займаються?

– Різні добрі справи роблять. Людям чимало допомагають.

– Ну, зрозуміло. Святі в усяких бідах можуть зарадити.

Після паузи.

– Я тебе дещо попрошу. Перекажи дещо цьому святому, якого я щойно з вікна бачив. Скажи йому, що він все може. Чуєш? Все-все може. Тільки він має всюди з цими Словами ходити. І ти теж. Запам`ятала? Обов`язково перекажи йому це.

Лишається додати, що букви та слова хлопчикові піддалися одразу. Зараз середній бал успішності понад 10 балів.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Аби божественне в мовчанні не сховати

Ця історія про літнього чоловіка. Який попри складність життя зумів не озлобитися. Зберіг щирість та душевне тепло. Чистоту серця.

Він був охрещений та ніколи не ходив до церкви. В сім`ї розмови про Бога були неприйнятими. Люди не були віруючими.

В певний момент чоловік захворів. У нього трапився інсульт. Відібрало одну сторону. І потрапив у кому. Вийшовши з неї через добу, розповів про побачене там. Попросив занотувати..

І це змінило світосприйняття всіх, хто був тоді поруч нього. Його синів, родичів. Медперсоналу. Навіть священника, якого потім покликали його причащати..

ПРО БОГА ТА ЦЕРКВУ

Першими словами були: “Тепер я знаю. Бог Є. Бог все знає”..

“Там є тільки Боже (Божественне) Слово”.

“Оте, що в церкві, все є”.

“Те, що розказують про Бога, це правда. Але є багато неправди. Люди заплуталися”.

“Там ніхто не говорить поганого”.

“Там літають (показує пальчиками) Ангели”.

Шлях “туди” показує пальцем – проходження кіл по спіралі.

“Придержуйтеся Божого Слова”.

“Нада жить по Божественному Закону”.

“Бог Є. Якби Його не було, все б розпалося”.

“Когда все восстановиться, настане справедлівость. – А коли це восстановиться? – Цього я сказать не можу”.

“Багато хто возмущається, чого мені так, а йому так? Все буде по справедливості”.

“Треба придержуватися Бога. І Матушки. Матушка Його носила в собі, тому Батюшка тут ((показує на живіт)”.

Захоплений неймовірною красою Матінки Божої – “Хотів сфотографіровать Матушку!”..

“Треба в церкву ходить”.

“Все оце життя (показує довкола на речі, предмети) неправильне. Треба жить по Божественному Закону”.

“Там все заряжено Божественним і я тепер заряджений”.

ПРО ПСАЛТИР

Коли чоловік перебував в комі, біля його ліжка беззвучно читався Псалтир. Від розпачу. Просто тому, що потрібно було щось робити. Одними губами. Щоб не турбувати сусідів по палаті. Одне з перших прохань було по “поверненню”: “Читай ту книжку, яку ти читала”. Незрячий очима. Попросив дати йому її в руки і вказав пальцем на псалом, який мав бути прочитаним.

ПРО СПОВІДЬ, ПРИЧАСТЯ ТА СОБОРУВАННЯ

Перша спроба звершити Таїнства була в лікарні. Спроба вийшла невдалою. Священик прийшов. Познайомився з ситуацією. Чоловік був не в тому стані, щоб Таїнства відбулися. Священик почав соромити родичів стосовно того, що чоловік не відвідував церкву. Потім йому переказали, що чоловік розповів про свою “мандрівку”. Той приголомшено вимовив: “Дивні діла твої Господи” і пішов собі.

Наступного разу священик прийшов додому. Присів біля чоловіка на диван. Незрячий чоловік, якого ніхто не вчив цілувати хреста, трепетно доторкнувся до облачення священика. І припав до тканини вустами. Потім взяв в руку хрест. І почав його цілувати з таким благоговінням, що у всіх присутніх по щоках покотилися сльози.

По завершенню молитов священик сказав родичам: “Знаєте, я багато думав про це. Я був недостойним причастити цю людину минулого разу. Тому нічого й не вийшло тоді”.

Через якийсь час після Таїнств попри прогнози лікарів чоловік одужав. Паралізована сторона знову зафункціонувала. Згодом відновилася повноцінна активність.

ПРО ЛЮБОВ

“Знаєте, я все думаю, для чого мене повернули. Мабуть для того, щоб я поняв, що таке Любов. Понімаєтє, у нас ніколи не було на це часу. Я все життя пропрацював. Цілий день на роботі. Після роботи – додому поїсти. І – на шабашку. Ні сім`ї, ні дітей не бачив. Все кудась спішив. Щось робив. За роботою нічого не бачив.

А тепер я Її чувствую! Отут – в груді! Так чувствую!. Переполняє щось. Сльози котяться з глаз.. А словами передати не можу.

Любов – це мабуть главноє”.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.

Ви ж моліться отак..

Її ставлення до молитви змінила зустріч, що трапилася одного буденного понеділка. Жінка поверталася додому з лікарні. Повністю занурена у обмірковування дивної розмови, що щойно відбулася між нею та її батьком.

Тато занедужав і почувався справді кепсько. Нібито щось із серцем. Скаржиться, що щось пече у грудях. Лікарі висловили одне припущення, потім інше. Обстеження того не підтвердило. Дослідили вже все, що можна. За аналізами повністю здоровий. Хоч у космос посилай. А ледве дихає.

Вона теж приїхала до лікарні у якості підтримки. Батьки були геть розгублені. Що робити далі і до кого звертатися?

Раптом вона почала говорити до батька і сама дивувалася з того, що почали промоляти її вуста:

– Тату, може, Ви гріхи маєте якісь нерозкаяні, що вони Вас мучать і жити не дають?

Батько шоковано поглянув на доньку. А вона продовжувала, ніби хто підказував їй, що слід говорити далі:

– Посповідайтеся, тату. Ви давно не сповідалися. От побачите, на душі одразу полегшає і здоровля повернеться.

Сівши до автобусу, що мав завезти її з обласного центру додому – до маленького містечка, вона розмірковувала, звідки узялися ті слова. І сміливість їх промовити. Колись власне здоров`я змусило її віднайти Бога і повернути Його у своє життя.

Тепер відвідання церкви стало радістю, якої вона навчала двох своїх синів. Почала читати. Виявилося, що існує сила-силенна духовної літератури. Деякі Святі стали особливими помічниками. А їхні життєописи укріплювали у тяжкі хвилини.

Молитва стала справою щоденною. Необтяжливою. Вона знала, що таке життя без Бога, і куди воно її завело. Тож ні за яких обставин не хотілося встрачати того зв`язку з Ним, що ціною неймовірних зусиль вдалося відновити.

Її думки перервала поява чоловіка, що присів на сусіднє сидіння. Щойно увійшовши, він попросив водія стихшити музику. Зробивши це так делікатно, що той не обурився, а одразу виконав побажання.

Вона помітила в його руці вервицю. Видно було, що вона у нього не для краси. Від всієї його постаті віяло якимось врівноваженим теплом. Вмиротворенням.

Раптом він озвався до неї:

– Дозвольте подарувати Вам дещо.

І простягнув їй невеличкий образок. Такий вона бачила вперше. Подякувала і запитала про вервицю.

– Розумієте, зараз такий час, що слід молитися не лише за себе. А за весь світ. За всіх людей – віруючих і тих, що ще не зустріли Бога. Просити за відпущення гріхів не лише власних, а прощення всіх тих, хто живе на цій землі. Погляньте. Великдень прийшов, а люди не радіють – плачуть. Град, повені. Бог просить, щоб ми Його почули. Щоб схаменулися і перестали чинити хибне. Попереджає, намагається достукатися.

Все було так. І в її містечку на Великдень вода перекидала автівки, а град був завбільшки з голубині яйця.

– Тому і слід молитися за всіх. Що більше людей почне так молитися, то швидше ми вийдемо з того лихоліття.

Розмовляти з ним було легко. І вона наважилася запитати:

– Скажіть, а як не відволікатися під час молитви? Розумієте, я справді прагну бути з Богом, коли молюся. Віддати йому свою душу. Але постійно ловлю себе на тому, що думки мої десь в іншому місці.

– Це нескладно. Просто коли молитеся, просіть це у Бога так, як маленька дитина просить щось у своєї мами. От побачите, як це все змінить.

Ті слова її зачепили. Уявити це жінці було справді просто. Який вираз оченят у дитини, коли вона щось дуже просить. Як звучить її голос. Вона просить всім тільцем, всім своїм єством.

Отож жінка почала у молитві ставати тією дитиною. Знижуватися, відходити від своєї дорослості та авторитетності. Відкривати свою душу. І звертатися до Бога так, як звертається дитя до люблячого батька-захисника. У якого завжди знаходиться час для неї, котрий зробить все можливе і неможливе для свого улюбленого чада.

Молитися їй справді стало легше. Сама молитва стала зовсім іншою. Вона перестала бути повторюваними словами – почала змінювати її зсередини. Перетворювати щось дуже важливе в ній самій.

Жінка почала помічати, що їй частіше всміхаються. Покращилися стосунки в сім`ї. І радості більше не хотілося лишень для себе. Відтепер хотілося поділитися нею з усім-усім світом.

Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких