Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його..
Наближалося Свято Покрови Пресвятої Богородиці. Празник знаний і люблений в народі.
Храм місцевої парафії ще будувався. Будівництво тривало вже багато років і постійно затягувалося. Богослужіння відбувалися у капличці поруч. Духовенством було вирішено влаштувати святковий концерт зі збором коштів. Залучені були всі небайдужі.
По допомогу звернулися і до однієї з парафіянок. Бо знали, що спілкується в колі творчих людей. Тож має чимало знайомих серед музикантів та митців.
Парафіянка пообіцяла допомогти і того ж дня почала обдзвонювати тих, хто міг би долучитися до святкування. Люди охоче відгукнулися – хотіли внести свій вклад до будівництва храму. Серед них було чимало відомих виконавців.
По наближенню до свята їй повідомили, що допомога не потрібна і вже є свої виконавці, які і виступатимуть на концерті. Спроби з`ясувати причини такого рішення виявили несподівану причину – духовенство не вірило, що люди такого рівня здатні виступати безоплатно.
Її слова про те, що в усі часи вважалося почесним послужити Церкві, отримали відповідь, що то було колись. А зараз більшість майстрів, що виконують будівельні роботи для храму деруть “три шкури”. Ще й виконують їх неякісно – постійно доводиться щось переробляти.
З храму вона йшла дуже засмученою. Уривки розмови крутилися, дошкуляли. Ситуація була не вельми. Доведеться повідомляти людям, що все скасовується. Спробуй потім залучити їх до наступного проекту. Змарнувалося стільки зусиль. І навіщо це було?
Раптом голос:
- Красивіших дівчат ніколи не бачив. Та чому ж така сумна? Образив хто?
Вона різко повернула голову. До неї посміхався молодик. Дивився прямо в очі. Поглядом захопленим зачарованим.
Розмовляти їй не хотілося. Та й відмахнутися у відповідь на співчуття було би грубо. - Щодо краси – то не моя заслуга. Бог такою зробити вирішив. День просто складний.
- Не цінують тебе, мабуть, так? Таких як ти треба на руках носити і пилинки здмухувати.
- Своїми ногами ходити зручніше. А носитимуть, то й зронити можуть, – спробувала віджартуватися вона і спробувала прискоритися.
Та молодик не відставав: - А звідки ти йдеш?
- З церкви.
- То це там з тобою так повелися? Ну, і чого туди ходити, якщо не цінують?
- Я туди для іншого ходжу. Просто так сталося.
Вона спробувала розпрощатися з ним. Та він наполегливо продовжував крокувати поруч. Перемежовуючи компліменти із жалінням щодо того, як з нею повелися. А потім попросив номер телефону і запитав: - Можна я тобі дзвонити буду?
Відмовити чомусь не наважилася. Та хотілося пошвидше закінчити це спілкування. Тож дала номер, який молодик одразу перевірив на справжність.
Після розмови почувалася зовсім розклеєною. Не хотілося нічого. В голові крутилися обіцянки більше нікому не допомагати. На свято теж не хотілося йти. Вона прийшла додому і лягла. Того дня не їй молилося і не їлося. Настрій був зовсім кепським.
Ранком ледве встала. Та вирішила таки піти до церкви. Свято ж ніхто не відміняв. Зайшла і примостилася за колоною під стіною. Щоб ні з ким не зустрічатися поглядами.
Почалася Літургія. Вона машинально перехрестилася разом з іншими. Раптом дзвінок телефону – чомусь не вимкнула звуку. Від несподіванки вона різко розігнулася і боляче вдарилася голову об кут ікони, що висіла на стіні. Вона і не помітила, що за її спиною велика ікона.
Навпомацки в кишені спробувала збити дзвінок. Ніби вдалося. Та через кілька хвилин те ж саме. І знову вдаряється головою об кут ікони. Так сильно, що аж зірочки замиготіли..
Дістає телефон з кишені і ноги підкошуються від побаченого. На телефоні якимось чином набралися шістки.. Поступово почало доходити, з чим стикнулася у вигляді того причіпливого молодика. Згадалися його слова про церкву..
Вона вимкнула звук і озирнулася. За спиною виявилася ікона Святого Івана Воїна. Навіть не знала, що є такий Святий.. Її покійного дідуся звали Іваном. І він був військовим. З Великої Вітчизняної повернувся з численними нагородами. Його постійно запрошували до шкіл та садочків для зустрічей з дітьми.
Почала посилено молитися і хреститися. Їй відчулося, що то дідусь в такий спосіб потурбувався про неї – аби вона не втрапила в халепу..
О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені..
Рідні і близькі, які вже у засвітах, якщо вам Бог благословив, моліть Бога за нас..
Тільки правдиві невигадані історії істинно укріплюють віру. Це одна з таких.
© Катерина Когут