Коли хтось чекає на слово твоє, мимоволі стаєш відповідальним…Права не маєш ошукати того, хто прийшов. І того, хто слухає…
Не можеш дозволити собі плодити вустами марноту…
Тож не кажеш даремне. Викреслюєш зайве…
І мовчати не смієш. Бо належить тримати отвіт і за те, що промовив. І за те, про що змовчав…
Тож говориш як живеш. Живеш – як говориш…
Лиш такі слова мають силу. Життєдайні вони. Лиш такі проростають…
Тому в рядках твоє дихання. Ось тут – вдих. А там – видих…
В них твій пульс. Рівень сонця в крові…
В цих словах щось для тебе.Та для того, хто слухає. А ще більше для того, хто ЧУЄ…
Катерина Когут, 31.10.2017