Бувають розмови, після яких зовсім похнюпишся. Опустиш голову. Засумуєш. Крепко зажуришся..
В душі защемить щось. Заскемить. Заятриться. Болітиме жалами..
Почуватимешся тьмяним. Не сяючим. Не таким, яким варто..
Руками підіпреш каганець із думками. МислЯми і гадками. Що раптом став тяжелезним.. Невеселим якимсь..
Намагатимешся позбутися післясмаку. Відформатувати файли. Зануришся в думання..
Аж раптом – різкеє світло!.. Прямісінько в очі!.. Не сонячний зайчик – слонисько як мінімум!..
Здивовано здіймаєш голову. Жодних натяків на джерело спалаху. Вікна навпроти мовчазні, порожні..
Знизуєш плечима. Повертаєшся до своїх думоньок. А вони, знай собі, тягнуть донизу..
І знову – бац!.. Сліпуче сяйво. Пряме потрапляння у твій кепський настрій! В самісіньке яблучко..
Визираєш з вікна. Оглядаєш уважно все довкола. Анічичирк.. Що ж за дивИна?..
Вирішуєш ловити на живця. Розставляєш пастку..
Робиш вигляд, що займаєшся своїми справами. Типу – “нуль на масу”.. Марная спроба..
Та щойно втрачаєш пильність. Лишень на мить повертаєшся до того копирсання.. Наступної миті ж підскакуєш від щедрої порції сонячного світла. Що плеснулася тобі прямо в обличчя!..
Та ну як???..
Пошуки природньо не дають відповіді. Тож махаєш рукою. Облишуєш їх. Записуєш в зАгадки..
Спочатку навіть пробуєш набурмоситися ще дужче. Та не виходить – на фейсику посмішка..
І очиська засяяли.. І плечі випросталися.. І тяжкЕє не думається..
Всміхаєшся.. Бо Той, Хто тебе нині просвітив, може собою справді пишатися.. Адже наочно зумів показати, як Світло розсіює найтемнішую темряву..
Нагадати, що Світло в темряві світить. І темрява не здатна огорнути Його..
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Володимира Калініна “Хранителі”