Пробач, вибач, прости… Здавалося б такі прості слова, та чому ж нам так важко їх часом вимовляти? Навіть “люблю тебе” злітає легше з нашого язика, аніж вони…
Нам простіше покаятися у власних гріхах, аніж перепросити. Та чого вартує те наше каяття, якщо ми не просимо пробачення у тих, перед ким примудрилися накосячити, завинити?..
Наше Его тут хибний порадник. Воно боїться впасти, страшиться відштовхування та непрощення, боїться дивитися в очі тому, з ким ми вчинили несправедливо, повелися кепсько тощо. Его вчить нас уникати складних розмов – мовляв, нехай якось саме розсмокчеться, змушує нас зациклюватися на собі і не думати про інших.
А тут ще Щось так солодко та спокусливо нашіптує: чого так паритися і спішити з тими вибаченнями – може, і не побачиш більше ніколи цієї людини. Та що з цього приводу каже наше серце? Звідки ж ця важкість? Чому йому не легшає від цього шепотіння?.. Чого ж думки все повертаються до ситуації і до питання – а як там вона – людина, з якою я так повівся?..
Не потрібно вимолювати прощення на колінах – жодна людина не має права вимагати від нас такої розплати. Щире “пробач” немов краплина живої води – зцілює рани. “Вибач” сказане від душі здатне розправити зім’яті крила.
Здатність перепросити робить нас сміливішими, чеснішими із собою та зі світом. Вона розсіює морок у нашій душі, просвітлює нас, відкриває наше серце.
Прості, здавалося б, слова, еге ж?..
Катерина Когут, 2017