Бувають дні особливі дні, створені не для спілкування, не для справ. Зовсім для іншого. Душі твоїй конче необхідно напитися сонячного світла, увібрати в себе яскравої блакиті. Сягнути небес, полетіти у самісіньку височінь!..
Лишаєш все – рушаєш на прогулянку. Помічаєш все довкола. На сніжній ковдрі, розмальованій відбитками чобіт та автомобільних протекторів, ненадовго з’являються сліди твоїх кроків…
В такі дні ти нарешті даєш волю своїм ногам. І вони несуть не куди “треба”, а куди їм заманулося цієї миті. Тож не дивуєшся, що занесло тебе у приватний сектор. Йдеш – роззираєшся. Ніби нічого особливого, нічого вартого уваги. Чепурненькі котеджі перемежовуються із сільськими хатами та амбітними недобудами.
Аж тут чуєш музику… Прислухаєшся… Симфонія Моцарта… Ось тут – посеред неаcфальтованої доріжки… Йдеш на звук… Музика лине із непоказного дещо занедбаного будинку. Не шансон, не пустопорожні пісеньки. Моцарт!.. Це осяює твій день.
Крокуєш собі далі. Уривки вражень сплітаються в цілісну картину. Барвисту, колоритну – розфарбовану емоціями, почуттями..
Просто прогулюєшся сам собою. Аж тут тобі назустріч чимчикує кицька, яка теж прогулюється сама собою. Кругленька, файненька попелясто-коричнева. Ваші погляди зустрічаються. Наступної миті твоя рука гладить її пухнасту голівку. Вона радісно примружується. Торкається лапкою твого коліна..
Якось так сталося, що ваші шляхи перетнулися у цьому великому незбагненному світі. Навіть слова не знадобилися – просто зустріч поглядів. І далі ви вже йдете разом. Почуваєшся героєм Сент-Екзюпері, згадуєш Керрола. Щось дуже чудове і навіть чудернацьке є в цій спільній прогулянці. І невимовно радісне..
Того дня тобі зустрічається ще чимало кицьок. Сіреньких, чорненьких, ріжноколірних. Проте та кицька тепер є для тебе справді особливою. Твоя рука відтепер пам’ятатиме дотик до неї. Їй тепер знайоме тепло твоєї руки..
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Катерини Бабок