Дар цього священика проявився вже в ранньому дитинстві. Маленьким він отримав від Бога здатність бачити людський організм як сукупність часточок. І виявляти хворобу на початках – коли прилади ще не здатні зафіксувати проблему.
Та шлях його лежав не до медицини. Улюблений хресний був греко-католицьким священиком. Тож він мріяв піти стопами дядька. Той одразу сказав, що він стане священиком, але православним. Так йому бачиться. Хлопчик дуже засмутився. Нічого не відповів, але вирішив зробити по-своєму. Та коли прийшов час вступу, ситуація склалася таким чином, що їхати йому довелося до православної семінарії.
Це були радянські часи. Тож навчання було не з простих. Семінаристи зазнавали постійних гонінь та знущань від влади і кдбістів, яких приставляли до майбутніх священиків. Особливо звірствував один. Він підіймав їх посеред ночі і змушував до ранку молитися. Стоячи навколішках на бетонній підлозі. “Моліться, попи, моліться! Чому так тихо молитеся? Де ж ваш Бог?” Міг вдарити в обличчя.
Дивовижно, але саме те нелюдство навчило його молитися. Він пригадував, що в якийсь момент починав сповнюватися якоюсь особливою силою. І ставав невтомним і невразливим до наруги кдбіста. Жодного разу не захворів.
Після закінчення священик почав служити в столиці. Бог дарував йому здатність не лише бачити людські хвороби, а й зцілювати їх силою своєю молитви. Слава про нього дуже швидко розповсюдилася. Настільки багато людей почали до нього звертатися, що в якийсь момент він перевиснажився. Почав хворіти. Вирішив облишити це заняття. І переїхав із сім`єю до глухого села. Де його ніхто не знав. Та дуже скоро люди довідалися, куди він поїхав. І почали приїздити до нього туди.
Він нікому не відмовляв у допомозі. До нього їздили найвищі чини, приходили мешканці села. В тій хатині Бог щодня творив його руками дива. Жив дуже скромно. Їздив на звичайній “Таврії”. Любив птаство та звірину. Тому на його подвір`ї можна було побачити і погладити місцевих улюбленців.
Єдиною його вимогою було перед візитом сходити до сповіді та Причастя. Тут він був непохитний. Міг насваритися.
- Чого ви до мене приїхали не посповідавшись? Закрита душа без сповіді. Темна. Нічого не можна в ній побачити. Відповідно і допомогти не можна. Посповідаєтесь – приходіть.
Або: - Йди ще раз до сповіді. Не повірив тобі священик. Не відкривав ти своєї душі на сповіді. Для годиться сходив. Щоб відчепилися.
Одного разу до нього приїхали люди здалеку. Чоловік з дружиною та бабця – матір жінки. І вирішили схитрувати – навпростець, без сповіді. Типу, як він довідається, ходили чи ні. То ж не видно. А вони приїхали за сотні кілометрів – не відмовить їм.
Він їх завернув з порога. Одразу сказавши, що вони ще жодного разу в житті не сповідалися. Люди стояли шоковані, звідки він довідався?.. Жінка спробувала виправдатися – буцімто через радянську владу звички такої немає. Ходити до церкви, сповідатися. Він різко обірвав її, сказавши що СРСР вже 15 років як немає, а вона продовжує ним прикриватися, щоб нічого не змінювати у своєму житті. І, вказавши на її матір, промовив:
- От їй, наприклад, радянська влада молитися не завадила.
А потім сказав, що бабця може зайти. Оскільки щодня зранку та ввечері молиться. І молитва її справді щира і Богом почута. Присутні здивовано поглянули на бабцю. Ніколи в житті вони не бачили, щоб вона молилася. Бабця ж зашарілася і пояснила, що робила це тихцем, щоб ніхто про те не знав.
Щосуботи він їздив до обласного реанімаційного відділення. Аби там помолитися. Коли він заходив туди, люди зітхали із полегшенням. Отець Петро тут, значить і Бог тут. Значить, надія є..
Вірую, що в Вашому обличчі, отче Петре, люди отримали вірного помічника у часи недуг та хвороб і що молитва Ваша сильна перед Богом, тож помоліться за всiх нас!
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.
© Катерина Когут