Буває, що не маєш змоги повноцінно відвідувати Літургії. Ніхто і ніщо в тому не винне. Так просто стається..
Тоді мусиш задовольнятися ковтками Благодаті. Навіть радше ковточками. Вирваними у рутини і щодення..
Забігаєш до храму перед черговим робочим днем. Без амбіцій прожити Літургію усю. Хоча б трішки побути..
Євангеліє вже прочитане. Прикро, що так. Та все одно ти ТУТ. Долучаєшся до молитов тих, хто прийшли..
Згадуються слова, які промовилися кілька днів тОму. Коли вийшов із храму. Телефонний дзвінок. На питання про місцезнаходження відповідаєш: “Я не вдома”. А потім раптом вихоплюється “Чи, може, навпаки – саме вдома?”..
Сюди вертаєшся зі всіх своїх доріг. Мчиш, щоб розпочати новий шлях. Поринаєш, коли обступає Темрява..
Тут точка відліку для всіх твоїх шляхів. Щось, що стало справді необхідним. Життєвоважливим..
Приносиш із собою питання, що не під силу людині. Такі, що болять. Ті, що не дають спати..
Сьогодні молишся особливо ревно. Пильнуєш одразу дві реальності. Зовнішню й внутрішню..
Назовні промовляєш потрібне. Слова молитов. Такі, що завжди. Ті, що навіки-віків..
Внутрішньому зорові ж відкривається дивовижа. Щоразу це диво!.. Якоїсь миті все, що виглядало заплутаним й незрозумілим робиться простим..
Розташовується по правильних місцях. У вірному порядку. Виструнчується. Стає до ладУ..
Це приносить вмиротворення. Тепле й ласкаве..
Не такий спокій, що мертвий. А той МИР, що живий..
Цілую, обіймаю)
Богонатхненності всім нам!
© Катерина Когут
Ілюстрація – картина Володимира Калініна “До Утрені”