Йшли непрості 30-ті роки. Богобір`я, безбожна влада, боротьба із Церквою. Духовенство масово репресують. Знищують. Відправляють на заслання.
Не минула ця доля і священника, про якого піде мова. В селі, де він служив, скористалися неграмотністю людей. Сказали, що збирають підписи за те, що він дуже гарно виконує свої священицькі обов`язки. А насправді змусили людей підписатися під обурливою наклепницькою писулькою.
Тож його заарештували. Молода дружина залишилася із 4-ма дітками. 5-го вже носила під серцем. Тендітна. Зовсім малесенька на зріст.
Слідчий тиснув на неї. “Скажи чоловікові – хай відмовиться від Бога. І все буде у вас гаразд. Він повернеться додому. Будете собі жити”.
Вона відповіла:
– Я такого йому говорити не буду.
Він заволав на неї. “Ти дурна! Про дітей подумала?! Вже маєш четверо. І ще одного носиш! Як ви житимете?!”
Її рішуча відповідь вкотре змушує сльози котитися:
– Дякувати Богові якось жили. Проживемо й далі. А чоловік, який би відмовився від Бога, мені не потрібен.
Слідчий махнув рукою і сказав. “А, не дуже й треба. Він вже відмовився сам. І підписав те, що вимагалося”.
Першим питанням, коли вона прийшла на побачення із чоловіком, було:
– Це правда, що ти відмовився від Бога?
– Хто тобі таке сказав?
– Слідчий.
– Як я міг від Нього відмовитися? Ось, – замість подальших слів підняв свої руки і показав пальці.
Її не підпускали близько. Та навіть з протилежного боку кімнати було видно, що пальці посиніли від тортур.
Знаходячись в камері, він неперестанно молився. Одне з див трапилося на суді. Переважну більшість духовенства тоді посилали на будівництво Біломорканалу. На вірну смерть. Той канал збудований на кістках священиків.
Його ж на 5 років відправили до Казахстану. Тобто зберігався шанс вижити і повернутися додому. Пізніше він розповідав своїм дітям, що все життя молився за того суддю. Який міг погубити його. Та натомість подарував життя.
Вижити в засланні було непросто. Працювати доводилося тяжко. Майже не годували. Порятунок прийшов звідти, звідки його чекати не доводилося. Поруч із місцем, де жили каторжники, паслися корови, хворі на туберкульоз. Їх не забивали. Просто виганяли подалі. І вони собі паслися далеко від інших. Вживати їхнє молоко не можна було через ризик захворіти.
Священик розповідав дітям. “Ми довго-довго кип`ятили його і молилися. Дякувати Богу, ніхто не захворів. Та завдяки тим туберкульозним коровам ми вижили”.
По поверненню священика із заслання у подружжя народилася ще одна донечка.
Всі діти виросли чудовими людьми. Найбільшою радістю для яких є перебування у церкві. Молитва. Церковні піснеспіви. Чимало з онуків та правнуків присвятили себе служінню Богу.
Вони пригадують: “Папа ніколи не змушував нас ходити до церкви. Самі хотіли. Вертаєшся, бувало, з храму, а не наспівався. Тож ідеш дорогою і співаєш”.
Коли розбирали сімейний архів, знайшлося фото із підписом. Зробленим власноруч для старшої доньки.
“Помни Отца. И не забывай Б… (Бога) и ты будешь счастлива всю жизнь. Папа Георгий 08.06.1950р”
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.
© Катерина Когут, 02.05.2019